Igor Melika

Відмітити перший календарний день літа в Карпатах, на найвищій горі Боржавської полонини виявило бажання п’ятеро моїх однодумців. Наміри підкорити г.Стой (Стій) 1681 м над р.м. вже давно були в планах. Та не завжди якось виходило з часом, бо маршрут до цієї вершини, як правило дводенний. Саме це ствердження ми і вирішили спростувати, поставивши собі за мету, подолати 30 кілометрову відстань за один світловий день. Місто Воловець, 6:00 ранку. Перші 8 км по лісовозній дорозі до г.Плай (1330 м) пройшли без особливих зусиль.

Що не можна було сказати про наступну вершину – г.Великий Верх (1598 м) підйом до якої супроводжувався рясним потом. Ще 3,5 км – і ми справді на Великому Верху. Адже з цієї висоти відкривається розкішна панорама величної красуні-Боржави.

На Великий Верх

Полонина Боржава. Вид з Великого Верху – 1598 м

Ось воно, літо в горах! Сонце, зелень, теплий гірський вітер. І лише де-не-де, окремими білими плямами, можна було споглядати сліди давно вже забутої зими. Відпочивши, та смачно пообідавши на вершечку гори, вирушаємо далі, по стрімкому відрогу полонини до вершини г.Стій.

Наступні 4 км видались не легкими. Спека, та постійні перепади висот, супроводжували нас майже до самого фінішу. Подолати цей участок вдалося лише по обіді. А ось і вона, гора Стій (Стой) – 1681 м над р.м. Назвати її живописною вряд чи вдасться. По периметру вершини розкидано уламки стратегічного обє’кту, який було зведено ще за Радянських часів та тонни металоконструкцій химерних форм.

На гору Стій

Залишки радянської РЛС на г. Стій

Трохи з історії

Ще малим хлоп’ям, проїзджаючи через Верецький перевал, мене завжди приваблювали велетеньські білі „яйця” на вершині високої гори. Що то таке і для чого воно було призначене – ніхто в той час не міг мені, підлітку, пояснити. З тих пір пройшло 20 років… І тільки після того, як я по-справжньому закохався у гори і почав інтенсивно мандрувати горбами, дитячі спогади про „білі яйця” наштовхнули мене докопатися все ж таки до істини стосовно цього загадкового об’єкту.

Отож, коли в далекі 80-ті НАТО взяло на озброєння крилаті ракети з висотою польоту нижче 200 метрів над поверхнею землі, Совєти сильно налякалися… Будівництво на вершині гори Стій розпочалося в кінці липня 1985 року. Було прийнято рішення побудувати військовий об‘єкт – радіолокаційну систему слідження за низьколетячими об‘єктами. Для цього було важливо розмістити радари чим вище на гору. З 15-го липня 85-го прохід на г.Стій було заборонено! Як проходило бойове чергування і які моделі станцій знаходилися під куполами, наразі не вдалося з’ясувати… Однак з достовірних джерел стало відомо, що РЛС на г. Стій мала безпосередній зв’язок з аналогічною станцією на г. Томнатик (Памір).

На Стою воєнну службу вояки остаточно припинили нести у жовтні 1995 року, хоча вже в 1990 об‘єкти почали руйнувати. Самі ж „яйця”, які досих пір залишалися для мене загадкою, потрібні були лише для механічного захисту радарів, щоб вітром не здуло і снігом не завалило. В середині ж знаходилася звичайна РЛС схожа на сьогоднішні, що на цивільних аеродромах. “Куполи” на Стою остаточно розібрали під кінець 1999 року. На сьогоднішній день їх уламки вітер порозкидував по всіх найближчих схилах. Нині, на самій високій вершині Боржавського хребта, залишились тільки сліди радянської безгосподарності та дитячі спогади про велетенські білі „яйця”.

1999 рік. РЛС на горі Стій – 1681 м над р.м.

На вершині гори Стій (1996 рік)

Все в минулому… Повертаючись в реалії, особливої уваги, на мою думку, заслуговує заказник загальнодержавного значення Росішний, який розміщений на західних схилах Стоя, та краєвиди-панорами, які можна споглядати з вершини на всі 360 градусів.

За плечима половина пройденого шляху. На зворотню дорогу ще треба подолати 15 км. Переповнені емоціями, впевнено крокуємо до низу. Спускаючись з Великого Верху, було добре видно як вдалині (в районі г.Пікуй) бешкетує грозова злива.

Не обминула і нас дощова хмара, зачепивши незначними опадами та наповнивши повітряний прошарок вологою свіжістю. Та справжній сюрприз чекав нас під Плаєм, біля старої сироварні. Тут ми зустріли отару овечок, яка випасалась на афинових схилах.

А суть сюрпризу полягала в тому, що за пару хвилин ми вже ласували овечим сиром, молоком та вурдою, яку придбали у місцевих вівчарів.

Щасливі, з повними рюкзаками неймовірно смачних продуктів, не помітили, як опинились на фінішній прямій. Сказати, що маршрут був легким – сказати неправду. За 12 годин було пройдено 30 км. Але враження та кумедні пригоди, яких зазнали ми впродовж маршруту – того варті! А головне – що таємницю загадкових білих куль нарешті було розкрито!

____________________________________________________________________________________________

* Архівні фотознімки 80-90-тих років: Стефан Слуцький (USA, New York) та Андрій Сабо (Мукачево).

____________________________________________________________________________________________

© Ігор Меліка