Igor Melika

Передноворічний “оксамитовий сезон”

Ви колись бували в Криму? Там все є: степи, море, гори. Бувало зійдеш на вершину гори – а звідти відкриваються чаруючі око краєвиди. А за горами море і небо живуть разом, обидва сині, одне одного синіше. Можливо вам колись доводилося бувати тут у міжсезоння? В холодну пору року, море набуває особливого синьо-смарагдового кольору і стає небувало чистим та прозорим. Коли на Кримському півострові закінчується курортний сезон, південне узбережжя завмирає, ніби впадаючи в зимову сплячку. Складається враження, що життя тут вирує виключно в теплий сезон. І нехай мене зараз закидають камінням прихильники літнього відпочинку, мовляв, що робити на «ЮБК» в «не сезон»? Особисто, і з усією відповідальністю, запевняю: Крим чарівний і цікавий в будь-яку пору року! І чергова подорож у «теплі краї» напередодні Різдва, стала тільки підтвердженням цьому незаперечному факту.

«… жемчужина у моря»

Перед тим, як відвідати південне узбережжя Криму, я заїхав на один день до друзів в Одесу. Погода тут стояла суха і морозна. Жодних натяків на зиму. Тому вирішив зупинитися в готелі « Пальма», який розташований безпосередньо на пляжі Ланжерон. Нарешті моя давня мрія про купання в зимовому морі – здійсниться! Ланжерон – приморська частина міста Одеси. Назва ця походить від губернатора Новоросії з прізвищем Ланжерон, який мав у цих мальовничих місцях, на спуску до моря, дачу. У свій час, цю дачу відвідало багато відомих людей. Також тут знаходиться однойменний мис Ланжерон. Зліва від мису знаходиться територія найбільшого в Україні порту, а праворуч – починається зона відпочинку і пляжів. Прогулянка Одесою затягнулася до пізньої ночі.

Повернувшись в готель, міцно засинаю під шум бурхливого Чорного моря. Вранці мене розбудив плескіт хвиль та яскраве біле світло. Відкриваю балконні двері і, очам своїм не вірю – на вулиці справжня зима! Час моржування! Мерщій вибігаю на білосніжний берег. Дивні відчуття… сніг, пляж, пісок. Він зовсім не гарячий як влітку, проте по ньому хочеться пройтися босими ногами. На мить уявляю літо і під гіпнотичною дією солоної води пірнаю з головою в смарагдову безодню бурхливого зимового моря.

Назабутні враження! На відміну від літнього відпочинку на пляжі, купання в зимовому морі – насолода іншої якості. Та несподівана одеська зима заставляє мене якнайшвидше перебратися на південне узбережжя Криму – найтепліше місце в Україні.

Теплий прийом в холодний сезон

Справді, приїхавши в Севастополь, потрапляю ніби до іншої країни. Не зважаючи на календарну зиму (середина грудня), температура повітря тут сягала +16 С., а температура води в морі +13! В прибережних парках ще цвіли троянди і навіть літали поодинокі метелики. За таких метеорологічних обставин я просто не міг втриматися, щоб бодай трохи не поплавати в кришталевих водах Чорного моря. А ще, перебуваючи в Севастополі, гріх не відвідати старогрецьке місто-державу Херсонес Таврійський. Залишаю речі в готелі, беручи з собою найнеобхідніше: фотокамеру, рушник, плавки і відправляюся на берег моря.

Херсонес Таврійський – таку назву носило місто, засноване древньогрецькими колоністами більше ніж дві з половиною тисячі років тому на південному заході Криму. Нині його руїни – є однією з визначних пам’яток Севастополя. Cлово “херсонес” зазвичай перекладають з грецької як “півострів”. Місто дійсно було розташоване на невеличкому півострові проміж двох бухт. Таври – войовниче плем’я, що заселяло сусідні гористі місцевості, – спричинили народження епітету “Таврійський”, тобто, “розташований на території таврів”. Це місто-держава мало довге життя і його історія є частиною історії Древньої Греції, Древнього Риму та Візантії.

Крим і Рим

Городище Херсонеса являє собою експозицію відкритих розкопками будівель та споруд, котрі відповідають різним періодам життя міста: елліністичному, римському і, головним чином, візантійському. Експозиція займає площу 45 гектарів. На протязі двох тисячоліть Херсонес неодноразово змінював свій архітектурний вигляд: війни, пожежі, зростання населення, зміна релігій накладали певний відбиток на краєвид міста. Старі та спалені будівлі зносили, а на їхньому місці будували нові. Таким чином, в ранньому середньовіччі в зв’язку з прийняттям християнства були зруйновані всі забудови, пов’язані з культом язичних богів.

Постійні набіги кочових племен у XII-XIVст. підірвали економіку Херсонеса. Після чергової монголо-татарської навали в кінці XIV ст., що закінчилася захопленням та руйнуванням міста, Херсонес довгий проміжок часу являв собою згарище з залишками напівзруйнованих будинків, храмів та кріпосних споруд. Лише в 1827 році на цьому місці розпочалися розкопки, які майже відразу принесли Херсонесу ще одну назву – “Руська Троя”. Масштаб досліджень та велика кількість археологічних пам’яток, що потребують збереження, спричинили до створення Національного заповідника “Херсонес Таврійський”.

Наступного дня, вранці, на мене вже чекав мій товариш, кримознавець Максим Гайдученко. Разом з ним ми запланували захоплюючу подорож скелястими горами, які тягнуться вздовж чорноморського узбережжя. Ранковим автобусом з Севастополя вирушаємо до зупинки «Ласпі», яка знаходиться на тридцятому кілометрі траси Ялта-Севастополь. Ласпі – це не місто і навіть не селище. Берегова лінія, яка дугою зігнулася від найпівденішої точки України мису Сарич до мису Айя і є бухтою Ласпі. Рельєф Ласпі сформований складною системою зрушень земної кори, наслідком якої стало опускання дна чаші Чорного моря і підняття Кримських гір.

Спланувавши близько 20-ти кілометровий маршрут Ласпі-Санаторне, нашою першою вершиною стала гора – Ильяс-Кая. Вузькою стежкою через густий ліс поступово підбираємося до прямовисних стін «гори Іллі». Саме так з кримсько-татарської мови перекладається Ильяс-Кая. По стежці, яка різко піднімається вгору, тисячі прочан, ченців і парафіян у свій час, піднімалися до вершини цієї святині. Адже на вершині оголеної скелі, що постійно продувається вітрами, майже біля самого обриву, знаходяться залишки середньовічного монастирського храму Св. Іллі, побудованого в X-XV столітті. З вершини гори (682 м) відкривається у всій пишноті вигляд, як того і слід чекати від такого високого і ізольованого місця.

Незбагненний Храм Сонця

Спускаючись з вершини гори Святого Іллі, нашим наступним об’єктом відвідування став Храм Сонця («Тышлар, «Чортові пальці», «Сахарные головки», «Кибен-Кая», «Солнечный кромлех») – містично-енергетичний центр створений стихіями природи, що розміщений в системі скал, які розділяють Фороський і Ласпінський ландшафти.

Комплекс «природного кромлеха» утворений юрськими вапняками. Його контур схожий на еліпс, утворений конічними і круглими каменями у вигляді стогів. Виявляється, це не тільки історична пам’ятка, а одна з найпотужніших енергетичних точок Криму (а, можливо, і всієї планети). На думку місцевих старожилів, Храм Сонця здатний дати людині колосальну енергію і допомогти здійснити потаємні бажання. Головна умова: це бажання не повинно принести шкоду іншим. Багато різних подій відбувалося в Храмі Сонця. Під час другої світової війни німецьким підрозділом “Аненербе” проводилися засекречені експерименти в цій місцевості, що стали надбанням оприлюднення в недавній час шляхом розсекречення архівів НКВС і КДБ СРСР. Німецькі та радянські вчені вважали, що місце розташування Храму Сонця впливає на події, що відбуваються у світі. Але їх дослідження були безрезультатними. Місце не відкрилося їм – обидві групи дослідників безслідно зникли, так і не довівши свою місію до кінця…

У горизонтальній площині у підніжжя круч «кромлеха», було зафіксовано електромагнітні коливання з плавною зміною періодів. А при весняному рівноденні тут фіксуються мікроімпульси (свист) НВЧ-діапазону тривалістю більшою ніж інтервали між імпульсами. 20 березня 2010 в 17:32 за допомогою супутникової навігаційної системи «Інсат», в Храмі Сонця було підтверджено факт радіовипромінювання з подальшим дослідженням його частотної характеристики… Багато цікавого можна розповідати про Храм Сонця, але найкраще відвідати його. Лише побувавши тут можна зрозуміти його грандіозність і потужність Сил, які перебувають в ньому.

Добряче зарядившись енергією від «кримського стоунхенджу» і загадавши бажання, рухаємося далі вздовж хребта Форос-Богаз, який обривається прямовисними скелями над безкраїм синім морем. Обережно проходячи над краями прірви, споглядаємо неперевершені краєвиди де море зливається з небом. За душею – море позитиву! Відчуття, ніби ти знаходишся посередині блакитної безодні – між цим небом та морем. І лише десь там, далеко внизу, виблискували дахи чепурних котеджів, готелів і дач. Останні, особливо привернули нашу увагу, так як з вершини хребта Форос-Богаз чітко проглядається славнозвісний об’єкт «Заря» – колишня державна дача М.С. Горбачова, що розташована неподалік селища Форос.

Дача останнього Генсека

Коли в середині 80-х керівництво КДБ дізналося, яке місце Михайло Горбачов обрав для своєї резиденції, воно прийшов в лють. Незважаючи на казкову красу бухти між самим південним мисом Сарич і мисом Форос, цілюще повітря та інші позитивні моменти, в об’єкта «Зоря» був один серйозний недолік – він був уразливий практично з усіх сторін. І з моря, і з суші. Але піти проти бажання генерального секретаря вряд чи хтось би наважився, і 9-й відділ КДБ, що відповідав за безпеку вищих посадових осіб доклав неймовірних зусиль, щоб забезпечити надійну охорону першої особи. Будівельні роботи почалися в 1986 році і велися з великим розмахом та інтенсивністю. На будівельному майданчику працювало понад двох тисяч досвідчених військових будівельників, у тому числі будівельники з підрозділів КДБ. Багато матеріалів доставляли вантажними літаками з-за кордону: мармур та оздоблювальні матеріали завозили з Італії, кахель для ванних кімнат – з Німеччини. Пісок завозили з кращих пляжів Болгарії…

Охорона «Зорі» була потужною і численною. З боку моря відпочиваючі могли побачити дачу президента СРСР, але тільки неозброєним оком. Будь-який оптичний прилад розцінювався як диверсія. Співробітники КДБ, які в обов’язковому порядку знаходилися на екскурсійних катерах, безжально засвічували фотоплівку, навіть якщо помічали просто відкритий об’єктив фотокамери. Але все це уже в минулому… І на сьогоднішній день «Зоря» служить тільки нагадуванням про те, що від влади до безвладдя – один крок.

Траверсуючи вершину гори Челеби-Яурн-Бели поступово наближаємося до перевалу Байдарські ворота. Трохи нижче основного хребта Фороз-Богаз, знаходиться остання вершина на цьому проміжку – пірамідальна скала Форос (639 м). Йдучи по краю стрімких кам’яних урвищ хребта, десь далеко внизу, яскравими барвами пістрявило мальовниче узбережжя Чорного моря.

Спустившися до Байдарських воріт і пройшовши кількасот метрів по трасі, далі стрімкою вузькою стежкою через буковий ліс піднімаємося на Фороський Кант. Фороський Кант – це неофіційна назва лівої частини гори Мшатка-Кая, яка підноситься над селищем Форос. Також вона являється однією з найбільш протяжних стін Криму – справжньою меккою альпіністів. Зі стежки, якщо озирнутися назад, на «Червоній скелі» ви побачите фороську церкву – храм Воскресіння Христового. Це гірський куточок де зустрічаються Небесні і Земні сили.

День добігав кінця. Попереду на нас чекала остання запланована вершина Кильсе-Бурун. Назва цієї гори перекладається з тюркської як “Церковний мис”. Гора примітна тим, що в середньовіччі тут знаходився храм, який, ймовірніше за все, одночасно виконував функції маяка. Подейкують, що дикі яблуньки на вершині – це залишки стародавнього саду, а купа каміння – ні що інше, як сліди невеличкої церкви з абсидою. Зубчасто-скелясті виступи на хребті просто вражають своїми розмірами та химерними формами.

Дорога з глибини століть

Спускаючись з вершини Кильсе-Бурун, згодом ми вийшли на дорогу вимощену римськими легіонерами ще дві тисячі років тому. Це так звана «Via Militaris» – військовий шлях між прадавнім Херсонесом та Хараксом. Більшість дослідників припускають, що саме вона з’єднувала фортецю Харакс з головною базою римлян – Херсонесом. В окремих місцях передбачуваного маршруту дороги виявлено глибоку колію, ширина якої відповідає ширині коліс римського візка. Вздовж цієї дороги також зафіксовані сліди поселень перших століть нашої ери, які могли виникнути лише в період найбільш активного функціонування цього стратегічно важливого шляху.

Сонце швидко котилося за обрій. «Via Militaris» вивела нас в темний і дрімучий ліс, між густими деревами якого нам потрібно було знайти «Чортові сходи» і ними спуститися донизу. Шайтан-Мердвен («Чортові сходи») – якими користувалися в доісторичні часи таври, через які проходив шлях римських легіонерів, якими піднімалися Леся Українка, О.С. Пушкін та інші, не менш видатні особистості. Останній, штурмував рельєф стрімкого шляху у вересні 1820 року, здійснюючи подорож із Гурзуфа в Бахчісарай. Після цього О.С. Пушкін писав: «По горной лестнице взобрались мы пешком, держа за хвост татарских лошадей наших. Это забавляло меня чрезвычайно и казалось каким-то таинственным восточным обрядом».

Якщо перехід через «Шайтан-Мердвен» у свій час забавляв О.С.Пушкіна, то для нас з Максом це зовсім не було розвагою. У глибоких сутінках, обережно крок за кроком ступаючи своєрідними природними сходами, від скелі до скелі, тримаючись руками за покручені стовбури дерев, у повній темряві, ми нарешті спустилися до траси. З голови ніяк не виходила ця назва – «Чортові сходи»… Як чудернацько вони втиснуті поміж скель! Який звивистий і стрімкий шлях від перевальної сідловини до її підніжжя! Прямовисні стіни з каміння, які ось-ось, готові звалитися велетенськими брилами – вони насторожують і відверто лякають… Воістину – не людське, а чортове творіння, яке викликає якщо не захоплення, то здивування повне таїнства, змішаного з мимовільною настороженістю і прихованим страхом… ЧАСТИНА ДРУГА»»»

____________________________________________________________________________________________

© Ігор Меліка, 2010