Пошук за тегами
Фото-тест
Знавець Карпат
Метеопрогноз
Погода в Карпатах

Гамарджоба, Сакартвело!

Грузія – країна всесвітньо відомого вина, коньяку і чарівних Кавказьких гір! Країна, яка ще 5 років тому була полігоном для військових дій, сьогодні, готова дивувати туристів! І, забігаючи наперед, можу стверджувати з 100% впевненістю, що кожен, хто потрапляє в Грузію, назавжди залишить у своєму серці частинку її душі.

У кожного мандрівника різні мотиви приїзду до Грузії: альпіністів приваблюють величні і важкодоступні вершини; туристів – первозданні, ще незаймані цивілізацією та індустрією ландшафти; етнографів цікавлять народи країни, їх побут і культура; археологи шукають тут те, що було набагато раніше; палеонтологи – кістки і сліди динозаврів біля Кутаїсі. Ну, а гурмани приїжджають сюди, щоб спробувати неймовірно смачну грузинську кухню і безліч сортів вишуканого вина. І, навіть якщо у вас немає друзів чи знайомих в Грузії – не переймайтесь, бо проводжати назад додому вас вже буде сотня нових друзів! Адже Грузія рада кожному!

Наша команда туристів і фотографів прибула до Грузії, щоб відвідати високогірний край Сванетію (Самеґрело Земо Сванеті) та познайомитися з її самобутністю мандруючи високогір’ям Сванетського хребта за маршрутом: с. Латалі (1340 м) – підніжжя гори Лайла (2000 м) – село Лахушті (1380 м) – село Ієлі (Иели, 1750 м) – село Цвірмі (1880 м) – село Іпарі (1530 м) – село Кала (1710 м) – село Ушгулі, Верхня Сванетія (2200 м) – льодовик Шхара (2600 м) – смт. Местія (1500 м) – місто Кутаїсі.

Варто зауважити, що грузини не вживають назву «Грузія». Свою країну вони називають “Сакартвело”. Походження слова “Грузія” точно не відоме. За однією з теорій, воно виникло в Середні віки, коли ці землі відвідали хрестоносці на своєму шляху до Єрусалима. Перси, яким на той час належало Грузинське царство, називали тутешнє населення “гурдж”. Крім того, тут шанували Святого Георгія (St George). Можливо, хрестоносці пов’язали одне із іншим і назвали країну Грузією (Georgia). В наші дні зв’язок зі cвятим очевидний – золота скульптура Георгія, який умертвляє змія, височіє на центральній площі столиці країни. Він вважається покровителем Грузії, і його символ – червоний хрест на білому тлі – присутній на національному прапорі Грузії.

Міжнародний аеропорт “Київ” (Жуляни)

День перший (1 липня, 2013): гамарджоба, Сакартвело, «медове місце», динозаври, суп-харчо, дорога в Местію, Самегрело-Земо Сванеті; шашлик, вино і хачапурі

Перший день зустрів нас грузинським аеропортом Копітнатрі в Кутаїсі і яскраво-рожевим фюзеляжем величного літака. Місто Кутаїсі зустріло мандрівників небувалою спекою. Сюди ми прилетіли заздалегідь, тому у нас з’явилася можливість скуштувати місцеву кухню і прогулятися до прибуття решти туристів іншим рейсом. Неперевершеність грузинської кухні може не відмітити хіба що лінивий або той, хто слідкує за своєю фігурою. На щастя ніхто із нашої компанії не належали ні до першої, ні до другої категорії. Тому можна із задоволенням писати хвалебну оду грузинському супу-харчо, який за розмірами порції і своїми смаковими властивостями умістив у собі увесь енергетичний потенціал «першої», «другої» і «третьої» страви.

Міжнародний аеропорт в Кутаїсі (Грузія)

Після обіду ми навідали національний заповідник Сатаплія, що розташований між Кутаїсі і Цкалтубо. Тут, в мальовничому колхідському лісі, знаходяться знамениті імеретинські печери. Із пяти печер наразі була відкрита тільки одна, де можна було споглядати відбитки слідів динозаврів. Ще в колхідському лісі сподобалось ревіння експонатів-динозаврів. Не до вподоби була тільки спека і дівчина-екскурсовод, яка, ймовірніше за все, від тієї ж спеки, ледве відкривала рота, щоб повідати нам таємницю життя динозаврів в Грузії в епоху мезозойської ери.

Окремо хочеться виділити оглядовий майданчик на горі Сатаплі. В перекладі з грузинської Сатаплі означає «медове місце» («таплі» – це мед, а в піщаних скелях колхідського лісу живуть дикі бджоли). Так от, на вершечку гори Сатаплі, з видом на Кутаїсі, розташований доволі достойний плагіат «балкону», що подібний в Гранд-Каньйоні в Колорадо. Перебуваючи на величезній «підкові» із скла і металу, відвідувачі ніби «зависають» у повітрі над прірвою, де від вражень і відчуттів перехоплює подих.

Скляний оглядовий майданчик на горі Сатаплі неподалік від кратеру згаслого вулкану

Прозора підлога створює ефект “зависання” в повітрі над прірвою (Цхалтубо, Грузія)

Тож наслухавшись досхочу ревіння динозаврів, охолодившись в карстовій печері і приєднавшись до решти групи, що прилетіла іншим рейсом, всі ми дружньо сіли в автобуси і відправилися в Местію – місце початку нашого туристичного походу. Від Кутаїсі до Местії близько 230 км. На подолання цього шляху зазвичай витрачається 4-5 годин, так як дорога гірська і звивиста. Вона проходить поруч річки Інгурі, обминаючи відому греблю і водосховище на Інгурській ГЕС з поступовим набором висоти. Із-за специфіки регіону, по дорозі до Местії (Mestia) трапляються зсуви гірських порід, на які місцеві служби реагують доволі швидко. На дорозі постійно працюють бульдозери, із-за яких рух транспорту може бути перекритий на декілька годин. Водії розповідають, що такі вимушені автостоянки «по обидві сторони барикад» можуть тривати і пів дня. Однак винахідливі і практичні водії часто «обмінюються» пасажирами відвозячи їх в потрібні напрямки. На щастя, нашій групі поталанило проїхати в обидві сторони без всяких перешкод. Нарешті ми в Сванетії!

Цього дня ми не встигли доїхати до Местії (центр Сванетії) і вирішили зупинитися на нічліг в селищі Латалі на території місцевого гест-хаусу «Лалета» (гостьовий дім), де жвава хазяйка Ксенія вже накривала для нашої групи вечерю і готувалася до фольклорного вечора. Нелегка дорога і акліматизація далися взнаки. Відтак чорно-солодке вино, ситне хачапурі з шашликами і загальні завивання про бідолаху Суліко під розкоти грому були вельми доречними. Завтра нас чекав ранній підйом і перший похідний день!

День другий (2 липня, 2013): загублений світ Грузії…

Верхня Сванетія – високогірна долина у верхів’ях річки Інгурі – «загублений світ», про який навіть більшість грузинів знають тільки з чуток. З півночі і сходу Верхню Сванетію обрамлює Головний Кавказький хребет (Великий Кавказ), по якому пролягає кордон Грузії з Росією. З півдня долину оточує Сванетський хребет, який прилягає безпосередньо до Головного Кавказького хребта і замикає Верхню Сванетію зі сходу. Із заходу Верхня Сванетія відділена хребтом Хурум від Кодорської ущелини. В цілому Сванетія – це щось середнє між оголеними і неприступними скелями Гімалаїв і м’якими схилами Карпат. В цих місцях, на 2000 метрів над рівнем моря, можна побачити розкішні кущі рододендронів з величезними суцвіттями, над якими здіймаються засніжені вершини неприступних льодовиків, що досягають більше 5000 м і з яких шумними потоками стікають води, даруючи початок бурхливим гірським річкам і дивовижним водоспадам.

Тут можна годинами спостерігати за хмарами, які в буквальному розумінні слова «чіпляються» за гострі піки вершин і «зависають» над льодовиками білим пуховим покривалом. Саме цей контраст заставляє серце вискакувати із грудей, коли ти дивишся на таку горду і неприступну Ушбу, на розкішну Тетнульді або на величний льодовик Шхара. А біля підніжжя цього всього крижаного царства розташувалися поодинокі маленькі грузинські села (общини). Біля старих кам’яних веж, що потріскалися і похилилися від часу, сидять все ті ж свани з пляшкою чачі в руках, обговорюючи останні новини в селі. А на схилах зелених гір жваво скачуть на сванських конях їх нащадки, скликаючи на вечірнє доїння чарівних сванських корівок.

На 9 днів нам довелося опинитися в цьому краї і вивчати його безпосередньо сидячи за сванським столом, попиваючи чай із гірських трав і беручи коржик хліба із рук чорнобривої хазяйки будинку, яка старанно прислуховується до незвичної російської мови і збентежено посміхаючись гладить рукою маленького чорноокого карапуза, чия маківка ледве виглядає із-за столу.

За ці дні довелося переходити у брід бурхливі гірські потоки, падаючи у воду на слизьких каменях і лише завдяки дружнім рукам не плюхнутися повністю в бурхливе льодяне вариво. Доводилося повзти карачки майже по вертикальному схилу кавказьких джунглів, розмазуючи по лиці піт і краплі дощу… Було все… А головне, була можливість відчути себе Реріхом в Гімалаях і, знявши із себе рюкзак займатися улюбленою справою – світлописом, заради якого сюди і прийшла більшість учасників походу.

«Вместе весело шагать по просторам…»

Вчорашній день змусив нас думати, що сванське життя для туриста вже дуже схоже на свинське – набитий живіт, тепле лігво і дбайливі господарі. Тільки б ларі не закінчилися, а то, можемо виглядати як ті сванські свині – бродити уздовж дороги шукаючи їжу. День почався о п’ятій ранку інтенсивним криком півнів. Це сванське півняче радіо горлало ще півгодини, доки остаточно не підняло нас з ліжок – ми (благородні фотографи) відмовилися ночувати у саду під дощем і останню ніч перед походом ще довго ніжилися в зручних ліжках зі справжніми матрацами та справжніми ковдрами. Однак у сад йти все одно довелося – нарешті поділили провізію, і потрібно було забрати свою частку харчів, а це плюс 4 кг до загальної ваги наплічника. Загалом група з 25 туристів несла на своїх плечах: 35 плиток шоколаду, 30 банок згущеного молока, 60 банок консервів і 25 банок тушонки, не рахуючи десяток рибних консервів, хліба, круп, ковбас і сирів.

Як зазвичай буває затишшя перед бурею, цей день був гарним і «правильним». Йшли по дорозі вгору аж приспівуючи. Гарний дрімучий ліс, суниці, вторована дорога – благодать! І тільки після обіду почав накрапати дощик, перетворившись до вечора у зливу. Головне, всі намагалися вкрити рюкзаки та фото-обладнання, саме ж тіло було мокре з ніг до голови, а в черевиках голосно хлюпало. Перші принади походу, як не як! Сьогодні ми пройшли 15 км і набрали всього 500 м висоти. Табір розташувався на висоті 2000 метрів під льодовиком Лайла – найвищою вершиною Сванетського хребта (4008 м). Це було надзвичайно чудове місце, оточене з усіх боків горами, з яких спадали водоспади і стікали вируючі гірські річки. Однак ми навіть не уявляли чим обернеться для нас ця краса вже наступного дня. Але немає лиха без добра!

День третій (3 липня, 2013): «Судний день» або там, де закінчується стежка…

Зазвичай прийнято вважати, що похід – це там, де разом весело крокувати і пісні співати. Але так буває не завжди… Сьогодні на нас чекав особливо важкий день. Нам довелося форсувати річки по пояс у крижаній воді, дертися майже по вертикальній стіні над стрімкими урвищами і проваллями, пробиратися крізь двометрові альпійські луки і непрохідні зарослі кавказького лісу. Ми жадібно пили воду з листя. Це були складні амбівалентні емоції. Все міцно сплелося між собою: яскраві враження і втома, радість і ненормативна лексика, місцями образа за свою слабкість і домінанту негативних емоцій над «дорослим» організмом. А часом взагалі було складно пояснити свій емоційний стан: все відбувалося ніби на «автопілоті» – тоді вмикався ефект самозбереження, головне – вижити!

Там, де закінчується стежка…

Звісно, вкрай складно контролювати емоції, коли ти з надважким рюкзаком на плечах пересуваєшся стрімким мокрим схилом над прірвою, з великою ймовірністю зірватися вниз і впасти в бурхливу річку. Коли нігтями впиваєшся у вологий грунт, інстинктивно утримуючись за товсті стебла трави, які невблаганно вислизають з твоїх міцно затиснутих долонь… Ось-ось вже кінець, ще одна переправа, ще один, останній крутий підйом і – все, чергова перемога! Ось ти вже сидиш в оточенні альпійських луків, мокрий до нитки, не відчуваючи власного хребта і ніг, неабияк зголоднілий і, втомлено-щасливим поглядом споглядаєш засніжені вершини величних і неприступних гір. Це неможливо розповісти, передати, проілюструвати. Це треба пройти, відчути кожною клітиною тіла. Це Кавказ, крихітко!

Вертикальний підйом вгору, висока вологість повітря, нестача води, мокрі і набряклі за плечима рюкзаки робили свою згубну справу поступово обезводнюючи організм. Тому дійшовши до вівчарської кошари – місця нашої ночівлі (2200 м), першочергово всі ринули на водопій. Слава Богу, що сьогоднішній екстремальний день закінчився тільки незначними забоями і подряпинами, пробираючись крізь непрохідні зарості Сванського хребта з реальним побоюванням наступити на змію чи розбудити ведмедя… ЧАСТИНА ДРУГА»»»

Також дивіться та читайте інші частини фоторепортажу з Грузії: ЧАСТИНА 2, ЧАСТИНА 3, ЧАСТИНА 4
____________________________________________________________________________________________

© Ігор Меліка, 2013

Фото: Ігор Меліка, Валерій Вареник, Олена Кошель © All Rights Reserved

Текст: Ігор Меліка & Олена Кошель (Грузія, Кавказ 2013)

  • დიმიტრი (Dima):

    Дякую, Ігоре! як знову там опинився!!
    Диди мадлоба друзям-грузинам !

Залишити коментар

*