Пошук за тегами
Фото-тест
Знавець Карпат
Метеопрогноз
Погода в Карпатах

День восьмий (8 липня, 2013): табір на 2170 м, альпійські луки, долина нарзану, льодовик Шхара, сванська національна кухня

Оточена найвищими вершинами регіону, на південних схилах Головного Кавказького хребта розкинулася Сванетія – історична гірська область на північному заході Грузії. Географічно Сванетія ділиться на дві частини – Верхню Сванетію і Нижню Сванетію. Ландшафт Сванетії переважно складають гори, розділені глибокими ущелинами. Більш того, Верхня Сванетія є самим високогірним поселенням людей на Кавказі – тут розташувалися чотири з десяти найвищих вершин всього регіону – Шхара, Тетнульд, Ушба, пік Шоти Руставелі та багато інших відомих всьому світу гірські велетні. Верхня Сванетія в першу чергу відома своїми архітектурними скарбами і мальовничими пейзажами. Цей край ще називають «країною тисячі веж», за безліч камяних веж, споруджених головним чином в IX- XII століттях, в яких до цих пір живуть свани.

Повертаючись до теми Ушгулі варто зауважити, що майже усіх туристів сюди приваблюють гори, унікальні сванські поселення та їх культура. Унікальні, тому що дійшли до нашого часу практично в ідеальному стані. Адже тутешні будинки і башти були побудовані в середньовіччі! Свани ніколи ні на кого не нападали і ніколи не були захоплені. Тут навіть не було кріпосного права! Основні суперництва відбувалися між сванськими кланами. Вежі були покликані показувати міць і силу поселення або сім’ї. Чим більше веж, тим сильніший місцевий господар. Сванетія протягом тисячоліть була практично відділена від решти світу. Тут навіть люди виглядали (та й виглядають ) по-іншому. Тому і твори мистецтва, зброя, книги, будови є характерними тільки для цього регіону, що робить цей край неповторно унікальним.

Сванська община Чвібіані в селищі Ушгулі

Що ж такого цікавого можна побачити в Ушгулі? Відповідь проста – потрібно просто споглядати, слухати і вдихати. Звичайно, для цього не обов’язково приймати позу лотоса, а от пам’ятати, що ви перебуваєте серед зовсім іншої культури, етносу та побуту бажано. І якщо ви знайшли в собі сили, кошти, бажання і мотивацію опинитися на висоті 2100 м над рівнем моря, то вже будьте ласкаві прогулятися дорогою пару кілометрів до красивих розливів річки Інгурі на шляху до льодовика Шхара, можете прогулятися й далі, але тоді потрібно буде роззутися і перейти річку вбрід. Можна також орендувати на пару годин коня і зробити рейд навколо селища; пройтися вузькими кам’янистим вуличках, зайти в місцевий музей або прогулятися до пагорба, де стоїть храм Святої Богородиці (Ламарії). Якщо ж виникне бажання просто навідати найвисокогірніше село грузинського Кавказу, тоді у вас є чудова нагода в одному з місцевих кафе почастувати себе грузинською кухнею з видом на засніжену Шхару.

Окремої уваги заслуговують ушгулійські «альпійські луки» – трави різних відтінків жовтого, малинового і блакитного, які ефектно виділяються на тлі вертикальних схилів, що обрамляють місцеву «долину нарзану». У сонячний день польові квіти починають «грати», випливаючи то тут, то там підсвіченими сонцем острівцями. Прийшовши сюди, навіть фотографу-новачку стане зрозумілим, що в буквальному розумінні означає фотографічний термін «ловити світло»! І серед усієї цієї пишноти поволі гуляють королеви балу – кавказькі корівки, які перебірливо жують «делікатеси» і запивають чистою гірською водою з домішкою нарзану – лікувально-мінеральною водою Кавказу. Як кажуть місцеві пастухи, корови нарзан не п’ють, хоча ті підходять на водопій саме до мінерального колодязя, а п’ють вони воду, яка тече між каменями – мабуть, їм таки подобається смак заліза і мінералів. Відтак про смак і якості ушгулійського молока можна тільки здогадуватися!

Фрагмент найвищої ділянки головного Кавказького хребта з вершиною Шхара

Цікавим є також поєднання «зима-літо» – «два в одному», коли ти йдеш по строкатому килиму альпійських квітів, що досягають місцями по пояс, а потім раптом піднімаєш голову і ловиш поглядом нависаючий зверху величний льодовик, від якого в буквальному розумінні починає віяти холодом. Цього достатньо, повірте, можна навіть не підніматися до найближчого снігу, що на льодовику – в ясну літню погоду він набагато далі, ніж здається, а от витерти сльозу захоплення – це запросто і тільки вітається!

Льодовик Шхара (2600 м над р.м.)

Альпійські луки на висоті 2300 м над р.м.

Поснідавши в місцевому кафе смачнючими кукурудзяно-сирними оладками – чвіштарі, більшість учасників табору виявила бажання прогулятися до льодовика Шхара, який знаходиться біля підніжжя однойменної вершини Кавказького хребта. Гора Шхара (5068 м) – це вершина на центральній частині Вододільного хребта Великого Кавказу на кордоні Кабардино-Балкарії і Грузії. Її часто називають двоголовою, разом із західною і східною вершинами вона створює гірський масив, з південно-східних схилів якого стікає однойменний льодовик, даруючи початок одній з найбільш повноводних річок Сванетії – Інгурі. Льодовик не дуже схожий на своїх блакитних побратимів – альпійських льодовиків, приводячи в непорозуміння туристів своїм кам’янистим виглядом і брудно-сірою масою. Якщо ж піднятися вище, то чистий лід блакитного кольору все-таки знайти можна, але йти доведеться по сипучим кам’яним брилам, які періодично зриваються зі схилів льодовика.

Досліджуючи етимологію назви «Шхара» простежується кілька думок. Саме слово Шхара в перекладі зі сванської мови означає «смугастий», мабуть, з причини чергування в грунті масиву граніту і кристалічного сланцю. Прихильники ж іншої думки вважають, що назва Шхара сталася від свансько-грузинського «Чхара» – дев’ять, мовляв, таким чином Шхара є дев’ятою вершиною Кавказу з підвищенням висоти із заходу. Згідно вікіпедії, Шхара це «найвища точка Грузії. Висота 5068 метрів над рівнем моря, хоча інші джерела дають оцінку в 5201 м. Вершина є частиною унікального 12-кілометрового гірського масиву, відомого під назвою Безенгійська стіна, що складена граніту і кристалічних сланців. Схили покриті льодовиками, на північному схилі – льодовик Безенгі, на південній – льодовик Шхара, від якого частково бере початок річка Інгурі. Популярне місце альпінізму. Льодовик Шхара, видимий практично з будь-якого місця селища Ушгулі і являється гідною прикрасою місцевих пасторальних мотивів. Про цю вершину складають вірші і співають пісні, а також гора привертає до себе увагу всіх поважаючих себе альпіністів, чиї наметові містечка можна часто побачити біля підніжжя цього величного і такого неприступного на перший погляд гірського масиву.

День девятий (9 липня, 2013): Местія, Інгурська ГЕС, нічна вакханалія в центрі Кутаїсі, таксист Вахо

Сьогодні ми покидаємо Сванетію з найяскравішими спогадами про ці дивовижні гори, альпійські луки, бурхливі річки, смачну кухню та гордих горян – сванів, що населяють цей загублений світ Грузії «Самегрело Земо Сванеті». Окрім спогадів майже кожен учасник походу придбав жменьку сванської солі – гордість кулінарії Сванського краю і цілого Кавказу. Сванська сіль – продукт, який одержують шляхом змішування кам’яної солі крупного помелу з додаванням прянощів і спецій. Зазвичай сванська сіль містить велику кількість інгредієнтів: часник, подрібнене насіння фенхелю, кмину і коріанду, фенугрек, кріп, селера, петрушка, базилік, чабер садовий, м’ята, майоран, сумах, червоний перець, шафран імеретинський. Страви, приготовлені з використанням такої солі-приправи, мають надзвичайний неповторний смак і аромат.

Льодовик Шхара, від якого бере початок річка Інгурі

Альпійські квіти на фоні Кавказького хребта

Дорогою до Кутаїсі наш автобус зупинився в Местії. Ніде в Грузії ми не бачили такої кількості іноземних туристів, як у Местії – адміністративному центрі Сванетії. Історична гірська область, де проживають свани, стрімко перетворюється в популярне туристичне середовище. Ще кілька років тому сюди приїжджали тільки справжні мандрівники, а зараз, після появи сучасної дороги, туристичний потік збільшився в десятки разів. Тут будується багато готелів, з’явилася канатна дорога. Центр Местії зараз дуже гарний. Тут є магазини, кафе, ресторани і навіть туристичний інфоцентр, де можна взяти карти і дізнатися все, що вам необхідно.

Местія – культурний і релігійний центр Сванетії

Пам’ятник цариці Тамарі в центрі Местії

Ще один надзвичайно цікавий об’єкт, який нам трапився по дорозі до Кутаїсі – це Інгурська ГЕС. Це найбільша ГЕС на Кавказі, побудована в 1978 році. Висота греблі 271,5 метри, і за цим параметром вона займає 4-е місце у світі. Гребля знаходиться в зоні грузино-абхазького конфлікту і тому не працює на повну потужність. Хоч вона й охороняється, допитливим можна підійти впритул до самої греблі і подивитися на водосховище ближче. Для цього на березі ГЕС існує облаштований оглядовий майданчик.

Інгурськая ГЕС являє собою гребле-дериваційну гідроелектростанцію, гідравлічна схема якої заснована на перекиданні частини стоку річки Інгурі в басейн річки Ерісцкалі. Потужність ГЕС – 1300 МВт, середньорічний видобуток енергії – 4430 млн.кВт/год. У будівлі ГЕС встановлено п’ять гідроагрегатів з вертикальними радіально-осьовими турбінами. Турбіни приводять в дію гідрогенератори потужністю по 260 МВт. Напірні споруди ГЕС утворюють Джаварське (Інгурське) водосховище повним обсягом 1110 млн.м³ і корисним об’ємом 676 млн.м³. Станція експлуатується спільно Грузією і Абхазією. У 1992 році між грузинською та абхазькою сторонами була досягнута домовленість про розподіл вироблення електроенергії з Інгурської ГЕС в пропорції 60% (Грузія) і 40% (Абхазія).

Гідроелектростанція на річці Інгурі

Висота арочно-бетонної греблі 271 м

Інгурська ГЕС – гребельно-дериваційна гідроелектростанція на території Грузії. Довжина греблі 728 м

По обіді ми врешті-решт прибули в Кутаїсі. Біля аеропорту учасники групи люб’язно попрощалися одне з одним, обмінявшись адресами та номерами мобільних телефонів. На цьому наша спільна мандрівка Грузією справді підійшла до кінця. Однак у мене і моїх друзів з України є ще один день в запасі, щоб ближче познайомитися з містом Кутаїсі. Адже наш літак до Києва вилітає тільки завтра близько обіду. У пошуках житла на одну ніч ми познайомилися з говірливим таксистом Вахо, який почав наполегливо пропонувати нам свої приватні апартаменти за помірну ціну. Втомлені багатогодинним переїздом і нестерпною грузинською спекою, нас не довелося вмовляти довго. Приватний будинок на околицях Кутаїсі з розкішним садом екзотичних дерев справді виправдав наші сподівання. Однак найперше бажання у всіх було потрапити чимскоріш до душової кімнати! Увечері ми влаштували собі нічну прогулянку центром Кутаїсі, та святкову прощальну вечерю зі справжнім грузинським застіллям. Вечір справді видався на славу. В результаті щасливі, і з набитими під зав’язку шлунками, ми неспішно поповзли до нашої садиби. Завтра додому, на Україну!

День десятий (10 липня, 2013): ринок в Кутаїсі, грузинські спеції, «я їду додому…», naxvamdis Georgia

Перед відльотом додому ми попросили нашого хазяїна-таксиста відвести нас в центр міста щоб придбати сувеніри, грузинські спеції та різні дрібнички. Кількагодинне перебування у місті доставило масу задоволення і незабутніх емоцій! Кутаїсі – друге за розміром місто в Грузії з населенням 300 тисяч осіб. Тут все як є: звичайні люди, зайняті своєю працею, діти, що бігають вулицями та божевільні таксисти. Звісно стара частина міста вже більш окультурена, є навіть декілька туристичних маршрутів, великий парк, ресторан над урвищем річки Ріоні на пішохідному Білому мосту, розкішні будівлі театру, опери, гімназії тощо.

Та найбільше в Кутаїсі нас вразив ринок – базар. З кожним днем в Грузії більшає і більше супермаркетів і торгових центрів, які здавалося б скоро відберуть від базару свою функцію, а головне покупця. Однак базар і досі діє. Якщо чесно, це одне з визначних пам’яток для туристів, які дуже цікавляться ним. До того ж місцеві жителі самі полюбляють отоварюватися на ринку. Це можна назвати навіть традицією. Продавці знають всіх покупців і на навпаки – постійні відвідувачі ринку мають своїх улюблених продавців. Базар в Кутаїсі це більше ніж звичайне місце де можна що-небудь купити. Перше, що відчуваєш коли приходиш на базар – запах спецій. Він висить у повітрі. Він паморочить. Торговки спеціями займають майже третину всього ринку. Жінки стояли над купами чогось жовтого, бурого, рудого, зеленого і червоного.

Справа в тому, що спеції є невід’ємним атрибутом кавказької кухні, нарівні з м’ясом і вином. Такою кількістю прянощів, трав і спецій, які застосовуються у стравах даного регіону, мабуть, не зможе похвалитися жодна інша національна кухня. Спеції вживаються в їжу протягом усього року, подаються до сніданку, обіду і вечері. Залежно від сезону, це може бути петрушка, кріп, черемша, м’ята, ціцмат, базилік, чабер, тархун і безліч інших різновидів зелені. Без прянощів не обходиться жоден грузинський соус. Як правило, в соус завжди кладуть: естрагон, кріп, кінзу, базилік, м’яту. Так само популярні спеції: хмелі-сунелі, кориця, гвоздика, шафран, червоний перець і коріандр.

За плечима Кавказ – десять днів і 120 кілометрів з рюкзаком на плечах… Радіальні підйоми і нескінченні переправи через бурхливі річки, затяжні дощі і пекуче сонце, блакитні льодовики і альпійське різнотрав’я, засніжені вершини та мальовничі пейзажі. Втома і радість – надскладне переплетення емоцій.

Жадібно вдихаючи останні ковтки духмяного грузинського повітря ми сідаємо в літак, який вже за хвилину здіймається над неосяжними смарагдовими полями і зникає десь далеко за обрієм, залишаючи позаду чарівну Сванетію, її барвисті альпійські луки та гордовиті засніжені вершини, що назавжди залишаться в пам’яті про цю неймовірну подорож Кавказом. Момавал шехведрамде, Земо Сванеті!

Також дивіться та читайте попередні частини: ЧАСТИНА №1, ЧАСТИНА №2, ЧАСТИНА №3

____________________________________________________________________________________________

© Ігор Меліка, 2013

Фото і текст: Ігор Меліка, Олена Кошель ©  All Rights Reserved

  • Elena Polevaya:

    Обожаю грузинские песни, влюбилась в Кавказские горы! Игорь, и всё благодаря Вашему искусству фотографии. Видишь такой волшебный и далекий мир в реалии. Дай Бог Вам вдохновения и здоровья!

  • Max B.:

    Визз Эйр Украина заявила о прекращении своей деятельности

Залишити коментар