Травнева Пішконя: «вчорашній» сніг, весняне сонце і густі тумани

Цьогорічний травневий фототур-похід зібрав групу фотографів і мандрівників з Одеси, Рівного і Мукачева. Маршрут хребтом Пішконя пролягав заповідником Синевир, який знаходиться в Міжгірському районі Закарпатської області. Спочатку небо не радувало сонечком, ми піднімалися під суцільним шаром хмар. Підйом почали з околиць села Синевир і йшли лісом аж до підніжжя хребта. Йдучи через ліс широкою кам’янистою дорогою було приємно відчувати вагу рюкзака за спиною, вдихати вологе лісове повітря, торкатися м’якої хвої і молодих листочків.

Оскільки наш похід випав на святкові дні (9-11.05.2015), то періодично ми зустрічали інших туристів бажаючих піднятися також на Пішконю, але ми йшли не поспішаючи, до того ж по дорозі ще відвідали невелике заболочене озерце Дике озеро (Озірце). Озеро зовсім невелике, навколо нього пролягає вузька стежка, а в багнистих місцях зроблені акуратні дерев’яні містки. До речі, біля озера було зовсім безлюдно, відтак можна було вдосталь насолодитися тишею.

Горгани навесні (9.05.2015)

Озірце (Дике озеро)

Поступово наближаючись до хребта, все частіше на дорозі траплялися купи снігу, який не встиг розтанути. Спочатку це було дивно, а коли довелося йти по ньому, стало зрозумілим, що літнє взуття мало придатне для цього. Ближче до вечора ми нарешті дісталися відкритої галявинки і стали табором. Табір вирішили розбивати трохи нижче хребта, де знайшлася невеличка рівна галявина для наметів. Заготівля дров зайняла деякий час, після чого розпочалося кулінарне дійство – приготування святкової вечері – румунсього селянського супу «чорба тараньяска» (Ciorba taraneasca). Варто відмітити, що кількість інгредієнтів цього диво-супу просто зашкалювала.

А поки вариво готувалося на вогні, більшість фотографів видерлися на вершину хребта, де ще лежало багато зимового снігу. На верху було дуже красиво, згладжені форми вершини були вкриті м’яким килимом кущиків брусниці і поодинокими смарагдовими ялинками. Тут гуляв свіжий вітер і дихалося якось інакше. Сонечко от-от закотиться за обрій, але підйом на вершину хребта вартував цього видовища. Лінії гір створювали ніжну тональну перспективу всіх вражаючих відтінків рожевого і фіолетового.

Хребет Пішконя на початку травня (Привододільні Горгани)

День другий. Кольоровий світанок з-під хмарного фронту змусив найзавзятіших фотографів прокинутися о 5:00 ранку. Всі були веселі й задоволені, не дивлячись на ранній підйом. Втім добре, коли разом збираються люди, які мають спільне захоплення, адже це створює приємну творчу атмосферу натхнення і доброзичливості.

Наступного дня ми рухалися вздовж хребта. Легкі білі хмаринки в небі і тепле сонечко підтримували гарний настрій. Хоча ми рухалися верхівям хребта, перепади висот тут також зустрічаються часто. Метеопрогноз передрікав нам дощ ближче до вечора. І хоча спочатку в це важко було повірити, вже в середині дня стало більш вітряно і хмари поступово затягнули більшу частину неба.

Ми пройшли вже більшу частину маршруту: кілька вершин, найвища з яких – Негровець (1707 м) і за попереднім планом мали наміри піднятися на гору Дарвайка, залишитися там на останню ночівлю і вранці спуститься в село Колочава. Однак наші плани змінилися – погода продовжувала псуватися. Ми зупинилися на перепочинок на перевалі Сигла і вирушили на однойменну полонину поповнити запаси води. Йти до джерела виявилося досить далеко і похід за водою зайняв близько години. Як виявилося це і вирішило нашу подальшу долю.

Весна в Горганах – на хребті Пішконя

В підсумку, коли ми повернулися з запасом води, почався легкий дощ і довелося спішно розбивати табір. За час приготування вечері вітер посилився і хмари, доволі жваво перекочувалися через вершини, ніби стікаючи до нас звідусіль. Температура повітря одразу відчутно знизилася і після гарячого чаю і ще одного кулінарного шедевру – традиційного карпатського бограчу, всі хутко розійшлися по теплих наметах, сподіваючись на ранкове покращення.

Різокарпон географічний – накипний лишайник

Шафран Гейфеля, Крокус

Цілу ніч нас заливало дощем і тріпало вітром. Особливо сильні пориви були над ранок. Через пару годин дощ все-таки скінчився, але встигнувши на світанку розвідати імовірну стежку, ми були змушені відмовитися від початкового плану піднятися на Дарвайку, із-за непрохідної лісової стежки, яка ще знаходилася під товстим шаром мокрого снігу.

Сольданелла угорська (Soldanella hungarica)

Вид на річку Теребля з перевалу Сигла

Поснідавши і зібравши намети та особисті речі ми почали спуск в сторону Колочави. Спочатку просто спускалися мокрим лісом, крутою звивистою стежкою, милуючись мальовничим довкіллям, радіючи струмочками і водоспадам. Втім шум води ставав все гучнішим. І от – дорогу перегороджує гірська річка Герсовець, яка ні широка, ні глибока, втім перейти не замочивши взуття виявилося не так просто. Це була дорога “Тисячі струмків”. Кожні 500-700 метрів нам траплявся бурхливий крижаний потік, через який треба було перебиратися без усякого натяку на міст чи гарний брід. В результаті дехто намочив ноги, майже всі намочили взуття, але дякуючи керівнику групи, дівчата залишилися сухими.

Фінішною частиною нашого походу стало село Колочава, де на нас чекав смачний і колоритний обід в корчмі «Жандармська управа» (Četnická stanice). Після чого ми ще встигли заглянути в музей “Старе село” – велика територія, на якій розмістилися і старі хати і автомобілі і навіть залізнична станція з старовинним потягом.

Колочавський скансен “Старе село” – перший сільський музей архітектури та побуту на Закарпатті, який відтворює матеріальне, духовне та культурне життя на Верховині. Музей знаходиться у місцевості, яка носить назву «Чертежик» під полониною Красною. Музей створений в рамках проекту “Колочава – село десяти музеїв”, що його ініціював і реалізує власним коштом відомий політик і бізнесмен, народний депутат Станіслав Аржевітін, дитячі роки якого минули у Колочаві.

Музей-скансен в Колочаві “Старе село”

Музей-скансен “Старе село” в Колочаві

Фрагмент залізниці в музеї “Старе село”

Згодом захід сонця ми спільно зустрічали на Синевирському перевалі, на терасі туристичної бази «Камянка» де нас частували «сирними гомбовцями» з травяним чаєм. Низьке вечірнє сонце поступово додавало театрального освітлення і долина Синевирського перевалу виглядала просто магічно. Покидати Карпати не хотілося. Маленька країна у глибоких улоговинах між горами – це Міжгірщина, одне з поетичних і мальовничих місць в Українських Карпатах. І не важливо, в яку пору року турист потрапить сюди, Міжгірщина прекрасна завжди. До нових зустрічей в Карпатах!

Вид на Полонину Красна з бази відпочинку “Камянка”

На Синевирському перевалі

Гора Топас (вид з готелю “Камянка”)


____________________________________________________________________________________________
© Ігор Меліка, 2015  Українські Карпати

Фото: © Ігор Меліка, Олександр Похломков, Сергій Средницький

Текст: Катерина Красницька & Сергій Средницький 

  • Ааааай, как все было красиво, вкусно и душевно ! Картина маслом. Огромное спасибо за чудесное путешествие.

  • Катя:

    Чудова була поїздка! Дякую Ігоре!!

  • Сережа:

    Игорь, спасибо! Поход получился то что надо, и даже непогода не смогла испортить впечатлений, даже наоборот, привнесла капельку остроты – приключения всегда запоминаются лучше!

  • Ирина:

    Благодарю, ИГОРЬ! Замечательное путешествие! Я ещё долго находилась в эйфории, не могла отойти от увиденной красоты! Ощущения тяжёлого рюкзака уже забылись,остались только воспоминаяния. Очень скучаю по нашей туркомпании. До новых встреч в горах!

Залишити коментар