Igor Melika

Колючий дріт, щит із написом «Об’єкт під охороною» і зосереджені чоловіки у спецодязі зі справжньою зброєю на поясі без слів сказали, що гребля Теребле-Ріцької гідроелектростанції дотепер залишається одним із стратегічних об’єктів України. За радянської доби тут взагалі не дозволяли зупинятися і тим більше фотографуватися на фоні Закарпатського моря (саме так називають славнозвісне водосховище). У той час за будівництвом ГЕС, а потім і за її роботою, стежило пильне око Москви. Цього року (2011) Теребле-Ріцька ГЕС, що на Закарпатті, відсвяткувала своє 55-річчя.

Журналісти, що побували на Хустщині, познайомилися з тими, хто пам’ятає, з чого все починалося, і що приховувала радянська влада, шаленими темпами ведучи грандіозне будівництво в Карпатах.

Після того, як Закарпаття увійшло до складу Радянської України, першочерговим завданням тогочасної влади було показати свою силу і могутність. Будівництво потужної електростанції ідеально вписалося у план дій вищого керівництва. Радянські енергетики, беручись за відповідальну справу, вивчили напрацювання своїх закордонних колег: італійського інженера Мілісні й угорського енергетика Міклоша, складені у 1940-1941 pp., додали свої розрахунки і взялися до роботи. Проект будівництва Теребле-Ріцької ГЕС був не лише масштабним, а й оригінальним. Фахівці використали можливість відразу двох річок: Тереблі та Ріки, переливаючи воду з однієї в іншу і використовуючи різницю рівнів їхнього розташування (р. Теребля тече на 210 м вище р. Ріки). Тому й довелося будувати не лише станцію, а й громіздку греблю та дериваційний тунель. Як тільки з розрахунками і паперовою метушнею закінчили, у невеличкі гірські села – Нижній Бистрий та Вільшани – почали з’їжджатися у 1949 році провідні фахівці з усього Союзу. Для приїжджих працівників відразу ж почали будувати гуртожитки, а для звичайних робітників – бараки. Магазин, їдальня та все інше тут теж з’явилися дуже швидко. Мовляв, усе є – лише працюйте.

ОЧИМА СВІДКІВ

Степан Васильович Юраш у період будівництва ГЕС працював секретарем Вільшанської сільської ради. Незважаючи на поважний вік, чоловік дуже добре пам’ятає, як у 49-му в селі з’явилися інженери, котрі ходили і щось вимірювали. Виявилося, фахівці шукали місце, де річки Теребля і Ріка знаходяться найближче. Таку точку знайшли, і попри те, що обидві річки розділяло аж 4 кілометри, взялися за будівництво тунелю. Роботу вели з обох боків: вільшанського та нижньобистринського. Розрахунки інженерів виявилися настільки точними, що похибка при зустрічі виявилася лише двосантиметровою.

Швидкість подачі води в трубі – 18 кубічних метрів в секунду. Пробурений в скельній породі тунель зроблений під невеликим нахилом, який закінчується 350-метровою металевою трубою, що йде по поверхні гори під кутом 37 градусів. Товщина стінок труби – 2,5 см, діаметр – 2,2 метра (труба зроблена у Фінляндії). По цій трубі вода розганяється і надходить на три турбіни, що в основному залі ГЕС.

За темпами будівництва уважно стежили керівники всіх щаблів радянської влади. А найвідоміша місцева газета того часу “Закарпатська правда” описувала на своїх сторінках чи не кожен крок будівництва. Терміни здачі всіх робіт заздалегідь чітко визначили, а темпи були по-справжньому стаханівськими. Сьогодні Василь Росоха, який вже 38 років працює на Теребле-Ріцькій гідроелектростанції, згадує розповіді тих, хто був задіяний на будівництві. Люди переповідали, що умови виконання робіт були надзвичайно важкими. Постійно заважали ґрунтові води і робітників часто підтоплювало. А оскільки роботи не припинялися навіть взимку, то можна собі уявити, яких зусиль вимагав кожен прокладений метр тунелю.

Нелегко було і самим інженерам. Спочатку від них вимагали спроектувати об’єкт так, аби забезпечити йому повний захист від повітряної атаки, побудувавши підземну станцію із забетонованим у скелі трубопроводом. Та згодом для здешевлення і прискорення будівництва проект змінили. Однак розрахунки провели на совість. Іван Ігнатко, який теж не один рік працює на станції, пригадує, що у 1957 році був досить потужний землетрус. Та навіть він нічого не зрушив. Тепер раз на 5 років спеціалісти влаштовують генеральну перевірку і щоразу оглядають тунель. Крім незначних коригувань за 55 років нічого кардинально міняти не доводилося.

СЕЛО ПІД ВОДОЮ

Для будівництва споруд гідроелектростанції, організації селища співробітників і влаштування самого водосховища було відведено землі кількох сіл. На запитання: “Що ж робити із селянами?” відповідь радянська влада знайшла швидко: “Переселити!” Спеціальна комісія прийняла рішення включити населення села Вільшани у кількості 161 двора, хутора Крисове (15 дворів) і хутора Бовцар (10 дворів) до контингенту осіб, які підлягають переміщенню за межі Закарпаття, в порядку виконання наявного плану державного переселення. “Закарпатська правда” в одному із лютневих номерів за 1955 рік писала:

„Прийдешня весна у Вільшанах буде не схожою на попередні. Тут утвориться велике плесо. І цікаво одне: хоч про все це вже сьогодні говорять у Вільшанах, ні у кого немає й крихітки тривоги, жалю. Навпаки, селяни раді, що в горах зводиться могутня споруда, яка підніме економіку й культуру області, вони самі є активними учасниками будівництва ГЕС”.

Степан Юраш пригадує, що у 1955 році по хатах почали ходити люди і повідомляти селян про те, що найближчим часом їх переселять. Люди не хотіли про це й чути, але їхньої згоди ніхто й не питав. Спеціальна комісія оцінювала вартість кожного господарства. Комусь виплачували компенсацію, а комусь перевозили безкоштовно і хату, і майно на нове місце. Оскільки Степан Васильович у той час був секретарем сільської ради у Вільшанах, то саме йому, як керівнику, довелося їздити Закарпаттям у пошуках місць для переселення своїх односельчан. Робота виявилася не з легких. Зі слізьми на очах та боязню перед невідомим селяни розсіялися по різних районах краю. Та основне місце для переселенців знайшли у Батьові Берегівського району.

Степан Юраш пригадує, що там навіть зараз є вулиця, яка називається Вільшанською. Сам чоловік теж мешкав із сім’єю на території, яку зараз вкриває Закарпатське море. Йому вдалося переселитися на нове місце в рідному селі. Пригадує дід Степан і тих людей, які до кінця не вірили, що треба буде покидати обжитий куточок. Вони переселилися останніми. Зробили це тоді, коли почала прибувати вода. Роман Офіцинський, доктор історичних наук, професор УжНУ, вважає, що переселенцям пощастило. Вони, принаймні, залишилися у рідній області. Зважаючи на радикальні методи тоталітарного режиму, селян, які мимоволі стали на шляху великих задумів партії, могли відправити і до Сибіру. І саме цей штрих у красивій картині під назвою “Будівництво ГЕС” у той час не афішувався.

ТАК – ГЕС, НІ – БОКОРАШАМ

Не говорили у той час голосно і про те, що з будівництвом греблі по річці Теребля бокораші більше не змогли сплавляти ліс. Зі сторінок найвідомішої газети краю того часу, “Закарпатської правди”, люди читали: “Водний шлях для спуску лісу після закінчення будівництва гідроелектростанції відпадає. Але економіка області від цього нічого не втратить. Держава будує нову залізницю долиною Тереблі”. Транспортувати ліс за допомогою потягів стало значно легше, відповідно й темпи цих робіт збільшилися. Наслідки не змусили себе довго чекати. На сполох забили сусідні держави. Їх налякала кількість води, яка почала збільшуватися у річках, призводячи до паводків. Це й зупинило радянську владу, а в лісах Хустщини запровадили планову вирубку лісів.

Тереблянське водосховище для ГЕС було споруджене в 1955 році. Площа водного дзеркала – 80 га (при мінімальному рівні води – 72, при максимальному – 90 га). Глибина – 8 м, довжина – понад 10 км, пересічна ширина – 100 м. Водойма вміщує до 24 мли. м3 води. Висота греблі 46 м, довжина – 153 метри. На її будівництво було витрачено 200 000 кубічних метрів бетону!

Мало хто знає і про те, що пізніше, коли Теребле-Ріцька ГЕС працювала на повну силу, радянські фахівці планували в цьому ж місці побудувати і атомну електростанцію. Для них хорошою приманкою стало водосховище площею у 160 гектарів, вода з якого і мала охолоджувати реактори. Словом, хотіли одним пострілом двох зайців вбити. Проте цим планам так і не судилося втілитися у життя. Сама ж ГЕС за часів СРСР була під посиленою охороною і вважалася стратегічним режимним об’єктом, потрапити на який можна було при наявності необхідного допуску до секретної інформації та відповідного дозволу. Фотоапарати ж відбирали співробітники безпеки.

Надзвичайно складним випробуванням для молодої ГЕС стала зима 1957 року. У горах різко випало 1,5 метра снігу після чого почалася сильна злива. Відразу за зливою відбувся землетрус (5 балів) в селі Нижній Бистрий. Через це з тунелю через тріщину ринула вода, і стала підмивати схил, багаторазово збільшуючи можливість виникнення зсувів. На щастя, нічого трагічного не сталося. Запас міцності при проектуванні було враховано на найвищому рівні.

СЬОГОДЕННЯ

Сама ж ГЕС вже 55 років працює без збоїв. Фахівці стверджують, що кошти, витрачені на грандіозне будівництво, повернулися державі через 6-7 років після того, як у 1956 році отримали перший струм. Потужність греблево-дериваційної ГЕС 27 000 кВт, а щорічне виробництво електроенергії в середньому (залежно від рівня води в річках) 123 млн. кВт-годин. У той час позитивний досвід планували продовжити і побудувати на гірських річках Закарпаття інші електростанції. Та увагу від малої гідроенергетики відвернули потужні ГЕС, які у той час з’явилися в Радянському Союзі, та й атомні електростанції за цим не забарилися. Тому Теребле-Ріцька ГЕС лишилася єдиною у Європі, яка при виробництві енергії використовує можливості відразу двох річок. Кажуть, щось схоже є і в Грузії, та своя сорочка ближча до тіла.

Турбіни на ГЕС використані виробництва «Уралэлектроаппарат» (СССР, г. Свердловск). Системи подачі масла – фінляндського виробництва, системи контролю швидкості обертання – шведські. Кожна турбіна видає при максимальному навантаженні 9 МВт/год. Турбіни обертаються зі швидкістю 600 обертів за хвилину.

Сьогодні Теребле-Ріцька гідроелектростанція працює у загальній системі електропостачання і в основному підтримує роботу у часи пік, коли на область припадає максимальне навантаження. Іван Ігнатко, начальник зміни ГЕС, каже, що станція могла б забезпечити потреби в енергії двох, а то й трьох районів Закарпаття, якби працювала лише для них.

Щодо терміну експлуатації, то проектно було заплановано, що станція зможе пропрацювати 80 років. Та при правильній експлуатації і вчасній заміні необхідних деталей, найпотужніша в області ГЕС може перетворювати силу води в електроенергію значно довше. Із водоймищем дещо інша ситуація. Під час паводків Теребля несе до греблі все те, що у річку викидають люди, які живуть вище за течією. Тому Закарпатське море невпинно забруднюється. Загострили ситуацію масштабні паводки минулих років. І хоча водосховище регулярно розчищають, воно вже на третину вкрите намулом.

Але це так званий мертвий запас води. Василь Росоха, майстер із ремонту та експлуатації гідротехнічних споруд, пригадує, що в радянський час була домовленість із Чорноморським флотом про те, що він надасть свої установки для відкачування намулу. Його мали вивозити на поля довколишніх колгоспів. Із розвалом Союзу про це говорити припинили. Та й аналізи показали, що мул водосховища занадто кислий і не підходить для потреб сільського господарства.

Тим не менше, сама ГЕС і її Закарпатське море стали одним із найцікавіших об’єктів краю. І хоча туристам не дозволяють вештатися і тим паче фотографуватися біля самої греблі, достатньо піднятися на одну із гір біля водосховища і ви отримаєте чудові фото на фоні синюватого плеса Закарпатського моря. Хтозна, можливо через кілька десятиліть ці світлини будуть унікальними.

____________________________________________________________________________________________

© Ігор Меліка, 2011

В статті використано матеріали авторів: Тетяна Довганинець “Затоплене село, або скільки коштує безкоштовна енергія”, Ольга Дождьова (провідний спеціаліст ЦДНТА України). Фотоматеріали авторів: Ігор Меліка, Олександр Богданов, Віталій Зубок, сайт “Пішки по Україні”