Її називають по-різному: «Гора, що захоплює дух», «Дволика», «Остання із Ґорґан». В перекладі з румунської, ім’я її означає «перекошена» (крива, вигнута). А місцеві кажуть на неї – Тисова. Ось така вона, загадкова і багатолика Стримба (1719 м над р.м.) – найвища вершина Національного природного парку «Синевир». Стримба знаходиться на межиріччі Тереблі і Тересви (Закарпатська обл.). Разом з горою Стреминіс вона утворює гірський масив, який з південно-західного боку замикає систему Горганських хребтів. Іншими словами, Стримба розташована “на краю Ґорґан”. Саме сюди і вирушила команда фотомандрівників – в гості до мальовничого Міжгір’я.

Але все по порядку. Побувати на вершині Стримби вже давно кортіло. І тільки зараз, коли з’явилася маленька можливість + давнє і нестримне бажання зробити це, я збираю своїх друзів і стрімголов лечу в Колочаву. Маршрут до пункту призначення вибирали так, щоб захопити по дорозі побільше цікавого. І першим таким цікавим пунктом для нас стало водосховище Теребле-Ріцької ГЕС у селищі Вільшани. Це місце ще називають «Закарпатським морем». Тереблянське (Вільшанське) водосховище споруджене в 1955 році. Площа водного дзеркала – 80 га (при мінімальному рівні води – 72, при максимальному – 90 га). Глибина – 8 м, довжина – понад 10 км, пересічна ширина – 100 м. Вміщує до 24 млн. м3 води.

Але всі показники змінюються в залежності від пори року. Та й за останні півстоліття водосховище замулилося майже на третину, а про чищення такої площі годі й говорити. Побувавши на самому дні водосховища, нас особливо вразили масштаби та фактури замуленого дна, на якому в результаті зневоднення утворилися величезні колоритні тріщини. Ще кілька хвилин прогулюємось «пустелею», після чого знову вирушаємо в дорогу.

Перший Колочавський присілок Мерешор запам’ятався бездоріжжям з глибокими вибоїнами, та горою Даравайка на передньому плані. Непомітно в’їжджаємо в саму Колочаву. Колочава – це не просто село, це ціла маленька країна, яка зависла десь у позачасовому просторі. Тут спокійно поєднуються реальна історія, легенди, література й сучасне життя, і, здається, колочавці почуваються в такому сумбурі, наче риба у воді. Мимоволі заздриш мешканцям цієї землі, котрі, як тобі здається, ніколи не страждають від метушні і не вмирають від стресів. Назва села походить від річки Колочавки. Його заснували у першій половині XV століття втікачі від кріпацького гніту. У глибоких улоговинах між горами вони на деякий час знаходили притулок і звільнення від кріпацького ярма. Кожен поселенець будував собі хатину з маленькими вікнами, глиняною долівкою, солом’яною або дерев’яною покрівлею, без комина, з вогнищем посередині. Навколо неї пізніше будували житла сини й родичі; хутори розросталися й перетворювалися в присілки. Нині до Колочави входять присілки: Горб, Герсовець, Заверх, Затінь, Імшадь, Кальновець, Мерешор, Сухар і Брадолець. Останній і став початком нашого маршруту.

Цей маршрут промарковано синьою фарбою чеськими волонтерами буквально в цьому році. Здається, це найкоротший шлях до вершини Стримби – 6 км. Проте, не такий він уже і простий, до самого сідла з озерцем треба постійно дертися вгору – майже радіальний підйом.
Біля будинку №238 по вулиці Кожедуба, грунтова дорога різко піднімається вгору. За короткий час, саме вона і вивела нас на околиці присілку до широкої поляни-полонини. Звідси Колочава як на долоні.

Обминаємо останні старезні хатини і виходимо до стрімкого горба, що палав осінніми барвами багряно-букового лісу. Стежка швидко десь зникла між деревами, а з нею і три постаті з великими торбами за плечима. Ліс тут справді казковий. Опале пахуче листя шаруділо під ногами створюючи атмосферу справжнього осіннього свята.

На підйомі, серед лісу, ми зустріли хлопа на коні, який волочив за собою якусь металеву перекладину на ланцюгах. Спочатку ми не второпали, що воно і для чого, аж поки не зустріли на тому ж маршруті молоду пару, яка волочила донизу зрубану смереку. Після цього стало все зрозумілим – звичайна лісозаготівля: двоє волочать зрубане дерево чим ближче до села, після чого одна кінська сила, зачепивши смереку за ту саму металеву перекладину, тягне дерево вже до місця призначення. Зауважте, все це відбувається на території Національного природного парку «Синевир»…

Зона букового лісу різко закінчилася на висоті 1350 над р.м. Попереду – густий смерековий ліс, та ледь помітні кам’яні розсипища горганського каміння, що виднілося під самою вершиною Стримби. Подолавши 3,5 км від початку маршруту, стежка вивела нас до роздоріжжя: прямо – до вершини Стримби, вліво – урочище Чорториське. За словами місцевих, саме тут знаходиться єдина в Україні Школа вівчарів – величезна галявина в смерековому обрамленні. Школа являється туристичною родзинкою Міжгірського краю: учнями Школи вівчарів стають переважно саме туристи, котрі відпочивають у карпатських горах. Для них цікавий досвід доглядання за вівцями, доїння та приготування легендарного сиру бринзи стає незабутнім – на додачу до екстремального пішого підйому на полонину, неперевершених краєвидів і чистого повітря. На жаль, вівці покинули полонину ще у вересні місяці і наступний сезон літування на полонині почнеться тільки у травні наступного року.

Буквально через кілометр виходимо на затишну галявину оточену з усіх сторін високими смереками. Звідси добре видно вершину Стримби та її кам’янистий хребет. Зліва – гора Даравайка, а за нею ланцюжком тягнуться вершини Ясновець та Негровець. По праву руку, десь у хмарах, заховався Стреминіс. Хоча джерело поблизу галявини нам не вдалося відшукати, тим не менш, однозначно приймаємо рішення залишитися тут на ніч. Вже занадто ця галявина запала нам до душі. Розпалюємо вогонь, готуємо вечерю. Насолоджуємось теплом ватри перемішаного з гірським повітрям з присмаком хвої.

Близько восьмої вечора з неба посипалася манна крупа, а згодом пішов мокрий сніг. Хутчіш зариваємося у свій барліг і міцно засинаємо. Ранок. Хмари потроху розсуваються. Снідаємо, пакуємося і вирушаємо на штурм Стримби. До сідловини між Стримбою та горою Стреминіс всього 20 хв. ходьби. Рухаючись по маршруту дедалі частіше зустрічаються кам’яні розсипища, греготи. Взагалі, схили вершини вряд чи можна було назвати мальовничими. Довкола височіли сухі смереки, «мертвий» ялівець, повалені стовбури дерев. Наче у якомусь фільмі жахів. Це місце ми так і охрестили «Стримбокаліпсис». Ще мить – і ми на сідлі з мальовничим озерцем (1580 м).

Вода у озері доволі каламутна, бо живиться воно виключно атмосферними опадами. На горі дощі випадають часто, тож озерце майже ніколи не висихає. Від озера іде розвилка: направо гора Стреминіс (1652 м), наліво – Стримба (1719 м). Второваною стежкою поміж золотистих трав піднімаємося до «перекошеної» вершини. Наші попутники туман і бешкетник-вітер. Розвіялася остання наша надія хоч щось побачити з висоти пташиного польоту. Адже видимість всього 20-30 метрів. Ближче до вершини температура повітря опустилася до -3. На гілках жерепу паморозь і сніг.

Через пару хвилин з туману виринає дерев’яний хрест основу якого закріплено величезною купою горганських греготів. Це вершина Стримби – 1719 м над р.м.

Коротка фотосесія і немов їжачки, крізь густий туман, потихеньку котимося донизу. За плечима найвища вершина природного парку «Синевир». Туману поменшало лише на відмітці 1500 м над р.м. На якусь мить із-за хмар з’явилася Полонина Красна з вершиною Топас. На початку межі лісу туман остаточно зникає і вже знайомою нам стежкою поміж осінніх дерев спускаємося в Колочаву. Біля стежки несподівано знаходимо справжній скарб – білий гриб вагою близько 500 гр. Оце так подарунок!

Після обіду, близько другої години, ми вже були у селі. Пакуємо речі в авто і маючи в запасі ще трохи часу їдемо в музей під відкритим небом «Старе село». Селом XI століття назвав Колочаву відомий чеський письменник Іван Ольбрахт. У тридцяті роки минулого століття тут, у найдальшому куточку тодішньої Чехословаччини, він знайшов благодатний грунт для своєї творчості, описуючи звичаї та побут верховинців. Його герой, не вигаданий, а справжній розбійник Микола Шугай став тоді відомим на всю країну, а твори письменника дуже популярними.

Згодом Колочава стає Меккою для чеських туристів. Протягом літнього сезону тут буває їх не менше п’яти тисяч. На початку 21 ст. про Колочаву котиться слава, як про село десяти музеїв. Найбільший із них це музей «Старе село». Це перший сільський музей архітектури та побуту на Закарпатті, який відтворює матеріальне, духовне та культурне життя на Верховині. Музей знаходиться у місцевості, яка носить назву «Чертежик» під полониною Красною. «Старе Колочавське село» вже сьогодні налічує десяток житлових і господарських будівель з предметами домашнього побуту і художніми витворами ХIX-XX століть українських горян з Колочави. Тут є навіть фрагмент залізниці з паротягом, яким возили деревину.

Маленька країна у глибоких улоговинах між горами – це Міжгір’я, один з поетичних куточків Карпат. І не важливо, в яку пору року турист потрапить сюди, Міжгірщина прекрасна завжди.

Наш похід добігав кінця. Він був яскравим та інформативним. Ми познайомилися з місцевими жителями, багато дізналися про цей райський куточок, а ще побували на вершині величної Стримби. І хоча гора не відкрилася перед нами і не схотіла з першого разу показати всі свої навколишні красоти, це слугуватиме тільки приводом повернутися сюди ще раз.
____________________________________________________________________________________________

Хронометраж маршруту
Місцевість	Відстань (км)	Час руху (год)	Висота над рівнем моря	Примітки
Село Колочава	0	0	640 м	Старт: вул. Кожедуба, 238
Роздоріжжя	3,4	1:10	1350 м	Лівіше – ур. Чорториське
Поляна (місце для табору)	4,3	1:30	1520 м	N 48 26.101 E 023 47.550
Сідло між г.Стримба-г.Стреминіс	5,2	1:45	1580 м	Озеро на хребті
Гора Стримба	6,1	2:10	1719 м	Пд.-Зх. Горгани
Озеро на хребті	6,7	2:20	1580 м	N 48 26.037 E 023 48.147
Село Колочава	12	4:00	635 м	Присілок Брадолець

____________________________________________________________________________________________

Фото: Ігор Меліка, Валерій Вареник © 2010