Igor Melika

Краще гір можуть бути лише гори, в яких ти ще не бував

Ніщо так не приваблює мандрівників, як невідомість, як гори, в яких ще не бував. Мрія потрапити в Покутсько-Буковинські Карпати, а точніше на вершину гори Томнатик, останні два роки не давала мені спокою. Адже саме тут, де Карпати простягаються вздовж румунського кордону, на висоті 1565 м над р.м., величну гору Томнатик вивершують білосніжні і загадкові кулі колишньої радіолокаційної станції «Памір». За радянських часів на самому вершечку гори, 80 солдат і 30 офіцерів несли бойове чергування, охороняючи повітряний простір СРСР. Подібні куполи колись також височіли на Боржаві, на горі Стій (1681 м). Тому вкрай було цікаво дізнатися, чи існував якийсь взаємозвязок між цими двома вершинами, та й взагалі, що собою представляла РЛС «Памір» і які таємниці понині приховує історія цього Богом забутого краю.

«Білий» травень або витівки «бабусі Зими»

7 травня 2011 року туристично-пізнавальна експедиція у складі 7 чоловік відправляється на Буковину: троє учасників з Мукачева, така ж кількість з Чернівців та один сміливець з Калуша. У планах «чудової сімки» триденний похід мальовничими Покутсько-Буковинськими Карпатами, які розташовані на межі кордону України з Румунією. Головна мета походу – побувати на вершині гори Томнатик (1565 м) та максимально зібрати інформацію про загадковий об’єкт «Памір». Щоб виграти в часі, заздалегідь вирішуємо більшу частину пішохідно-гірського маршруту подолати за допомогою нашого чотириколісного друга.

В субботу вранці стартуємо з Мукачева в напрямку Долини (Ів-Фр. Обл.). Ранок вихідного дня видався похмурим і доволі прохолодним. Після перетину Нижньоворітського перевалу погода різко починає погіршуватися. А згодом, за межами Закарпатської області, ми потрапляємо в обійми справжної зими. Густий лапатий сніг за мить перетворює весняно-зелене довкілля на зимовий пейзаж. Близько обіду ми вже були в Калуші. Місто зустріло нас проливним дощем. Тут до нас приєднується наступний учасник походу і разом з ним ми відправляємось до найближчого продуктового супермаркету: в перший день походу на вечерю було заплановано бограч-гуляш.

В Чернівецьку область ми потрапили тільки пообіді. Через Виженку, до перевалу Німчич, вела слизька болотяна дорога. Сам перевал Німчич знаходиться на висоті 586 м над р.м. і слугує кордоном між двома районами – Вижницьким і Путильським. Останні роки перевал та навколишня місцевість нарощує свій туристичний потенціал. На підйомі до перевалу дорогу зненацька нам перекривають спортивні автомобілі. Згодом, ми опиняємося на «старті», напроти величезного цифрового табло-годинника. В подиві, переглядаємося між собою, намагаючись зрозуміти в чому страва і що саме тут відбувається?! Як пізніше зясувалося – це чемпіонат України з гірських перегонів «Буковинські Карпати 2011». Опісля, біля ресторану на перевалі Німчич, зустрічаємо самого президента клубу «Буковина» – Геннадія Москаля (колишній представник президента України в АР Крим, колишній заступник голови Служби безпеки України). Одягнений в яскраво-червону спортивну форму, Геннадій Геннадійович привітався першим, поцікавившись (як справжній криміналіст) звідки ми і куди шлях тримаємо..!?

Вівдвідавши розкішний ресторан на Німчичі, де по-особливому смакував карпатський чай з гірським медом, продовжуємо підйом вздовж перевалу, намагаючись дістатися на «четвірці коліс» аж до хутору Кобилова. В планах було першу ніч провести десь біля хат, неподалік маршруту на Протяте Каміння. Цього ж дня, ми з нетерпінням очікували решту чернівецьких учасників походу, які планували під вечір приєднатися до табору.

Спроба проїхати «лендровером» аж до хутору потерпіла фіаско. Розмокла грунтова дорога стала справжньою пасткою навіть для такого, випробуваного гірським бездоріжжям, всюдихідного агрегату.

Невдовзі наш залізний кінь вискакує з болота і витираючи піт із чола всі зітхають з полегшенням. До сутінків залишається декілька годин, тому ще можна встигнути збігати на Протяте Каміння. Залишаємо речі в авто і хутко піднімаємося второваною стежкою на хребет, яка згодом виводить нас до велетенських, чудернацької форми скель.

Дивовижне природне утворення Протяте Каміння – це група скель, утворених з розбитих пластів пісковика та пронизаних різноманітними отворами і ходами всередині. Скелі розташовані приблизно у півтори години пішого ходу від перевалу Німчич на гірському хребті у межиріччі річок Виженка і Смугарів.

Повернувшися з прогулянки, добряче зголоднілі, розкладаємо намети і готуємо довгоочікуваний бограч-гуляш. Місце для табору вибрали на хуторі Затинь у вишнево-грушовому саду, замаскувавши свої «будиночки» під гілками квітучих дерев. Одразу пригадався Шевченківський «садок вишневий коло хати…». Романтика! «Сім’я вечеря коло хати, вечірня зіронька встає…». Все, як насправді, у ліричній поезії кобзаря. Близько восьмої вечора несподівано починає сніжити. Вечеря в вишневому саду, під мелодію падаючого снігу, справила неперевершене емоційне враження на присутніх.

Десь опівночі з’являються і наші чернівецькі друзі – троє лікарів: невропатолог, анестезіолог і судмедексперт… Нічну трапезу всі разом продовжуємо під справжнім снігопадом, час від часу зігріваючи організм настоянкою із «корінців». Хмільні балачки затяглися далеко за північ.

Вишнева заметіль

Вранці розбудила прохолодна тиша. Одягнувшись, поспішаю з надією зустріти перші промені небесного світила. Одначе з землі вставала важка пара, закутуючи усе в свою вогку ковдру. Ранок, не поздоровкавшись зі світом ясного сонця, закутався у сивий туман, повився густою парою й повис над землею. Білий сніг на квітучім гіллі додавав напівсонним деревам особливого шарму. Земля була вкрита витонченим мереживом із духмяної суміші пелюсток вишень та сніжинок. Все це виглядало наче у якомусь дивовижному сні…

Сніданок триває не довго, бо попереду нелегка дорога, а вірніше бездоріжжя, довжиною більше ніж 60 кілометрів. Обтрушуємо намети від снігу, пакуємо речі в машину і – курс на Путилу!

Carколомні пригоди на Путильщині

У супроводі «Дачії Логан», «Лендровер» тримався постійно «на хвості» намагаючись не відставати. Проїжджаючи через Розтоки, Мариничі, Дихтинець, Киселиці, наш ГПС навігатор згодом сповіщає про наближення до районного центру буковинської Гуцульщини – Путилу. В цілому Путильщина – частина великого гірського краю. Тут милують око мальовничі карпатські краєвиди з неповторними гірськими плаями, кичерами, вкритими смерековими лісами, та вибудуваними на поверхні землі своєрідних бескидів, які своїми формами привертають народну увагу на створення легенд, співанок, переказів та бувальщин. Та враз, посеред дороги несподівано з’являється величезна вибоїна – яма. Водій «Дачії Логан» різко гальмує, після чого вслід йому лунає пронизливий вереск гальм. В цю мить, «лендровер» на пристойній швидкості врізається в задню ліву частину «Логана». В перші секунди автопригоди ніхто навіть не міг усвідомити, що насправді сталося. Богу дякувати, всі цілі і неушкоджені, а це – головне! Випадок класичний: безпечна дитстанція «Лендровера» виявилась недостатньою, щоб уникнути данного інциденту…

Розчаровані стоїмо серед дороги, намагаючись керувати змішаними емоціями та з надією прийняти правильне рішення щодо продовження запланованого маршруту. Адже позаду більше ніж 400 кілометрів пройденої дороги, а до Томнатика – рукою подати! Моя давня мрія потрапити на «Памір» могла вмить лопнути, як мильна бульбашка. Але налаштувавшись на позитивну хвилю, майже всі одноголосно приймаємо рішення рухатись далі вперед – на «Памір»! До прикордонної застави села Селятин залишалося проїхати 20-ти кілометровий відрізок гірської дороги.

Селятин – гроза Карпат

Можливо не кожному туристу відомо, що Селятин – найбільш грозове місце України. 45 днів року тут – грозові. Також Селятин відомий найтривалішою грозою, яка в 1948 році тривала 37 годин! Село Селятин є одним з найстаріших поселень Буковинської Гуцульщини. На початку ХХ століття, селище належало до Австро-Угорської імперії і було справжнім європейським містечком. Про європейське минуле говорить навіть такий сенсаційний факт, що з 1913 року, завдяки існуючій на той час міжнародній залізниці, Селятин мав регулярне пасажирське сполучення із Віднем, а раз та тиждень від селятинського перону відбував поїзд з причіпним вагоном до Парижу.

Нині в Селятині мало що нагадує про життя європейське, хіба що прилавки місцевих крамниць, які пістрявіють рекламою заморських продуктів. Бувало зайдеш у торговий центр, купиш собі «чупа-чупс» на паличці – і смокчеш, щоб життя здавалося хоч трошки солодшим… Се-ля-ві, Се-ля-тин, як кажуть французи.

Хвіртка в Європу

В’їзд в село Селятин перекритий шлагбаумом з написом «Стоп контроль». Ми знаходимося в прикордонній зоні в межах державного кордону України з Румунією. Для того, щоб продовжити шлях, потрібно зареєструватися та отримати дозвіл на прохід/проїзд. На КПП нас реєструє черговий прикордонної служби, уважно записуючи наші паспортні дані в свій обліковий журнал. Процедура займає не більше п’яти хвивлин і ми продовжуємо рух у напрямку останнього населенного пункту – Шепіт. Попереду ще 15 кілометрів гірської дороги, яка звивається впритул до Євросоюзу.

За вікном автомобіля миготіли прикордонні стовпи, більшість з яких знаходилася, як для державного кордону України, в ненайкращому стані… Було якесь відчуття, що ми здійснили телепортацію у часі, потрапивши в період далеких післявоєнних років…

На певному проміжку бездоріжжя наш «Логан» сходить з дистанції. Далі дорога під силу тільки окремим автомонстрам. Перепакувавши речі у всюдихідний «Лендровер» продовжуємо рух вздовж Українсько-Румунського кордону поступово набираючи висоту.

Зима, весна… і знову зима

Затяжний відрізок дороги на Томнатик, потужний всюдихід подолав без особливих зусиль. Відчайдухи, що не вмістилися в салон автомобіля, були вимушені буквально висіти ззовні транспортного засобу, міцно вчепившись руками за верхні, металічнно-трубчасті частини «Лендровера». Збоку автомобіль виглядав, як різдвяна ялинка, обвішана живими гірляндами. І Новорічну тему в цьому контексті згадано неспроста. Досягнувши відмітки 1000 м над р.м., ми потрапили в справжнє царство зими. Сніг випав буквально напередодні нашого приїзду і його товщина сягала місцями до 20 см! Ось така вона, наче справжня наречена в білому – Буковинська весна.

Підйом на вершину «Паміру» виявився доволі затяжним. Навіть не уявляю собі, скільки б часу знадобилося на подолання відрізку Шепіт – Томнатик, якби нам довелося підніматися пішки, на своїх двох. В цьому випадку було повністю виправдано закон економії часу, якого, як завжди, не вистачає. Останні метри і, нарешті – довгоочікувана вершина. Білі куполи вигулькують на горизонті несподівано, справляючи враження фрагменту неземної цивілізації. Ось він, «Памір»… Світ таємниць, який відводить нас в загадкову далечінь часів.

На висоті 1565 м над р.м. на повну хазяйнувала зима. Ніщо не нагадувало про весну, навіть календарний лист з написом «8 травня». Наше авто заїхало в середину найбільшого куполу, в центрі якого височіла радіолокаційна антенна. Кругом холод і сирість, уламки битого скла та цегли. Та на душі якесь самозадоволення, самозаспокоєння. Ти нарешті – тут, ціль досягнута! Під велетенським радіопрозорим «наметом» розпалюємо вогонь і починаємо готувати вечерю. Несподівана казкова зима, туман, гори… Емоціїї переповнюють душу, хоча все ще не віриться, що ти вже тут, на вершечку «Памиру».

Не меншою несподіванкою сніговий циклон став і для вівчарів, які буквально напередодні нашого приїзду вигнали на весняні полонини понад 350 овець. Останнім довелося шукати притулок від холоду та негоди в середині велетеньських білих куль. В супроводі холодного вітру, поміж щільний туман, починаємо оглядати загадкові білі куполи та досліджувати кожен клаптик прилеглої території… читати далі»»»

ЧАСТИНА ДРУГА (продовження)

____________________________________________________________________________________________

© Ігор Меліка, 2011