С’єто Юрія, припадає, видколи світ – на травни, 6.05., у мірних сімнайціть неділь від Риздва. Юрія, то у горєн велике с’єто весни. Голос тримбіт по селах вітає Юрія аж до ходу полонинцкого. Перед Юрієм увечьир кладут дійниці и відра из водов на дахи колешень, аби у ні по через ніч нападала манна-роса. Перед сходом сонця рано на Юрія бризкают тов водов из дійниц корови, а з відер – вівці, примов’єючи: «Икий гість, такий колачь! Абесте тілько дали молока, кілько води ріка. Єк у половицях на весні прибуває води – так и ти, маржинко, прибудь манни из трави». Від Юрія зачінаєтци житє полонинцке.
Кожного року, з покоління в покоління, горяни відмічають таке традиційне свято як змішування овець та проводи отар на полонину на все літо. Цього року пощастило і мені побувати на такому святі – 6 травня, на Св.Юрія, у с.Бронька, Іршавсього р-ну., що на Закарпатті. Село, що розташоване на березі річки Боржава, з самого ранку готувалось до полонинського свята з нетерпінням очікуючи приїзду гостей. Похмурий, проте теплий ранок, був наповнений ароматами весняних квітів, та розмаїттям соковитих відтінків різнотрав’я. Накрапав дощик.
Невдовзі, на величезному зеленому полі, почала збиратися челядь, з’їжджатися автівки. Незважаючи на дощову погоду, гостей прибувало все більше і більше. Вдарили музики, пролунало вітання сільського голови – свято відкрито!
Одразу, після урочистої частини, старший вівчар Кузан Іван Ілліч і наймолодший вівчарик села, разом запалили полонинську ватру та загнали овець у кошару.
Коли настав час доїти худобу, юрба народу оточила кошару з усіх сторін, утворивши майже непідступну «живу» стіну. Помічники вівчарів постійно підганяли овець та кіз у потрібному напрямку – струнку для доїння. Стадо налічувало близько двох сотень голів овець та кіз які змішались із сіл Бронька та Суха.
Таким чином проводилось вимірювання, або ж, кажучи сучасною мовою, “контрольне доїння” перед початком літування. Але як же визначити, кому скільки припадає надоєного молока? Традиції давнього общинного колективізму зберегли і тутешні специфічні міри об’ємів, які ведуть своє коріння з давньослов’янських часів.
Магічним числом у вимірах об’ємів рідини у верховинців завжди було число шість. Вимірювання, перед початком літування, було дуже скрупульозним. Найменшою одиницею була цінянка. Цінянки – це великі ложки, які збереглися у старших господинь до сьогодні та використовуються ними при “рідкому посолі” для дозування ропи (ропа -розведена у воді сіль). Назва “цінянка”, очевидно, походить від слова “ціна”, “оцінювати”. Одна цінянка дорівнює трошки менше 42 г. Шість цінянок становлять один кубай, який дорівнював 250 г. Очевидно, слово “кубай” походить від слова “кубок”, який мав мало спільного за формою з кубками бенкетними, котрими давні слов’яни “дегустували” хмільні меди, але є близьким за об’ємом. Один кубай вміщав рівно шість ложок-цінянок. Наступною міркою була коновця, яка вміщувала в себе шість кубаїв, тобто рівно півтора літра. Коновцею, або ж коньовкою, тепер зовуть маленьку хатку, або ж кімнатку, а вираз “живе в коньовці” відносно когось є проявом жалю або зневаги. Шість коновць – це вже ґелета, або ж ґелетка, вміст якої дорівнював 9 л. У 20 ст. хитрі ґазди стали вимірювати коновцю півлітровими пляшками, наливаючи їх до країв. Таким чином, вміст “ґелети” збільшувався до 9,5 л. Не менше шести ґелет становила путина, тобто дерев’яна діжка місткістю від 54 л і більше. При зливанні в путину молока воно пінилося, очевидно, звідси і походить назва “путина”.
Отже, можна скласти таблицю мір об’ємів рідких тіл, якими давно, а також понині, користуються полонинські пастухи (характерно для Іршавського та Міжгірського районів):
1 цінянка = 41,7 г., 1 кубай = 6 цінянок = 250 г.,
1 коновця = 6 кубаїв = 1,5 л.,1 ґелета = 6 коновць = 9 л.,
1 путина = 6 ґелет = 54 л.
Потім з надоєного молока готували сир. Овече молоко доводили до температури, приблизно рівної тій, що була при доїнні, і вливали в нього розчинений кляґ, накривши посудину. Кожні півгодини “колотилкою” розколочували густу масу, що збиралася в грудки. Після цього один з вівчарів опустив по лікті руки в масу, збираючи сир докупи. Цей процес схожий на якесь загадкове магічне дійство. З рідкої маси після невидимих для ока маніпуляцій людських рук з’явився гарний, круглий і гладкий “будзок”, з якого, немов із щойно народженої дитини, стікали післяродові води – жентиця. Будзок поклали у шмат чистого полотна і підвісили на тривалий час поки він не стече.
Впродовж дня, дощ не зупинявся майже ні на хвилину. Але ще більше «намочив» свято запрошений священик, рясно окропивши святою водою отару та цілий вівчарський штат зі словами благословення на щасливе літування.
Прийшов час проводжати вівчарів на полонину. У цьому районі, як правило, літування відбувається на полонині Кук (Полонина Боржава). Пропахлі димом від ватри, під мелодію весняного дощу, вівчарі виганяють з кошари худобу і відправляються у нелегку дорогу.
На завершення свята, старший вівчар зі своїми помічниками пригостили усіх присутніх верховинськими ласощами – власноруч звареним кукурудзяним токаном та запашною вурдою.
Від щедрої руки старшого вівчара, гостинців перепало ще й на дорогу. Свято справді вдалося! І насамперед воно було важливим для самих полонинників – як символ поваги до їхньої праці, як необхідність звернути увагу суспільства на вівчарську галузь і не дати їй пропасти.
Покидаючи цей дивовижний куток Закарпаття та вдивляючись в обличчя цих простих, але мужніх вівчарів, мене просто охоплювало почуття національної гордості за цих людей – народ, що загартований вітрами, зливами та важко прохідними гірськими стежками, гірське плем’я, яке з покоління в покоління передає нащадкам тепло своєї душі та любов до рідної землі, з незапам’ятних часів зберігаючи у своїх серцях невимовну доброту, світло й терпеливість до інших.
Вже завтра, на них чекає щоденна важка праця на полонині, а також роздуми, спогади та щоденне спілкування із Всевишнім через молитву: “Пресвята Тройце, помилуй нас…”
____________________________________________________________________________________________
© Ігор Меліка
Використана література: Петро Шекерик-Доників «Рік у віруваннях гуцулів», Володимир Продан. «Вічний слід» Окрема подяка голові громадської організації “Боржавська ініциатива” Денису Добра за допомогу в організації та проведенню свята “Проводи вівчарів на Боржавські полонини”
