Igor Melika

Україна може лише поки мріяти про безвізовий режим з Євросоюзом. Та все ж, якщо вам кортить потрапити до Європи, чи хоча б однією ногою ступити на європейську землю, для цього не обов’язково мати візу чи навіть закордонний паспорт… у відповідному місці, всього за декілька хвилин, можна отримати безкоштовний дозвіл і – вперед, в Європу – на Мармароси!

Мармароський масив, вони ж Гуцульські Альпи (Рахівські гори) – це частина Мармаросько-Буковинської верховини, яка лежить у південній частині Рахівського району Закарпатської області. Більша частина Мармароського масиву лежить на території Румунії. Гірський хребет розділяє Україну і Румунію, оскільки по ньому пролягає кордон між цими країнами. Відповідно для подорожі Мармароськими горами необхідно мати особливий дозвіл прикордонної служби.

Мармароси – дотик до кордону

Щоб мрія стала реальністю, керівнику туристичної групи необхідно заздалегідь, до початку мандрівки, надіслати лист-заяву в Мукачівський прикордонний загін. Ті, у свою чергу, надсилають дані в інший прикордонний загін – в с. Діловому (Рахівський р-н). Відповідно подорож Гуцульськими Альпами починається саме тут, в Трибушанах, з отримання спеціальної перепустки на перебування в зоні Мармароських гір. На маршруті в будь-який момент вас може потурбувати прикордонний патруль, то ж посвідчення, видане на заставі, потрібно пильнувати як зіницю ока, адже воно єдиний доказ вашого легального перебування на цій території.

3 червня 2011 року «щасливий квиток» до Євросоюзу отримало 10 відчайдухів – учасники туристично-творчого проекту «Подорожуємо та фотографуємо разом». Цього разу проект зібрав фототуристів з Тернополя, Чернівців, Ужгороду та Мукачева. Дату мандрівки було назначено заздалегідь, на період ймовірного цвітіння в субальпійському та альпійському поясах високогірних лук Мармарощини. Адже, як правило, впродовж червня місяця, схили цих гір вкриваються дивовижними різнобарвними квітами, більшість із яких занесені до Червоної книги України.

Наш триденний похід почався в с. Діловому, за класичним маршрутом вздовж потоку Білий. Широка дорога, впритул якої звивається бурхлива річечка, виводить майже до підніжжя гори Піп Іван Мармароський (1936 м) – найвищої вершини Мармароського масиву. Впродовж підйому, теплий сонячний день додавав особливого настрою команді. Звідусіль доносилися солодкі запахи із різнотрав’я та гірських квітів. Довкола дика і незаймана природа. Згодом це підтверджують сліди клишоногого, який залишив свої відбитки прямо на дорозі, в невеликій калюжі, буквально декілька годин тому…

На підйомі до урочища Обніж (905 м) нас щедро поливає теплий літній дощ. Але всі без зупинки вперто чалапають вгору. Згодом дорога виводить на величезну галявину з дерев’яним будиночком, біля якого можна зробити привал щоб відпочити та обсохнути.

Найважчим, у подорожі до найвищої вершини Мармарос, є набір висоти, адже село Ділове знаходиться на висоті всього 350 метрів над рівнем моря, а висота гори Піп Іван М. – 1936 м. От і виходить, що різниця висот складає близько 1600 метрів по вертикалі.

На полонину Лисича ми потрапили після полудня. Територія високогірного пасовиська була ніби вкрита смарагдовою ковдрою із соковитих трав, за межами якої, десь там, в далині, здіймалися сині хвилі гір. Заночувати команда вирішила в будиночку КБЗ, який знаходиться вище дороги, неподалік полонини Лисича. Апартаменти класу «люкс» перетворили туристичну мандрівку на справжній відпочинок за системою «All Inclusive». За коротку мить, на вогні закипає довгоочікуваний бограч-гуляш… Тепла ніч, зорі, ватра, Мармурові гори…

У вікно дерев’яної хатини цілу ніч заглядали зорі. Лежачи в ліжку, вдивляюся у величезний шмат нічної безодні, синє світло якої намагається пробитися крізь мереживо павутиння на віконній рамі. У голові плетиво думок… Я мандрую у небо ночами, ясні зорі мене обіймають…

Лише десь під ранок, незміряне небо почало світліти, зорі згасати. Світає. Сьогодні на нас чекає не легка, проте цікава мандрівка верхів’ями Мармароського масиву. Легкий сніданок, бутерброди в наплічник і – на Попа!

Квіткове диво Гуцульських Альп

Червень місяць у Карпатах вважається дощовим, тому чорні шматки хмар, що чіплялися за вершини хребта, провіщали перемінну – то дощову, то сонячну погоду. Від притулку до вершини Піп Івана Мармароського – 3,2 км радіального підйому, з набором висоти 400 м по вертикалі. Залишаючи позаду зону лісу, фотодесант несподівано потрапляє в різнобарвний дивосвіт субальпійського поясу Мармароських гір. Таке можна побачити хіба що на каналі «діскавері»! Суцільним килимом із різнобарвних квітів були встелені всі схили та урвища Мармурових гір. Особливо вразило квітування рододендрону східнокарпатського або як його ще називають у народі “червона рута”. І хоча, більша частина альпійських лук знаходяться не в Мармаросах, а на Чорногорі, але саме тут вони найбільше збережені у своєму первісному вигляді.

Рожевий килим із рододендрону, ніжні квіти сон-трави, величезні плантації нарцису білосніжного – все це справляло неймовірні і особливі враження на організм туриста, який потрапив з гамірного міста в лоно дикої, гірської природи. На висоті 1936 м над р.м. нас накриває грозова хмара. Діватися нікуди, довелося перечекати зливу на найвищій вершині Мармарських гір – Піп Івані М. А щоб не гаяти часу, під мелодію дощу організовуємо невеликий пікнічок-перкус. Шматок хліба з копченим салом политий згущеним молоком – новітній туристичний делікатес, який своїм особливим смаком по-справжньому вразив невибагливого мандрівника. Дощ швидко закінчився і ми продовжуємо нашу мандрівку до наступної запланованої вершини – Шербан (1793 м).

В цілому, Гуцульські Альпи вражають своїми неймовірними різкими, ламаними і гострими формами рельєфу. Тут і там, повсюди з-поміж заростей ялівцю та жерепу виринають величезні скелі-останці. Вони гострими рядами, наче зуби велетенської акули, збігають по крутосхилах і губляться десь внизу, де до гір підступає лінія смарагдово-зелених смерекових лісів.

Вузький і звивистий гребінь хребта по обидві сторони обривається крутими, а подекуди й прямовисними скелястими урвищами у бездонні гірські долини. Всі ці неймовірні ландшафти є результатом сходження льодовиків, котрі разом із собою відкраювали цілі шматки гір і хребтів, стягуючи їх у долини.

Від Піп Івана Мармароського до вершини гори Шербан – 4 км. Це приблизно 2 години ходового часу. Однак враження, які ми отримали на цьому відрізу шляху, запам’ятаються надовго. Кругом квіти, квіти, квіти. Справжнє квіткове диво на початку літа на висоті майже 2000 м над р.м. З вершини гори Шербан (1793 м) перед нами відкрилися мальовничі панорами Румунських гір.

Грозова хмара не дозволяє нам довго затриматися на вершині, тому хутко скидуємо висоту, жваво спускаючись крутосхилами Мармурових гір. Згодом ми опиняємося на широкій дорозі, яка виводить нас до полонини Лисича. Дорогою обминаємо смарагдові полонини Яворник і Струмки. Віддалене дзеленчання дзвіночків сповіщало про наближення отари. За деякий час, назустріч нам вигулькують золоторуні овечки. Гойкання вівчарів і гавкіт собак, вправно керують інтенсивним рухом на проїжджій частині дороги.

На полонину Лисича ми потрапили під вечір. В цей час тут вирувало буденне життя полонинське: доїння овець та приготування сиру. Перепало і нам – піввідра запашного молочка і будзок сиру вагою в 10 кг! Тож вечеря вдалася на славу!

Остання ніч у серці Мармурових гір. Враження отримані на протязі дня, довго обговорювалися біля ватри, доки втомлених мандрівників не подолав тиховійний сон… Мандрівка Гуцульськими Альпами добігала свого кінця. Три дні, проведені в Рахівських горах, залишили в серцях відчайдухів яскраві враження і найтепліші спогади про мармуровий дивосвіт Карпат.

Життя цікаве, тому що в ньому є мандрівки! І гори – мабуть, єдині доступні острови того Справжнього, до чого прагне душа кожного з нас, усвідомлення того, як мало треба людині для щастя – просто гарячий чай, гаряча їжа, сухий одяг. Просто сказати – дійшли! Усвідомлення того, що на світі ще існують справжні Люди!

____________________________________________________________________________________________

© Ігор Меліка, 2011