Igor Melika

Побувавши вперше на Свидовці, кожен мандрівник неодмінно відчує захоплення і це відчуття перетвориться у нього на вперте бажання відвідати ці гори ще і ще раз. Звичайно, моя скромна персона не стала виключенням і вперше відвідавши ці дивовижні місця я по-справжньому закохався в піднебесну країну з мелодійною назвою – Свидовець.
Свидовець – це гірський массив, а вірніше група гірських хребтів в Українських Карпатах, на Пд.Сх. Закарпатської області. Головний хребет піднесений на межиріччі Тересви і Чорної Тиси, у їх верхів`ях. Це мальовнича країна озер та полонин. Останні представляють собою колосальні пасовища, які своїм масштабами не мають рівних в Карпатах. На високогірних ландшафтах Свидовця збереглися давньольодовикові карові озера – льодовикові цирки, в яких лежали колись льодовики. Також тут знаходиться найвисокогірніша лижна база України, що розташована на висоті 1400 м над р.м на стику хвойних лісів і альпійської зони, біля підніжжя гори Стіг. Драгобрат – урочище відоме багатьом любителям активного відпочинку, причому як зимового так і літнього в однаковій мірі.

Свидовецьке соло ___________________________________________________________________________

Моя відпустка добігала кінця, хоча літо було ще в розпалі. Теплі, сонячні дні не давали жодного шансу всидіти вдома, а бажаючих скласти компанію для гірської подорожі «удень зі свічкою не знайдеш». Та непереборне бажання вирватися в гори, дедалі спонукало мене до конкретних дій. Врешті решт, ступінь здорового глузду визначається об’ємом необхідних для даної ситуації знань, умінням їх аналізувати і робити правильні висновки. І моє рішення – їду один на Свидовець! Сідаю за кермо свого залізного коня і – вперед! За короткий час я вже на Рахівщині біля повороту на «Драгобрат 9 км». Біля кафе-колиби залишаю «чотири колеса» і намагаюся якнайшвидше злапати транзитний транспорт в сторону урочища Драгобрат. Довго чекати не прийшлося. Набитий вщент дорослими та дітьми «ГАЗ-66» взяв мене на свій борт за якихось символічних 10 грн. По дорозі виявилося, що «вантаж» вигрузять не в урочищі Драгобрат, а біля озера Івор під Близницею. Про такий розклад подій годі було й мріяти, адже від озера до найвищої вершини Свидовця – рукою подати.

Водій вантажівки висадив нас у глибокому котлі між Близницями та Жандармами. Більшість подорожуючих рванули одразу до озера. Ну, а я, з особливим задоволенням, почав неспішно штурмувати Близницю – 1881 м над р.м. В цей день особливо радувала погода, яка дозволила споглядати неперевершені пейзажі з найвищої вершини Свидовецького масиву.

Гора Близниця має дві вершини: Велика Близниця і Мала Близниця. На схилах цих гір росте овіяний легендами едельвейс (Leontopodium alpinum). Спускаючись з найвищої вершини, обережно обминаю Жандарми. Жандарми – це скелі-уступи з стрімкими урвищами: Перший Жандарм, Другий Жандарм, Третій Жандарм. Здалека ці уступи нагадують людські фігури. Про це місце розказує легенда: ніби Близниці названі на честь братів-близнюків і дівчини, яку вони кохали. Брати шукаючи квітку едельвейс зірвались зі скелі, а дівчина не витримавши горя кинулася зі скелі в прірву. Жандарми приїхали розслідувати причини смерті братів-близнюків і дівчини, та почувши розповідь старого вівчаря, від страху скам’яніли. Так і стоять вони до цих пір, охороняючи місце загибелі трьох закоханих і перегороджують дорогу всім, хто намагається піднятися на кручі Близниці у пошуках едельвейсів.

Вздовж хребта Урду-Флавантуч, спускаюся в сторону гори Стіг. По дорозі не можу натішитись краєвидами, викупаними в сонячних проміннях літнього дня. Незадовго піднімаюся на Стога, а звідти звивистою стежкою чимчикую у південно-західному напрямку до полонини Геришаска.

У верхів’ях Чорної Тиси

Траверсуючи гору Котел поступово наближаюся до стрімкого і глибокого котла-урвища в якому розташоване мальовниче озеро Ворожеска. Озеро знаходиться у глибокому котлі , біля підніжжя однойменної вершини Котел (1771 м). Льодовикового походження воно складається з двох невеликих водойм, що перебувають одна від одної нижче на 15 м. Вода в озері смарагдово-синього кольору, чиста і прозора. Трохи вище більшої водойми лежить величезний сніжник, який майже ніколи не тане.

До речі, гору Котел і озеро Ворожеска місцеві жителі смт. Ясіня і с. Чорна Тиса називають одним іменем – Орад (Орат). Від чого походить ця назва так до кінця і не вдалося з’ясувати…
Близько шостої години вечора виходжу на передвершину гори Догяска звідки відкривалася неперевершена панорама Свидовецького хребта. Саме тут і вирішую поставити свого намета. Погоду на найближчі два дні обіцяли без дощів і вітру, тому без особливих побоювань розкладаю свій високогірний будиночок і залишивши в ньому всі речі піднімаюся на вершину гори Догяска (1762 м).

Теплий літній вечір. Сонце поволі котилося за обрій. П’янкий запах різнотрав’я солодко заколисував мандрівника, поступово занурючи його у глибокий сон. По тілу розтікалася приємна втома. Вдих – видих, вдих – видих. Чую. Бачу. Відчуваю. Живу!!!

Від нічної тиші аж дзвеніло у вухах. Вітер навіть не колихав траву, це при тому, що моя «хата» знаходилася на висоті 1700 м над р.м. Довкола ні душі, тільки Я, гори і повний місяць. Off…

Близько п’ятої ранку розбудило щебетання птахів. Десь далеко над Горганами ліниво вставало сонце. Ранок стояв безвітряний, насичений духмяним ароматом чебрецю. Враження, що ти потрапив в якийсь аморфний стан – невагомість високогірного літнього ранку. Світло, запахи, кольори, звуки тиші – магічне народження нового дня.

Врешті решт вириваюся з полону свидовецького ранку і зібравши намет та речі відправляюся далі у мандри. Обминаючи передвершину Догяски далі рухаюся у пн.-зх. напрямку курсом на гору Трояска. Теплий сонячний день додавав бадьорості та особливого бажання скоріше дістатися на заплановану вершину гори. Трояска – 1703 м над р.м. Звідси відкриваються неповторні пейзажі карпатських гір, з їх хвилястими хребтами, оксамитовими полонинами та мальовничими озерами льодовикового походження.

Стоячи на вершині Трояски, можна довго милуватися озером Апшинець, яке розташоване у самого підніжжя гори. Доречі, озеро Апшинець і вище згадане озеро Ворожеска, утворюють річку Апшинець, яка впадає в Чорну Тису (притока Дунаю).

Маючи в розпорядженні достатньо вільного часу, залишаю плєцак на вершині Трояски серед заростів ялівцю, а сам вирішую по-спритному метнутися на сусідню Татаруку (1707 м). Близько десятої ранку я вже був на вершині Татаруки. Звідси як на долоні увесь Горганський масив. Він купався в ранковому блакитному мареві, готуючись до нового спекотного дня. Трохи фотосесії, пару хвилин медитації і знову в дорогу. Повертаючись зворотнім шляхом, під Трояскою, на дорозі, зустрічаю жінку років 60, виснажену, з відрами і торбами повними яфин. –Допоможіть, несподівано звернулася до мене жінка, не знаю котрою дорогою повернутися додому!? –А куда вам треба, питаю? –До Лопухова. За мить нещасна розказує свої походеньки. Виявилось, ще вдосвіта вантажівка з Лопухова вивезла «яфинників» на полонину Геришаска. Після цього збирачі «чорного золота» розсипались по полонині наче намисто – годі зібрати до купи. Жінка так захопилася збиранням ягід, що не помітила, як відстала від основної групи збирачів. А тут ще як на зло нирки прихопило – приступ. Тому присіла обабіч дороги, щоб відпочити та дочекатися першого зустрічного. Тут і я з’являюся, наче янгол-охоронець. Глянув я на ту карту, де той Лопухів..?! І самому стало ніяково, бо самостійно до села бідолаха-жінка точно не дійде, промайнуло в голові.

Сонце щохвилини піднімалося вище і вище припікаючи не на жарт. –Як вам допомогти, питаю її, можливо знаєте якісь номери телефонів своїх знайомих, я передзвоню їм!? –Не треба, відповідає та, і за мить звертається до мене із запитанням: -Хочете, я вам пісню заспіваю?! Від запитання я просто розгубився і не знав як реагувати на пропозицію. Не дочекавшись у відповідь ні слова, жінка, довго не роздумуючи, підводиться і починає співати: «В Карпатах полонина Свидова – всім туристам знайома…». Оце так народ, подумав я – мужні горяни, на яких не впливають ні хвороби, ні погодні умови, кілометри доріг і навіть порожній шлунок. Я був вражений мужністю незнайомої мені жінки у відповідь посміхаючись до неї крізь сльози…

Ця зворушлива історія закінчилась хепі-ендом, бо незадовго вдалося злапати зустрічний транспорт – вуйка на мопеді, який люб’язно погодився відвезти нашу героїню до її рідного села. Переповнена емоціями душа ще довго не могла заспокоїтись. Петляючи високогірними стежками додому, з голови не виходила пісня тієї жінки: про красу нашого краю, неповторність Свидовецьких полонин, про мужніх мешканців Карпат. Мелодія лунала над горами, підносячись до самого неба, під яким в смарагдово-зелених барвах потопала країна озер, полонин і едельвейсів.

Мандрівка Свидовецьким хребтом залишила в пам’яті найяскравіші моменти, п’янкі хвилини задоволення та виключно позитивні враження. Свидовець – свято життя, в якому чародіє загадковість і який завжди притягуватиме до себе мандрівників своєю неповторністю та звабливою мудрістю Гір.

____________________________________________________________________________________________

© Ігор Меліка, 2008