Пошук за тегами
Фото-тест
Знавець Карпат
Метеопрогноз
Погода в Карпатах

День шостий (6 липня, 2013): сванська пастораль, общини Цвірмі і Іпарі, поліцейська дільниця, нічна гроза, сванські смаколики

Історія Кавказу, в тому числі і Грузії, дуже цікава і, в той же час, трагічна! Ця невелика, гориста територія між двома морями – Чорним і Каспійським, є місцем, де перетнулися дві великі культури – культура Заходу і культура Сходу. Адже саме через Кавказ в давнину проходили найважливіші дороги Великого Шовкового шляху.

Одним з найдивовижніших куточків Грузії є Сванетія. І вона не була б собою без своїх корінних жителів, сванів. Волелюбні горяни Верхньої Сванетії завжди вважалися кращими воїнами Кавказу. Свани ніколи не вели загарбницьких війн, але за свою землю стояли до останньої краплі крові. Для захисту від грузинських князів, які посягали на сванські пасовища, або від чоловіків з сусідніх громад, що претендували на сванських наречених, горяни будували свої знамениті вежі. Насправді в Грузії є дві Сванетії – Земо Сванеті (Верхня) і Квемо Сванеті (Нижня). Остання цікава виключно природою, а от у Верхній (яку ще називають Вільною Сванетією) сконцентрована велика частина знаменитих сванських веж. У цих 4-5-поверхових бастіонах свани ховалися під час численних лютих міжусобиць. Основна частина веж що залишилися – це «дідугани похилого віку», споруджені ще в IX- XII століттях. Найбільш «багатобаштові» села в Сванетії це Ушгулі і Латалі.

Сьогодні ми пройшли два сванських селища – Цвірмі і Іпарі. Це маленькі, але охайні села, оточені мальовничими кавказькими схилами, з типово сільським бездоріжжям, нехитрими, але просторими, дерев’яними будинками і важким запахом свіжого гною. Привітні жителі любязно махають руками і з посмішкою відповідають нам «гамарджобат», а із-за парканів визирають цікаві дітлахи і не менш цікаві симпатичні сванські телята. Побудувати добротний будинок з цегли або граніту тут може дозволити собі далеко не кожен, тому в хід йде все – від клейонки і залишків шиферу до старих фіранок. Всередині ж – прибрано, пофарбовано і побілено. У кожному будинку є піч, в якій печуть хліб, кубдарі і хачапурі, і якою опалюють всі приміщення.

Єдине, що насторожує, так це вікна з одношаровим склом. На наше запитання «Як ви проводите зиму?», Олег Самсіані здивовано знизив плечима і відповів: «А скільки там тієї зими, у нас не високі температури – максимум мінус 20 вночі». Ось вони, справжні горяни! В Україні при -20 внутрішня сторона подвійного склопакету зазвичай обмерзає, а у них натиск сванської зими витримує всього одне скло. Субтропіки, що сказати. Покинутих будинків в селах дуже багато, так само як і зруйнованих веж. Погода і час роблять свою згубну справу, і надбання Грузії, багато з яких занесені до списку всесвітньої спадщини Юнеско, потихеньку розвалюються і заростають сванською кропивою. Всі ці споруди, багато з яких віком у тисячоліття, потрібно реставрувати, але на це у влади поки немає коштів, так само як і на ремонт доріг до селищ, які розбиті настільки, що змушують водіїв брати шалені гроші за проїзд.

Поліцейська дільниця в селищі Іпарі (1530 м над р.м.)

Сванетські вежі в селі Іпарі

Сподобалася також чистота сванських дворів, гірська вода акуратно тече в змайстровану господарем дерев’яну «ванну», городи з усіх боків оточені парканом, який, судячи зі свіжих дерев’яних секцій, регулярно ремонтується. Ще б пак, адже якщо в паркані утвориться хоч найменша щілина, в яку може пролізти корова або порося, город треба буде саджати заново. А зробити це дуже непросто – земля в Сванетії важка і кам’яниста, тому на фазенди виходять цілим дорослим сімейством, а наприклад картоплю підгортають і копають навіть за допомогою волів.

У підсумку, селища чітко виділяються сіро-бурою масою серед яскравих фарб кавказьких лугів і городів, на відміну від українських сіл, де злидні намагаються замаскуватися серед пишно-квітучих петуній і флокс. Сірий колір надає селищам граніт, з якого зроблені вежі і хліви, почорнілі від дощів і часу дошки парканів, а також розмиті гірськими струмками дороги на вулицях, адже гірські струмки там течуть скрізь. Однак всупереч «сірому враженню» від покинутих будинків і руїн старих сараїв, дуже приємно бачити новенькі, щойно побудовані будівлі шкіл, в яких з першого класу « сванчата» вчать іноземні мови у вигляді англійської (в пріоритеті) і російської. У кожному п’ятому селі знаходиться новенька прозора будівля міліції, яка забезпечує спокій в окрузі.

Хоча, як нам пояснив усміхнений дільничний поліцейський, свани доброзичливі, навіть коли вип’ють. Вплив популяризації туризму також помітний, коли біля будинків бачиш нову іномарку. Це або туристи, або родичі приїхали. Зараз у Сванетії майже кожен будинок готовий здати кімнату туристам. В селах з’явилося багато гостьових будинків, які за 20 ларі впустять переночувати. До того ж бажаючих переїхати на «ПМЖ» з центральних регіонів у гори теж знайдеться. Тож надія на те, що розвиток туризму принесе Сванетії чимало користі і грошей, не згасає. Але разом з тим все ж хочеться вірити, що унікальний побут і культура грузинських горян не розчиняться в напливі привезених сюди європейських традицій!

Як уже стало зрозуміло з розповіді, сьогодні ми ночуватимемо в общині Іпарі 1530 м (Iphari village), а саме, на присадибній ділянці сванського гостьового будинку. Намети довелося розкласти не тільки в саду, але й на грядках. Крім того, сьогодні є чудова нагода замовити у хазяйки будинку будь-яку грузинську страву, звісно, за додаткову плату. Чудовий літній день закінчився потужною грозою, яка не тільки принесла з собою довгоочікувану прохолоду, але й не менш вражаючі світлини з потужними розрядами блискавок.

Сванський туалет в селищі Кала

Кафе в общині Кала (1710 м над р.м.)

День сьомий (7 липня, 2013): пекельний марш-кидок, холодний мацоні, Ушгулі, за крок до Кабардино-Балкарії

Сьомий день нашої мандрівки обіцяв довготривалий перехід до найвисокогірнішого села Ушгулі – кінцевого пункту нашого маршруту. До селища Ушгулі можна проїхати на джипах і маломісних автобусах. Жваві свани навіть примудряються обганяти один одного на тісній звивистій дорозі, приводячи в жах туристів. На дорозі є багато ділянок де вкрай складно розминутися двом транспортним засобам, що їдуть одне одному на зустріч. І хоча “кишені” вздовж дороги існують, однак вони занадто впритул розміщені до прірви. Проте це ніяк не стосується всюдипрохідних пішохідних мандрівників!

Зі сходом сонця, весело закинувши рюкзаки на плечі, вирушаємо до наступного села – Ушгулі. Сьогодні нам необхідно подолати відрізок шляху довжиною 26 км! І хоча увесь цей маршрут був доволі монотонним, бо проходив він грунтовою автомобільною дорогою, все ж деякі цікаві моменти хочеться відмітити. Дорога в село Ушгулі з кожним роком стає доступнішою. Наразі найскладніша ділянка це серпантин та під’їзди безпосередньо до села. Власне, дорога сама по собі не складна, але в міжсезоння, вона зникає під товщею «болотної каші» і не всякий джип здатний пробитися крізь цю масу. Однак дорога дуже красива і подорожуючи нею можна нескінченно насолоджуватися шикарними краєвидами на гори і ущелини. По дорозі нам зустрічалися напівпорожні, а можливо і зовсім покинуті села. Судячи по вежах, колись тут жили і процвітали знатні клани. Будувати такі вежі під силу було тільки багатому і значному сімейству. Однак зараз навколо руїн і частково збережених кам’яних велетнів туляться звичайні сільські будинки.

Десь посередині дороги між Іпарі і Ушгулі ми натрапили на місцеве сванське кафе. Це був перший подібного роду заклад, який ми зустріли за 6 днів походу, і в якому можна було придбати солодощі, газовані напої та поласувати місцевими стравами. Холодний мацоні з коржиком хліба (кефір з овечого молока і «лепешка») смакували усім найбільше. Хоча тут варто зізнатися, що мандруючи диким Кавказом, урбанізованому туристові може бути доволі складно обійтися без принад цивілізації, а точніше без продовольчих магазинів і «кав’ярень» на маршруті. Тому відправляючись у мандрівку Сванетією туристам необхідно враховувати цей факт.

Община Чажаш – центральна частина села Ушгулі

Община Чвібіані з гостьовими будинками (Guest House)

Сванське селище Ушгулі було кульмінаційним моментом нашої подорожі Сванетією. Саме в Ушгулі, з південних схилів льодовика Шхара починається вируюча і повноводна ріка Інгурі, яку красиво «обрамили» в Інгурське водосховище. Згідно історичних даних Ушгулі – це не одне село, а громада (община, яка існувала в Сванетії в ранні століття і збереглася до цих пір), що складається з кількох селищ: Чвібіані, Муркмелі, Жібіані, Чажаші. Общини розкидані на висотах – від 2050 м до 2200 м вище рівня моря. Згідно з останніми даними Ушгулі – це друге найвище селище на Кавказі, після Дагестанського села Куруш, в якому проживає більше 800 жителів і яке розташоване на висоті 2650 м над рівнем моря.

Сванетія вражає в будь-яку пору року, її називають “Країна тисячі веж”, “Країна Золотого руна”. Сванетія – це перлина Грузії, загублена в часі і просторі. У ній ще стільки незвіданого і прихованого від очей. Щоб відчути ритм і дух Сванетії, доторкнутися до її багатовікової культури та історії потрібно провести тут не один день, щоб побачити і усвідомити її різноманітність. Пейзажі навколо древніх веж Ушгулі вельми суворі: ліс на такій висоті вже не росте, а над селом підносяться сніжні піки величної Шхари – однієї з найвищих гір Кавказу. Громада Ушгулі протягом всієї своєї історії була відрізана від зовнішнього світу глибокими ущелинами і високими перевалами, тому тут відмінно збереглася середньовічна сванська архітектура. Криті кам’яними плитами вежі і будинки-фортеці IX століття являються пам’ятником Всесвітньої Спадщини ЮНЕСКО. У числі цікавих пам’ятників Ушгулі – середньовічна церква Діви Марії (Ламарія), що стоїть на пагорбі над селом. У ній можна оглянути стародавні фрески та ікони.

Фрагмент Великого Кавказького хребта (вид з околиць села Ушгулі)

Кажуть, що ушгулійців зараз налічується близько двохсот чоловік. Туристи, після скотарства, є другим засобом заробляння грошей на проживання для місцевих горян, так як на високогірних городах не росте навіть картопля. Відтак жителям Ушгулі доводиться купувати майже все, крім, молока, м’яса та сиру, який господині роблять в кожному будинку і який вже став візитною карткою Кавказу. Так, на такій висоті, на жаль, не ростуть сільськогосподарські культури, зате відмінно почувають себе альпійські гірські трави, створюючи неперевершені луки і пасовища, внаслідок чого поголів’я домашньої худоби в селищі перевищує кількість жителів майже в три рази.

Ушгулі (უშგული) – найвисокогірніший населений пункт в Європі (2200 м над р.м.)

Церква Ламарія (Успіння Святої Богородиці) XI ст. з вражаючими настінними фресками

Наметове містечко з видом на центральну частину головного Кавказького хребта

Туристи в Ушгулі розміщуються в «гестхаусах» (Guest House). Звичайні ж туристи можуть спокійно розкласти намети на пасовищі позаду храму Ламарія, який відомий своїми фресками і переказами про те, що під ним похована цариця Тамара – велика грузинська цариця і друга свята жінка Грузії після рівноапостольної Ніни. У храмі досі проводять богослужіння. Варто нагадати, що Грузія – дуже віруюча країна, і релігійні звичаї шанують в кожному селищі Сванетії, де до цих пір збереглися стародавні традиції та релікти. У сутінках, село потопає у мороці середньовіччя, трохи приправлене елементами сучасності. Зараз вирішується доля нашого села, кажуть місцеві свани, або до нас приїжджатимуть туристи і ми станемо туристичною меккою, або просто припинимо своє існування. У 1987 році, сніжна лавина увірвалася в селище, зруйнувала частину будинків і веж, загинуло багато людей. Після цього, багато сімей покинули Ушгулі і переїхали в передмістя Тбілісі. Ми чекаємо туристів, на них наша надія, адже з кожним роком стає все складніше жити, особливо в зимовий період.

Фрагмент Безенгійської стіни з найвищою вершиною Грузії – Шхара (5068 м)

Дружба і гостинність – основні риси кожного грузина. «Гість нам посланий Богом!» – так говорять в будь-якому грузинському будинку, коли на порозі з’являється візитер. Господар накриває довгий стіл, скликає друзів, запрошує тамаду та ставить на стіл своє найкраще вино. Місцева кухня – по-справжньому високе мистецтво. Лише грузинський кухар знає, скільки потрібно зусиль та фантазії, щоб досягти ефекту від звичайної зелені. Приміром оберемки пряних трав – кінзи, естрагону, базиліку, чебрецю, м’яти – на столі здадуться простенькою ікебаною у порівнянні з «пхалі» – подрібненою сумішшю зі свіжих та варених трав у горіховому соусі.

Основні страви тут відрізняються ситністю та дивовижними смаковими властивостями. Запрошеному на грузинське гуляння спочатку запропонують покуштувати сациві (тушковану в горіховому соусі індичку), потім лобіо (квасоля в томатному соусі), яке майже в кожній сім’ї приготовано за власним рецептом, а також улюблену хашламу (варене м’ясо з приправами). Що стосується сиру, то практично кожен регіон Грузії може похвалитися своїм сортом. Наприклад, в Імеретії роблять дуже м’який сир з м’ятою гадазелілі, а в Теулеті взагалі віддають перевагу овечому сиру гуда, який готується в однойменних мішечках. Сири в грузинській кухні використовуються і як закуска, і як повноправний інгредієнт різних страв.

На Кавказі скрізь вміють готувати м’ясо, але, мабуть, лише грузини, не обмежені мусульманськими заборонами, можуть похвалитися багатством вибору. Тушкована баранина зі спеціями – ароматна буглама; смажене яловиче філе – апетитна бастурма; хінкалі – улюблена страва жителів гірської Грузії; кучмачі – гаряче блюдо з печінки, серця, легень та язика, що подаються в маслі зі спеціями; та традиційне чахохбілі (тушкована в томатному соусі курка) – страва, яка раніше готувалася виключно з фазана. І це не враховуючи шашликів з баранини, телятини, індички, свинини, осетрини, які готуються на шампурах або кецах – грузинських глиняних сковородах! Гості, які відвідали Грузію, відвезуть з цієї колиски культури тільки приємні спогади про промені сонця в золотистих струменях грузинського вина, насиченого душею Грузії! Спробуйте справжню кавказьку гостинність – станьте гостем тих, хто вміє приймати гостей, як ніхто інший у світі!

Храм Ламарія (Святої Богородиці) розташований на пагорбі біля общини Чвібіані

Чажаші – село-музей у Верхній Сванетії

Грузія – країна унікальна, самобутня, горда. Це справжній райський куточок. Грузія має величезний туристичний потенціал. Сьогодні вона знову надихає тисячі туристів з усього світу, яких ваблять сюди природні щедроти – найчистіше повітря, унікальні хвойні масиви, чудові гірські озера, альпійські луки і цілющі мінеральні джерела; святі місця – унікальні пам’ятки ранньої християнської культури, а численні курорти – це унікальне поєднання всіх чотирьох сезонів. Ну, а про щедрість жителів Грузії навіть не потрібно говорити: фраза «грузинська гостинність» сьогодні вже стала уособленням щедрості кавказців, де за кожним келихом чудового грузинського вина вимовляється не менше чудовий грузинський тост… ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА»»»

Також дивіться та читайте інші частини фоторепортажу з Грузії: ЧАСТИНА1, ЧАСТИНА 2, ЧАСТИНА 4
____________________________________________________________________________________________

© Ігор Меліка, 2013  All Rights Reserved

Текст: Ігор Меліка & Олена Кошель (Грузія, Кавказ 2013)

  • Олеся:

    Пане Ігорю, Ваші роботи- справжнє диво! Просто захоплена тим, як Ви дивитесь на світ через об”єктив камери. Дуже хотіла б стати учасницею Ваших фототурів.

Залишити коментар

*