Igor Melika

Коли приходить осінь…

Моє перше знайомство з Верховинським Вододільним хребтом відбулося декілька років тому назад. Тоді, вперше потрапивши в гірське село Щербовець (Воловецького р-ну), звідки починається маршрут на гору Пікуй, я з першого погляду закохався в цю місцину і пообіцяв собі регулярно навідувати цей мальовничий куточок Карпатських гір. Карпати – краплина всесвіту, що приймає в свої обійми поціновувачів справжньої краси!

Цьогоріч на Водільному хребті я вже втретє: був тут навесні, потім на початку літа, ну і за традицією – восени, в «найгарячішу» пору року. Осінь на Вододільному хребті – це особливе свято для душі, яка потрапляє в полон осінніх кольорів і розмаїття фарб. Це дивовижна пора, коли можна на повні груди вдихнути запах сухих трав та опалого листя, а на пожовклих схилах гір смакувати соковитими примороженими ягодами брусниці.

Щоб зрозуміти, що таке осінь в горах, потрібно пережити і відчути цілий ряд емоцій, пропустивши їх крізь себе; власними очима побачити кольори і їх відтінки, особисто почути невловимі звуки, на власній шкірі відчути дотик середовища, в якому, здається, зупинився час…

Побувати на дводенному «осінньому святі» виявило бажання четверо фотомандрівників з Мукачевого та Рівного. Морозним ранком «трійка» мукачівців вирушила до Волівця, щоб на вокзалі зустріти фототуриста-однодумця. На жаль, а можливо й на щастя, потяг того дня запізнювався на 60 хвилин. З цього приводу виникла гарна нагода влаштувати ранкову фотосесію на перевалі Менчул (Воловець), з якого відкриваються мальовничі панорами на Воловеччину, Полонину Боржава та Верховинський Вододільний хребет.

Згодом зустрічаємо свого колегу з Рівного і закинувши плєцаки в багажник автомобіля стрімголов мчимося до села Щербовець, адже на годиннику вже десята година! Стояв погожий осінній день. Сонце припікало, але земля була вкрита інієм. Колоритне гірське село неохоче прокидалося після морозної ночі. Вузька кам’яна вуличка, що виводить на околицю, села була встелена підмерзлими жовтогарячими яблуками, що осипалися з дерев. Сніданок із запашних падалиць додав організму сил і калорій, а відповідно і хорошого настрою. Закидуємо рюкзаки на плечі і – на Пікуй!

Одразу за селом ми потрапили у справжню осінню казку. Оранжеве, червоне, золоте – теплі яскраві кольори вигравали на сонці і створювали святковий настрій. Зачаровано стою і вдихаю жовтень, вдихаю осінь із терпким запахом смерекової смоли і плодів ялівцю. Повітря насичене витонченими запахами з солодкуватим присмаком опалого листя буку і берізок. Свято осені!

Намилувавшись досхочу неземною красою починаємо поступово набирати висоту. З околиць села до вершини гори Пікуй всього 5 кілометрів ходу по широкій дорозі, яка згодом переходить у второвану стежку. Та в свою чергу виводить на основний хребет до конусоподібної кам’янистої вершини з висотою 1408 м над р.м.

На вершині Пікуя було велелюдно. Саме в ці дні на найвищій точці Львівської області проходили масові сходження і спортивні змагання «Пікуяна-2011» присвячені 92-ій річниці створення Західноукраїнської народної республіки (ЗУНР) та 66-ій річниці звільнення України від фашистських загарбників.

Мальовничі скелі з стрімкими урвищами на висоті 1408 м вразили моїх колег, які вперше піднялися на цю вершину. Коротка фотосесія, півдеци бальзаму за вдале сходження і ми покидаємо Пікуй тримаючи курс на північ. Далі рухаємося верхів’ям вододілу, який знаходиться на межі Закарпатської і Львівської областей. Сьогодні до місця ночівлі нам потрібно пройти 10 кілометрів. Теплий день і лагідне сонце сприяли мандрівці і ми жадібно вдихали п’янке повітря гірської свободи, насолоджувались довкіллям, час від часу зупиняючись на короткі фотосесії.

В «Панську долину», яка знаходиться між вершинами Великий Верх (1309 м) та Острий Верх (1294 м) ми спустилися близько шостої вечора. Одразу розклали намети і почали готувати вечерю. Безкрає небо всіяне мерехтливими зорями заворожувало своєю холодною красою. Український «наркотик» та ситний бограч-гуляш остаточно розслабили організм і вже невдовзі ми солодко сопіли занурившись в свої ліжечка-кокони.

Наступного дня ми прокинулися вдосвіта. За стінами намету відчувалися пориви вітру. Сонце поволі піднімалося із-за далеких схилів гір і фарби, що спалахнули на ранковому небосхилі стали сигналом для початку ранкової фотосесії.

Жовтень, щедрий на барви осені, залишив найяскравіші спогади про дивовижний ранок в горах. По закінченні фотосесії снідаємо і складаємо намети. По дев’ятій годині ми були вже на маршруті. Сьогодні нам доведеться пройти добрячий шматок дороги – більше ніж 20 кілометрів. З «Панської долини» піднімаємося на Великий Верх (1309 м). Східні схили хребта були притрушені снігом. На вершині Великого Верху було вдосталь брусниці налитої соком. Зупиняємося, милуємося Полонинським хребтом що напроти, фотографуємо Львівщину і Закарпаття з висоти 1309 м над р.м. Спустившись з вершини невдовзі опиняємося на перевалі Руська Путь (Руський Шлях), що між селами Либохора і Буковець та вершинами Великий Верх (1309 м) і Лискованя (1248 м).

Прадавній перевал «Руська Путь» існував 2000 літ до Христової ери. Початок свій він брав на Балканах, у Тракії, яка безпосередньо межувала з Грецією. Далі долиною ріки Дунай проходив до його протоки р. Тиса. Потім піднімався попри р. Тиса до її притоки р. Латориця, а її верхів’я – то майже перевал. Далі потоком, який пізніше дістав назву Либохорка, – до ріки Стрий і далі – до р. Дністер і Чорного моря.

«Руська Путь», як і усі давні дороги, не мала точно визначеного маршруту, але мала точно визначений напрямок і мету. Тому першопроходці сумлінно трималися русел річок, а їхні наступники постійно удосконалювали цей шлях, робили його коротшим, простішим, доступнішим, раціональнішим. Якщо першопроходці йшли тільки долиною рік, то їхні наступники віддавали перевагу гірським хребтам і різним підвищенням. Адже на шляху Руської путі, окрім перевалу, високих гір нема. Хребти не високі, не заболочені, по них зручніше йти і провозити товари.

Далі рухаємося безлісим гребенем хребта, де плавно чергуються вершини і сідловини. Попереду мальовничі ландшафти, в яких збереглася природна верхня межа лісу з буковим криволіссям і справжні полонини із заростями чорничників. Сам хребет має звивисті лінії гребенів з асиметричною формою. Особливо круті та урвисті його південні схили. Скелясті виступи з стрімкими урвищами та купи чудернацьких форм каміння, нагадували справжні природні бастіони.

Мандрувати Вододільним хребтом одне задоволення: око радували не тільки осінні фарби, але й лагідні форми сідел і полонин, оксамитові трави, що нагадували величезну теплу ковдру та низькорослі буки в своєму палаючому багряному вбранні. Перебуваючи в осінньому полоні поступово долаємо вершину за вершиною наближаючись до фінішної прямої. Лискованя, Журовка, Розсипанець, Старостина…

Ми поступово наближалися до кінцевої вершини Вододільного хребта – Дрогобицький Камінь. На висоті 1186 м робимо зупинку щоб відпочити та пообідати. З Дрогобицького Каменю до села Ужок – 8 кілометрів. Лісовозна дорога промаркована жовтим маркером привела нас до кінцевої точки нашої мандрівки. До села Ужок ми спустилися в обіймах глибоких сутінків. Пробираючись через смерековий ліс, розмоклою грунтовою дорогою, потоком, а далі «коров’ячою стежкою», врешті-решт потрапляємо в сільську цивілізацію біля Ужоцького перевалу. Фотомандрівка Верховинським Вододільним хребтом, що брала початок в селі Щербовець Воловецького району пройшла успішно і закінчилася в селі Ужок Великоберезнянського району.

За два дні ми пройшли нелегких 38 кілометрів… Проте нам пощастило побувати на справжньому святі осені і побачити найяскравіші гірські пейзажі. Звичайно, інколи нам доводиться докладати немалих зусиль щоб ради коротких, але таких жаданих миттєвостей відчути магію гір. Але гори – це своєрідна філософія, яка змушує замислюватись і розмірковувати, ставити собі запитання і шукати на них відповіді. До нових зустрічей на гірських стежках!

____________________________________________________________________________________________

Ігор Меліка, 2011 © Фото: Ігор Меліка, Юрій Сазін All Rights Reserved