Пошук за тегами
Фото-тест
Знавець Карпат
Метеопрогноз
Погода в Карпатах

Мрію потрапити в Рахівські гори я виношував майже два роки. І недавно сталось так, що несподіваний дзвінок друга-горянина з пропозицією втілити давній задум у реальність, зовсім не спантеличив мене, а навпаки – приємно здивував. І я без вагань одразу ж погодився приєднатись до групи яка теж давно марила відвідати ці смарагдові гори. Загалом 12 бажаючих (Бахчисарай, Київ, Тернопіль, Івано-Франківськ, Косів, Мукачево – 11 хлопців і одна дівчина) літнього дня вирушили у далеку подорож.

Наш маршрут розпочався у селі Ділове з оформлення перепустки (заява, список учасників походу) на прикордонному КПП, адже Гуцульські Альпи знаходяться на самій межі кордону України з Румунією. У радянський період пропуск у цю зону вироблявся виключно через КДБ і видавався лише при вагомій причині. Тому похвалитися прогулянками мармароськими лісами і полонинами, окрім військовослужбовців, могли хіба що геологи, працівники наукових установ, пов’язаних із дослідженням заповідників чи лісових ресурсів.

Мармароський заповідний масив не схожий ні на один інший хребет в Українській частині Карпат. Виражається це в характерному розчленованому рельєфі з множинними виходами скель. На межі масиву знаходяться басейни потоків Квасний і Білий. Вздовж бурхливих вод останнього ми і почали свій затяжний підйом. Аби виграти на часі, домовились з водієм ГАЗ-66 підвезти нас пару кілометрів. Але краще цього б не робили… Такого екстріму за останні роки походів я ще не отримував: вузька, мокра дорога над Білим потоком, ліве колесо автівки, яке постійно намагалось зіслизнути з коліі в урвище – абсолютно нормальне явище для такої подорожі. Але коли почався різкий підйом і машина стала на «диби» вириваючи з-під коліс здоровечі каменюки, стало зовсім не весело… Кам’яні брили були такого розміру, що здавалося, навіть пішки цей участок пройти не так просто. Але вже через кілька хвилин ГАЗон  „здався” і водій вискочивши з кабіни повідомив: -Приїхали… -Амінь, подумав я, нарешті. Далі – тільки пішки. Потихеньку піднімаємось. Літо, спека. О шостій вечора група добралась до полонини Лисича (1490 м) і хутко розбила табір для першої ночівлі.

Чомусь мені здавалося, що до Мармаросів треба йти значно довше… іллюзія якась. На Лисичій було велелюдно. І не дивно, попереду два вихідні, ще й День Незалежності на понеділок припадав. Але місця для наметів вистачило всім. Правда, перший вечір нам не вдалося насолодитись гірською тишою. Сусіди-таборяни ніби змагались у перегукуванні та переспівуванні один одного. Стихло все лише над ранок, близько четвертої. А вже через годину почало світати. Я зірвався з «ліжка» як завжди, за хвилину до того, як мав задзеленькати будильник. Схопив камеру і рванув на Берлебашку зустрічати схід сонця. Сонце поступово піднімалось із-за Чорногірського хребта який був на відстані десятки кілометрів. Чітко проглядалася навіть вершина старшого брата Попа-Мармароського – Піп-Іван Чорногірський з обсерваторією на маківці.

За півгодини я вже був на вершині гори Берлебашка (1734 м) звідки відкривалася ранкова панорама Мармаросів.

На вершині гори Берлебашка (Латундур) – 1734 м

Вид на Піп Іван Мармароський з вершини Берлебашки

Місцеві ще називають цю вершину Латундур. Краєвиди з неї справді шикарні. Звідси в ясну погоду чітко проглядаються: Полонина Красна, Апецька, Свидовецький масив, Чорногірський хребет, Чивчинські та Румунські гори. Після сніданку всі заметушились і почали збиратись у гості до Попа Мармароського.

Ця вершина є гірським вузлом Мармароського кристалічного масиву (1937 м над р.м.). для рельєфу якого характерні глибокі міжгірські полонини, численні скелясті гребені і вершини, льодовикові цирки.

Взагалі „marmaros” в переклладі з грецьої означає „блискучий камінь” – вапняна порода, що має неоднорідну структуру. І назва цих гір дійсно виправдана — мармур тут валяється під ногами. Доречі, у «воротах» Мармарошу – Діловому  на мармуровому кар’єрі добувають близько десяти різновидів цієї благородної породи.

Тож, поки сонце не піднялось занадто високо, поступово набираємо висоту до відмітки 1937 м над р.м. Навколо лише гострі гребені та множинні виходи скель які вражали своєю красою та непідступністю.

Майже у самій піднебесній людському оку відкрились мальовничі панорами. Берлебашка і Петрос Мармароський виглядали велично зі схилів Попа Івана. За ними добре проглядався Свидовець та Чорногірський хребет. Також на схилах не бракувало квітів та ягід, адже на дворі  літня пора!

Незадовго ми вийшли на фінішну пряму, де здавалося зовсім поруч височить красень Піп-Іван Мармароський.

Саме через цю вершину і проходить кордон України з Румунією.

Державний кордон України з Румунією

Піп Іван Мармароський – 1937 м над р.м.

На цій мальовничій горі, стоячи одною ногою в Україні, а іншою вже в Румунії, мимоволі стаєш „напівпорушником” державного кордону. Круті південні та південно-східні схили Попа – це румунський бік.

Румунські гори

Вид з вершини г. Піп Іван Мармароський

Довго не хотілося залишати цю дивовижну місцину. Хлопці бігали по острому гребеню Попа і все не могли намилуватись Українсько-Румунськими краєвидами.

На схилах Піп Івана Мармароського

Феркеу (1958 м) і Михайлекул (1918 м) – Румунія

Наступну ніч табір вирішили перемістити на полонину Квасьна (1545 м), що у підніжжя Петроса Мармароського. З цього ракурсу масив Мармарос виглядав похмуро і непідступно.

Вранці нас розбудило бекання овець та клич вівчаря. Полонина прокинулась коли ще туристи бачили солодкі сни.

Полонина Квасьна – 1545 м над р.м.

На шовкові полонини жене вівчар вівці…

Замість ранкових фізичних процедур, частина групи вирішує піднятись на вершину Петроса Мармароського (1781 м). Два кілометри радіального підйому через глухий смерековий ліс (місцями на „чотирьох” приходилось цабати), справді додав бадьорості членам групи, які вже через годину „зависали” на триангулярі Петроса.

Останній, третій день мандрівки.

Частина групи продовжує свій шлях Мармаросами, решта – спускається в с.Костилівка. Пакуємо намети у наплічники і через г.Латундур вирушаємо до полонини Берлебашка. На спусуку з Латундура, густі зарослі ялівцю і смерековий таємничий ліс трохи вимотали і без того втомлених мандрівників. Але вже за деякий час виходимо на галявину з малинником, звідки добре проглядалася довгоочікувана полонина.

Колиба на полонині Берлебашка

Полонинські ласощі

Спілкування з полонинськими жителями завжди приносило мені особливе задоволення. Тому, не гаячи часу, я подався до колиб за гуцульським інтерв’ю. Частина групи підтримала мене.

„Садиба Берлебаш” не зовсім гостинно зустріла чужинців. Собаки почали скавунчати ще за метрів 50 до появи некликаних гостей. На веранду колиби вийшов пастух яким виявилася жителька с.Костилівка Гафія Петрівна. Поздоровавшись і попросивши дозвіл на оглядини обійстя всі хутко дістали фотокамери і зайнялися своєю справою. В середині колиби було тепло. Пахло димом, молоком і смерекою.

–Як на рахунок ведмедів в тутешніх місцях? -запитав я, бачили вже хоч одного? Гафія Петрівна дзвінко засміялась. –Я літую на полонєнах вже більше двадцяте років, говорить вона. І щоб не побачити за цей час ведмедя..?! Всі притихли очікуючи з цікавістю продовження.

–Є один, продовжує вона, ходит сюди як додому. Останній раз наблизивси до мене на відстань метрів десяти. Собаки гавкают, а я боюси підойти ближче, бо розірвати може. Він приходит на запах худоби, запевняє Гафія Петрівна. Але ще за двадцить роки, не причинив їй жодної шкоди. Старий такий, бурий, я вже го пізнаю як облупленого! Жінка так жваво і смачно розказувала цю історію, що боючись пропустити будь-яку деталь нашої розмови, я швидко почав все нотувати у свій щоденник мандрівника.

Подякувавши за розповідь та попрощавшись з цим мужнім пастухом, продовжуємо скидати висоту рухаючись промаркованим напрямком. Але образ грізного ведмедя не виходив у мене з голови… Зізнатися, після такої „берлебашської казки”, пробираючись вузькою стежкою через густий темний ліс, навіть дорослій людині може стати моторошно. А до села ще 12 кілометрів! Надалі, ці самі кілометри виявилися настільки затяжними і стомливими, що до села ми спустились майже вночі. На вуличках було майже безлюдно. Селяни після трудового дня вже відпочивали у своїх домівках. І лише у віконцях дерев’яних хат мерехкотіли екрани телевізорів мов маленькі світлячки. Костилівський „сателітариний центр”, як візитна картка села, напевно транслював якесь дуже цікаве кіно.

Ну, а наш фільм про мандрівку Рахівськими горами підійшов до кінця. Але найголовніше, що всі події залишились у нашій памяті, наших душах і наших серцях. Ті, хто бодай раз побував на скелях Мармароського Попа, милувався красою хвиль застиглого, навіки розбурханого гірського океану по обидва боки кордону, здатні роками черпати натхнення із бездонної криниці пережитих вражень. І це відчуття непідвладне часові і стихіям житейського моря, як непідвладний їм суворий сторож українських Карпат — красень Мармарош.

Хочу висловити подяку всім учасникам мармароської експедиції: Сашкові Котенко – за організацію походу; Льоні Тіту – за запрошення і контроль дисципліни у таборі; Андрію Майовському за бадьорий настрій та впевненість; Віталіку (Кузя) – за скриню різнопланових анекдотів; Максиму-Бахчисарайському – за підтримку командного духу; Оксанці – за гостинність: запашний карпатський чай; Сергію та Андрію – за охорону Оксанки; Серверу-Кримському – за курдючне сало і відеозйомку походу; Ромко-Дзембронському – за те, що мого намета тягав на собі і анекдоти про гуцулів травив; Віталіку-Косівському – за тепло… без якого не зварили б гарячої юшки.

І, звичайно, за це справжнє свято душі ми вдячні нашим КАРПАТАМ – дивосвіту, який подарував нам незабутні враження та залишив яскраві спогади про цю дивовижну країну мармурових гір.

____________________________________________________________________________________________

Фото: Меліка Ігор, Тіт Леонід, Гайдученко Максим

Залишити коментар