Igor Melika

Мандрувати влітку Свидовецьким масивом одне задоволення: просторі полонини з овечками, колиби повні вурди і бринзи, мальовничі льодовикові озера з кришталево-чистою водою, на хребті полонинські ласощі – афини і брусниця, в лісовому поясі розмаїття грибів, одним словом – це край, що справді нагадує рай!

На Свидовецькому масиві доводилося бути вже не раз, але ще  ніколи не випадала нагода пройти цей хребет повністю – від його початку до кінця, наприклад з Усть-Чорної до Квасів. Саме таку задумку я почав плекати ще на початку цього року. Терпеливо дочекавшись літа мрія почала поступово перетворюватися в реальність.

У чотириденну подорож безкраїми полонинами вирушило одинадцять ФОТОтуристів з різних куточків України: Ужгород, Мукачево, Косів, Кременчук. Літо цьогоріч видалося занадто мокрим. Протягом червня-липня у горах лили дощі і гуркотіли грози. Рівень води у річках часто сягав критичного рівня. Але найпарадоксальнішим у цій ситуації було наступне: найбільше гроз і дощів припадало якраз на будь-які вихідні дні, коли найбільше кортіло вирватися кудись в горби. Щоб якось обманути погоду, команда фотомандрівників приймає рішення вирушити в подорож на початку тижня. Збираємось, їдемо!

Автотуризм аба турпохід на колесах. День перший

Пункт збору – місто Тячів. Саме сюди, в понеділок вранці виїхали дві автівки: з Ужгороду і Мукачевого. Мікроавтобус з франківськими туристами вирушив нам назустріч. На автовокзалі в Тячеві першими десантуються «закарпатські» туристи, а водії легкових автомобілів продовжують рух аж до Квасів – кінцеву точку маршруту. За розрахунками, група повинна спуститися саме в це село, де на стоянці на них чекатимуть їх «залізні коні».

Через деякий час у Кваси під’їжджає мікроавтобус зі свояками. Двоє водіїв сідають в бус, після чого всі гуртом стрімголов мчимося в Тячів, де вже зачекалася решта учасників походу. Вже обід, а ми ще не покинули межі районного центру. Після довгих пошуків надійної стоянки для мікроавтобуса, врешті решт, один з хазяїв приватного будинку погоджується взяти наш «мерс» під охорону.  Тим часом, питання трансферу залишається актуальним… З центра Тячева нам залишилося дістатися на початок маршруту – в Усть-Чорну (60 км від Тячева). На автовокзалі лапаємо майже єдиного водія маршрутки, який погоджується за 25 гривень «з носа» довезти нас цілими і неушкодженими в «Королівське поле».

Бокораші з «Королівського поля»

Останні кілометри на під’їзді до Усть-Чорної абсолютно не відповідали статусу «Королівського поля» – Königsfeld, саме так з німецької перекладається назва села. Заселення німців у найлісистішій частині Закарпаття почалося ще у 1775 році. За спеціальним велінням Австрійської імператриці Марії-Терезії дві сотні спеціалістів із заготівлі лісу з Верхньої Австрії оселилися в теперішній Німецькій Мокрій разом із сім’ями. Поселялися австрійці на вигідних умовах. Імперії потрібне було «зелене золото». А де ж його брати, як не серед карпатських пралісів? Чому саме німці? Бо завдання стояло набагато складніше, ніж просто рубати ліс. Деревину потрібно було сплавляти аж до серця імперії – Дунаю. Одні заготовляли деревину, інші споруджували штучне озеро і плоти (бокори). Коли ж деревини назбирувалося доволі, греблю зрушували, і вода несла бокори аж до Тиси. У Солотвині їх вантажили «білим золотом» — сіллю — і рікою сплавляли далі. Таким природним способом Відень отримував стратегічні товари Закарпаття.

Коли австрійці вселялися до Німецької Мокрої, там стояло з десяток верховинських хиж. Та за п’ятдесят років при тодішній багатодітності кількість німців так зросла, що село стало їм замале, і вони почали спускатися по Тересвянській долині униз. Так, у 1825 році виникає Кьонігсфільд — «Королівське поле». Усть-Чорною її назвали вже чехи, бо тут устя Чорного потоку впадає в Тересву. На початок Другої світової війни кілька тисяч німців становили 90% Німецької Мокрої та Усть-Чорної і близько 40% — Руської Мокрої. І по сьогодні поодинокого німця можна віднайти у будь-якому з десятка сіл Тересвянської долини…

До пункту призначення нас супроводжував проливний дощ, який остаточно розвіяв міф про сонячний Свидовець. Та й синоптики на найближчі два дні пророкували не найсухішу погоду… Наш автобус зупинився в кінці села Усть-Чорна, біля розвилки Комсомольськ – Лопухів. Нам через міст, де різким підйомом починається промаркований маршрут на хребет.

Широка звивиста стежка поміж букових дерев за короткий час виводить нас на Гору Любові. Це невеличка поляна, з якої відкриваються мальовничі краєвиди на Тересвянську долину. По обіді врешті-решт розпогоджується і сонечко починає пестити своїм золотавим промінням оксамитові схили Свидовця.

Підйом на хребет нам дався без особливих труднощів, якщо не враховувати, що час зупинок для фотографування дещо перевищив ходовий час. Пробираючися густим лісом, ми час від часу виринали з смарагодової гущі буків на поверхню золотавих полонин. На залитих сонцем крутосхилах мирно паслися овечки і коні. Стояла тепла і суха погода. Від денного грозового дощу не лишилося й сліду.

Сонце швидко сідало за гори, тонучи в легеньких червоних хмарах. Темний ліс довкола шептав тихо, таємничо, немов передавав якусь схвильовану новину. Скоро ніч, а ми все ще не знайшли місце для табору. Пошуки затягнулися майже до десятої ночі. Трохи втомлені через стрімкий підйом до траверсу гори Шпанська. Але вже за короткий час пряма і чітка стежка приводить нас на однойменну полонину, біля підніжжя Темпи.

Повний місяць освітлював стежку і тому до полонини ми дійшли майже без ліхтарів. Прогулянка під місяцем – справжня романтика, до того ж, коли ти високо в горах і маєш можливість долонями торкнутися незміряного, засіяного зорями неба. Потужні відчуття, незабутні!

Полонина Шпанська прийняла нас гостинно. Тут з-під схилів витікає декілька потужних джерел, є вдосталь дров, довкола цікаві краєвиди залиті місячним світлом. Хутко розпалюємо ватру та готуємо вечерю. Сухий і теплий вечір вселяв надію на завтрашню ясну погоду. Ніч, ватра, зірки, зорепад… Однак, близько опівночі, десь далеко над хвилями гір, починає спалахувати небокрай. Мабуть нам не оминути грозу. Після гарячої вечері, потомлені, почергово занурюємося в глибокий сон, з надією на «світле майбутнє».

Близько третьої ночі несподівано настає «світле» і «майбутнє»: проливний дощ з грозою затоплює один з наметів, в якому знаходилося троє фототуристів із Кременчука. Хлопці вперше в горах і, сподівалися, що їх кемпінговий намет придатний не тільки для вікенду… Як показав досвід, товар, придбаний в супермаркеті, не виправдав очікувань своїх господарів. Посеред ночі, «постраждалі від повені» перебираються в більш надійний притулок від фірми «Ханах», до якого у мене майже стовідсоткова довіра! Тож «Титанік» з супермаркету залишаємо напризволяще тонути, а п’ятеро напівсонних лунатиків намагаються якнайкомфортніше розміститися в «ханаху» на чотирьох квадратних метрах житлової площі. До самого ранку періщив проливний дощ, а блискавки вдаряли прямо над головами. В цих умовах, дарованих природою, намагаємося заснути, при цьому відчуваючи себе наче «шпроти в бляшанці».

День другий

Вранці нас розбудило бекання-мекання полонинської худоби. Витягаю свого носа з намету і бачу – молоко! Ні, не овече і навіть не коровяче – суцільне молоко у вигляді атмосферного явища. Вранішній густий туман з дрібним дощем остаточно поховали наші сподівання про сонячні Карпати. До того ж, синоптики на найближчі два дні об’явили штормове попередження. Зваживши всі «за» і «проти» та керуючись здоровим глуздом, приймаємо рішення не жартувати з погодою і повернутися в початкову точку маршруту – Усть-чорну.

Намети і власні речі довелося збирати під дощем. Туман не відступав, а небесна роса нав’язливо переслідувала нас майже на протязі всього шляху. Трохи з сумом покидаючи полонону Шпанська, невдовзі на узліссі натрапляємо на грибне місце. За декілька хвилин на кількох квадратних метрах ми зібрали урожай з 16 «білячків» найвищого гатунку!

Як їжаки в тумані, поміж дощ і холодний вітер, поступово спускаємося донизу, час від часу підкріпляючи свій організм полонинськими ягодами. Після обіду дощ все-таки припинився, але туман все ще висів над горами чіпляючись за верхівки струнких смерек. Час від часу озираючись назад, було видно, що на хребті геть кепські справи. Чорні хмари і глухий гуркіт грому вряд чи принесли б нам задоволення, будь ми зараз там, на верху. Тому нікого не мучили докори сумління про правильність вибору «падати донизу». Спуск довжиною в 13 км зайняв всього три години ходового часу, не враховуючи зупинки для відпочинку. По обіді ми були вже в Усть-Чорній. У селі була значно тепліше і сухіше. А під вечір, із-за хмар, навіть виглянуло скупе сонце.

Щоб прийняти правильне та адекватне рішення стосовно продовження нашої фотомандрівки, нам потрібно було відпочити та ретельно просушити намоклі речі. Не відмовляючи собі в комфорті, оперативно орендуємо двоповерховий будиночок «У Валі» з садом і мангалом, який розташований на початку маршруту, на злитті річок Брустурянка і Мокрянка. Увечері ми влаштували такий собі пікнічок з посиденьками, зваривши на вогні цілий казан плову з тушонкою. Життя вдалося!

День третій

Ранок видався напрочуд сонячним та малохмарним. Дивно, невже метеорологи невірно напророкували нам погоду? Після сніданку громада збирається до купи. На порядку денному питання: що робити далі? Для цього знову зазираємо в інтернет, щоб дізнатися про свіжі новини з небечної канцелярії.

На сьогодні без змін – дощі і грози… -Щоб тебе міль з’їла, подумав я про себе, -невже на цьому кінець мандрівці?! Та все ж синоптики дають надію на добру погоду, правда тільки на завтрашній день, тобто на останній, четвертий день запланованої подорожі. В заключному резюме щодо продовження маршруту наші думки розійшлися. Та й ситуація, як кажуть «ні назад ні вперед». Для подорожі нам залишилося всього 1,5 дні. Крім того, ще потрібно дістатися з Усть-Чорної поближче до цивілізації + наші транспортні засоби чекають на нас в Тячеві та Квасах. Одним словом, купа незручностей. Для розв’язання цілої низки задач знадобилося не мало часу. В результаті: команда з Косова приймає рішення повернутися додому, заодно підвести по ходу водіїв, чиї автівки знаходяться в Квасах. Двоє учасників з Кременчука виявили бажання повернутися в Мукачево. І на останок, група з Ужгороду у складі трьох чоловік, також відправляється додому, до обласного центру Закарпаття. Команда майже розформована. Одначе, троє запеклих її учасників (Арсен і Юрій) на чолі зі мною, вирішуємо ризикнути і спробувати ще раз піднятися в гори, щоправда вже за іншим маршрутом. Так як наше авто було припарковане в Квасах, то піднятися на Драгобрат (Свидовецький масив) було доволі просто, адже дорога до високогірного урочища знаходиться одразу ж в кінці села. За попередніми розрахунками нитки маршруту, якраз в цей день команда повинна була дістатися околиць Драгобрату. Саме туди і вирушаємо!

Викликаємо «наше» таксі, в результаті чого зависаємо в центрі «Королівського поля» на декілька годин – сьогодні маршрутка нарозхват. В терпеливому очікуванні залізної кобили, ласуємо морозивом, пивом та іншими смаколиками. Тим часом над горами починають згущуватися хмари. Невдовзі починається обіцяна метеорологами гроза з проливним дощем. Та мокра погода якось зовсім не впливає на наш бадьорий настрій: ми їдемо в маршрутці залишаючи грозу десь позаду, над горами і впевнено рухаємося вперед, в завтрашній день!

За пару годин ми були вже на тячівському автовокзалі, де на подвір’ї одного з приватних будинків стояв наш бусик. Тут наші стежки розходяться в різні боки. З автостанції у швидкому темпі виїжджаємо до Квасів. Та вже через прау хвилин знову повертаємося на автовокзал – поспішаючи, ми забули рюкзак нашого водія в залі очікування… Таке зі мною трапляється вперше! Тут без коментарів: поспішиш – людей насмішиш.

Кваси –столиця ліжникарства, тобто виробництва ліжників – одного з невід’ємних елементів гуцульської культури. Сама ж назва села походить від слова “квасна (кисла) вода”, так на Гуцульщині називають мінеральну воду. Але ми приїхали сюди зовсім не по мінеральну воду і навіть не за ліжниками. В Квасах прощаємося з своїми друзями-фототуристами і остаточно розбігаємося в різні боки. А трійка відчайдухів продовжує фотомандрівку вперто рухаючись вперед і уверх – на Драгобрат! Яхооууу!

На Драгобрат нас підкинув «УАЗик» за якихось 200 грн… Дев’ять кілометрів бездоріжжя і ми потрапляємо на найвищий гірськолижний курорт України. Попередньо зв’язвшись по телефону з командиром Ясінянського аварійно-рятувального пункту Робчуком Степаном Степановичем, який володіє однойменною садибою «У Степана», пан Робчук люб’язно погоджується надати нам притулок на ніч. Вимучені переїздами із задоволенням оселяємося в затишних номерах, в яких панувала домашня, тепла атмосфера. Не вистачало хіба що смачної домашньої вечері, за якою вже всі встигли скучити. «Вуаля» – і ми вже сидимо в колоритній кафе-колибі, з апетитно накритим столом, на якому лежав свіжоспечений хліб, шмат вершкового масла і яфиновий джем. Від споглядання на все це, в моєму шлунку почалася революція. В результаті хазяїн садиби нагодував нас так, що ми довго не могли заснути. А смак овочевої юшки-мачанки та голубців з білими грибами, ще довго залишався на вустах туристів вражених гостинністю господаря. Близько опівночі, чорні хмари над горами розганяє вітер і на темно-синьому небосхилі спалахують тисячі зірок – провісники ясної погоди.

День четвертий

Ранок настав якось несподівано. Будильник повідомив, що час прокидатися, на циферблаті 04:15. Майже в темряві виходимо з готелю, на що здивований хазяїн Степан застав нас у дверях. Він навіть не сподівався, що фотографи, в гонитві за пейзажем, можуть так рано підніматися з ліжка. Командир рятувального пункту прокинувся вдосвіта неспроста: ще вчора з вечора, в районі гори Татарука, заблукав турист з Донеччини. Про цей факт рятувальників повідомили його друзі, мовляв відстав від групи і не виходить на зв’язок. Вечірні пошуки юнака не дали результатів. Тому сьогодні, з самого ранку, рятівники знову вирушили в гори продовжити пошуки загубленого туриста. Як пізніше з’ясувалося, близько обіду, «потерпілий» повідомив своїм друзям, що він уже в потязі, по дорозі додому. Свої емоції з приводу цього всього озвучувати не стану…

В повній темряві, обминаючи смерековий ліс, радіально піднімаємося на гору Стіг. Орієнтирами для нас слугували опори гірськолижного підйомника. Час розрахували собі так, що діставшись висоти 1704 м над р.м. над горами мали з’явитися перші промені сонця. В принципі розрахунок виявився вдалим, за виключенням природного факту: нижня межа хмар над горизонтом заховала небесне світило під свій товстий шар. Тим не менше, розсіяне світло також сприятливе для пейзажної зйомки. І ми розпочинаємо нашу фотосесію!

Через годину сонце піднімається вище межі хмар і тепле яскраве світло заливає долини і узгір’я Свидовецького масиву. Навколо неперевершені краєвиди, безмежний простір, безкраї смарагдові полонини – все це мої Карпати, мій дім – моя оселя!

Фотографували довго і вперто. На заваді не став навіть ранковий холодний вітер. Око не могло намилуватися краєвидами, які вражали розмаїттям фарб, формами, масштабами. Ранковий Свидовець справді неперевершений у своїй красі! Нарешті душа фотографа придбала спокій і ми з великою вдячністю Карпатським горам повертаємося додому.

Ми прощалися з Горами залишаючи собі найяскравіші емоції і відчуття від фотоподорожі. На цей раз нам не вдалося в цілому пройти запланований маршрут від Усть-Чорної до Квасів. Несприятлива погода та певні обставини стали на заваді заздалегідь спланованого чотириденного маршруту. Та не дивлячись на всілякі перепони, фотомандрівка Свидовецьким масивом принесла чи мало задоволення та яскравих моментів. Для одних це був черговий фототур, для інших – виживання в дикій природі, хтось отримав купу вражень та адреналіну, а дехто відчуття незавершеності. Тим не менше, по закінченню мандрівки, кожен взяв з собою додому невеличкий шматок досвіду, гігабайти світлин і бажання повернутися в ці дивовижні, але іноді такі суворі гори. Ми ще повернемося сюди, щоб з новими силами спробувати знову знайти себе, знайти друзів та однодумців, знайти справжніх Людей! Бо немає в світі нічого більш досконалого ніж гори! Вони були до появлення людини і будуть після неї, незмінні у своїй величі, непідступні стражі вічності…

Інші статті за темою:

• ПОХМУРИЙ ХАРАКТЕР ЛАГІДНОГО ХРЕБТА
• КРАЇНА ОЗЕР ТА ПОЛОНИН

____________________________________________________________________________________________

© Ігор Меліка, 2011

Фото: Ігор Меліка, Арсеній Герасименко, Роман Печижак, Юрій Сазін © All Rights Reserved 2011