Igor Melika

10-12 липня 2010 року, у рамках проекту «Подорожуємо та фотографуємо разом» відбувся ФОТОтурпохід Чорногірським хребтом за маршрутом: с. Ворохта (Заросляк) – г. Мал. Маришевська (1452 м) – г. Вел.Маришевська (траверс) – г. Шпиці (1863 м) – г. Ребра (траверс) – оз. Бребенескул (1800 м) – г. Гутин-Томнатик (2016 м) – оз. Несамовите (1750 м) – г. Данциж, Пожижевська (траверс) – Заросляк.

Число бажаючих мандрувати Карпатами з фотокамерою у руках, дедалі більшає. Цього разу було сформовано команду фотомандрівників з 9 чоловік, 6 із яких вперше відвідали Чорногірський хребет і на протязі 3-ох днів відчули на собі всі його принади. Молодь різних професій: від бухгалтера до дизайнера, від адміністратора санаторію до бізнесмена, від менеджера до кореспондента. Та особливо хочеться виділити двох учасників нашої команди, для яких подорожування стало вже невід’ємною частиною стилю їх життя:

Наталка (Кіровоградська обл.) – туристичний гід. За останні роки відвідала 31 країну світу майже на всіх континентах: Автстралія, Тайланд, Лаос, Китай, Індія, Непал, Перу, Чілі, Бразілія, Мексика, Антарктида… Приймала участь у гірських походах горами Хуаншань (Китай), Анди, Гімалаї, Австралійські Альпи… Цього року Наталка відвідала навіть вулкан Пакайя (Гватемала), який прославився своїм потужним виверженням, завдавши чимало клопоту авіаперевізникам. Мало того, над його розпеченою лавою, смілива дівчина спробувала підсмажити качан кукурудзи!
–Я спостерігала, розказує вона, як гватемальці на патичках смажили кукурудзяні качани. Захотілося спробувати теж. В карпатському багатоденному поході Наталка вперше.

Володимир (м. Київ) – геофізик, учасник української антарктичної експедиції (2008-2009 р). Антарктида, острів Галиндез: сніг випадає 250 днів у році, температура повітря від -30t до +10t, швидкість вітру сягає 130 км/год, сонячних днів у році – 30. Чотирнадцять місяцівВолодимир провів на автономній науковій базі, полярній станції «Академік Вернадський», що на Аргентинському архіпелазі. Тут, у стінах геофізичної обсерваторії, він досліджував фізику верхньої атмосфери та магнітне поле Землі. В карпатському багатоденному поході Володимир вперше.

Доречі, Наталка і Володимир познайомилися саме в Антарктиді! Звичайно, з такими загартованими мандрівниками – хоч на край світу! Та наші стежки зійшлися сьогодні саме в Карпатах. Старт відбувся неподалік бази Заросляк. Напередодні пройшов сильний дощ. Стояв туман. У лісі було мокро і сиро. Непомітна стежка між густим смереччям, вздовж гірського потічка, вивела нас на першу вершину Мала Маришевська (1452 м). Нас вітали стрункі молоді смереки, гірські квіти та густі зарості запашних чорниць.

Першу ніч заночували на полонині Маришевська, на затишній галявині біля лісу. Поруч джерело з водою і дров для багаття достатньо. У пошуках грибів, серед густого  дрімучого лісу, випадково натрапили на сліди клишоногого. На вологому грунті було чітко видно відбитки його слідів з пазурями. Очевидно, що тварина дерлася по схилу десь уверх, залишаючи за собою глибокі канави від острих кігтів. Незадовго розпалюємо багаття, готуємо вечерю.

Ватра не згасала до пізньої ночі. П’янке карпатське повітря було насичене запахом хвої та духм’яним коктейлем з полонинських квітів і трав. Ми смакували трав’яний чай, пліткуючи біля вогню на різні теми.

Проспівали треті півні. Туманний мовчазний ранок дихав прохолодою. Напівсонний, поміж густих дерев смерекового лісу, пробираюся у зелене царство моху. Велетенські правічні дерева тихо поскрипували хитаючись від вітру, створюючи справжню містичну атмосферу.

Табір прокинувся з першими променями сонця. Розпалюємо багаття, готуємо сніданок. Попереду на нас чекав затяжний підйом до Шпиць (1863 м). Густим вологим лісом, місцями через непрохідні мочарі, а ближче до вершини через густі зарості жерепу, виходимо на крутий схил між Гомулом та Шпицями.

Піднімаючись вище до Шпиць нас наздогнала грозова хмара. Та це ніяк не завадило нам зробити невеличку зупинку щоб перепочити та поповнити організм свіжими калоріями.

Здається, грозові хмари нас оминули. До вершини Шпиць – подати рукою. Біля самого верху нас зустріло сонечко, що дозволило споглядати мальовничі краєвиди з висоти 1863 м над р.м.

Зі сходу Чорногори знаходиться урвище, з якого піднімається ціла гряда прямовисних, химерної форми скель. Східні відроги Ребер та Шпиць утворюють тут майже непрохідну стіну своєрідного котла, що позначений на картах як урочище Гаджина. На схилах г.Ребра (2001 м) бачили навіть сніжник великих розмірів. Проте дістатися до нього, щоб пограти в сніжки, на жаль не вдалося по ряду причин.

Деяким сміливцям навіть вдалося видертися на кам’яні виступи Шпиць з небезпечними гострими  закінченнями. Спускаючись до Бребенескула, грозова хмара все-таки наздогнала нас, не залишивши жодної надії пройти до озера сухими.

Пробираючись крізь густий туман, вузькою слизькою стежкою спускаємось до найвисокогірнішого озера Карпат – Бребенескул (1800 м над р.м.). Зустріч з «морським оком» була хвилюючою, адже ночувати біля самого озера мені доводилось вперше. В своїй уяві я малював райський куточок зі смарагдово-кришталевою водою. Якась мить і світ різко змінюється. Переступивши поріг очікуваного оазису, перед нами відкрилася жахлива картина, від якої рябило в очах. Довкілля нагадувало міське сміттєзвалище, на відміну від намальованого в моїй уяві райського куточку. Це був шок! Наслідки байдужості окремих морально занедбаних людей, залишили у моїй душі серйозну травму. Невдовзі, повернувшись додому, враження від побаченого вимусили мене написати окрему статтю – екологічний огляд про це неподобство та людську бездушність.

Після трьохгодинного прибирання прилеглої території, нарешті розкладаємо намети і намагаємось приготувати щось «гаряче» на вечерю. Ближче до сутінків озеро огорнув густий туман. Здійнявся шалений холодний вітер, який пронизував до кісток. Він вривався в тамбури наметів зазираючи у всі шпари та проходи, нахабно намагаючись зірвати верхні тенти палаток.

Близько десятої вечора до нас завітала гостя з Києва – Ганна. Дівчина підійшла запитати, чи ми не заперечуватимемо, якщо вона розкладе свого намета неподалік нашого табору. У відповідь вона отримала не тільки «дозвіл», але й горнятко гарячого чаю. Виявилось, що дівчина подорожує Чорногорою вже більше тижня (з Близниць через Петрос до Піп-Івана). Сама… На запитання, чому одна, відповідає: це своєрідний тест на самозарадність, виживання в екстремальних умовах.

-За десять днів перебування в горах, довелося пережити всяке, розказує Ганна. Але найбільше докучає дощ, який тут майже щодня. У розмовах, з вуст відважного мандрівника не зникала посмішка та щирість. Ганна захоплено розказувала про свої походеньки де навіть найприкріше, яке їй вдалося пережити за цей час, не змінило її планів та намірів щодо запланованого походу.

Ніч була неспокійною. У голові крутилося одне: яким чином підтримувати чистоту в горах, та як «вилікувати» людей від їх власної байдужості!? Вітер не стихав. Близько опівночі він розперезався ще більше в дуеті з грозовою зливою.

Холодний ранок в густому тумані та нестихаючим нахабним вітром, тільки прискорив наше бажання чимскоріш покинути це заповідне місце. Ми покидали холодний і мовчазний Бребенескул, залишивши після себе чисте прибране довкілля, одночасно усвідомлюючи з гіркотою, що це, на жаль, не надовго…

Останній день нашої мандрівки. Прощаючись з найвисокогірнішим озером, стрімкими схилами котла, в якому розміщений сам Бребенескул, піднімаємось до підніжжя гори Гутин-Томнатик. До вершини зовсім недалеко, тому без особливих зусиль піднімаємося на одну із найвищих вершин Чорногірського хребта. На щастя, погода дозволила нам споглядати мальовничі краєвиди з висоти 2016 м над р.м.

На крутосхилах двотисячника ще де-не-де квітли рододендрони та карпатські сині дзвоники. Життя на маленьких кольорових острівцях, пристосоване до суворого гірського клімату, викликало подив та захоплення у подорожуючих. Крихітні, але горді квіти, демонстрували загартованість та нестримну жагу до життя.

Верхів’ям західного відрогу Чорногори вирушаємо в напрямку Туркула – до озера Несамовите. Ось і воно – сакральне місце, що оповите давніми легендами – озеро  Несамовите – 1750 м над р.м. Тут ні душі, та й довкілля виглядало набагато чистішим і прибраним на відміну від Бребенескула. Та таємницю уявної чистоти згодом було розкрито. Як пізніше з’ясувалося на КПП (за словами лісника), неподалік озера, десь у зарослях жерепу, існує «центральне» сміттєзвалище, де туристи можуть спокійно скидати своє сміття. Як відбувається подальша утилізація цих відходів, нікому, на жаль, невідомо… Наші спроби відшукати гори цього бруду, потерпіли фіаско. Проте, навіть в уяві мене охоплював жах, як все це може виглядати на зеленому лоні природи…

Після короткого перепочинку знову продовжуємо рухатись вперед. Перед нами фінішна пряма до бази Заросляк.  Крізь густий жереп, через мочарі, спускаємося донизу. Рясний дощик час від часу нагадував, що ми перебуваємо саме в Карпатах на Чорногірському хребті. Біля біостаціонару «Пожежевська» робимо невеличкий привал, щоб поласувати афинами. Хочеться відмітити, що вже напротязі 110 років, тут, на біологічному стаціонарі, проводяться дослідження по вивченню та збереженню біотичного різноманіття гірських регіонів Карпат.

Життя – це мандрівка! Ми залишали ці величні гори зі змішаним відчуттям на душі. Було радісно та одночасно якось гірко. Радісно – за своїх друзів, які завжди готові мандрувати з тобою незвіданим світом Карпатських гір. Гірко – за людське чванство та бездушність окремих туристів по відношенню до навколишнього середовища. В цілому, ФОТОтурпохід пройшов успішно. Для одних це було випробовуванням на витривалість, для інших – суцільна романтика. Проте кожен знайшов тут щось своє, близьке та рідне. Є миті, які залишаються в серці назавжди, існують люди, з якими хочеться підкоряти гори, були моменти, які ще довго і приємно хвилюватимуть твою душу.

Щира подяка всім учасникам походу: Тіт Леонід, Володимир Гойник, Данилова Наталка, Мамчук Віталій, Роман та Олена Жук, Михайло та Оксана Шуфрич.

____________________________________________________________________________________________

ФОТО: Ігор МЕЛІКА, Леонід ТІТ ©