Igor Melika

Скельно-печерний комплекс «Скелі Довбуша» — унікальна пам’ятка історії та природи післяльодовикового періоду. Скелі розташовані поблизу села Бубнище Болехівського р-ну, Івано-Франківської області в однойменному урочищi Бубнище. Географічно Скелі Довбуша знаходяться в передгір’ї Сколівських Бескидів, які охоплюють низку типових та унікальних скелястих утворень і належать до території, яка є перспективною для створення міжнародного геопарку «Скелясті Бескиди». Бубниські скелі є одними з найвідоміших в Українських Карпатах скельних утворень з багатою геолого-геоморфологічною та історико-археологічною тематикою.

Геологічна пам’ятка природи «Скелі Довбуша» – природна фортеця періоду X століття – лежить на висоті 670 м над рівнем моря. Це скелясті виступи пісковиків заввишки до 80 м, що утворились більше 70 млн. років тому на дні моря. Кам’яний лабіринт завширшки 200 м тягнеться зі Сходу на Захід майже на 1000 метрів. За переказами, у XVII—XVIII ст. тут таборували опришки, які використовували печери під сховище. Скельно-печерний комплекс названий на честь легендарного опришка Олекси Довбуша. Восени 1744 року під час походу до Дрогобича і Турки в цих краях перебували ватажки карпатських опришків Олекси Довбуша. Але чи дійсно відвідував знаменитий опришок ці скелі, а тим більше тут зупинявся, – достовірно не відомо.

Скелі Довбуша – це неповторне за своїми формами і розташуванням нагромадження гігантських скель, каменів, що нагадують дивовижні істоти, покраяне глибокими, завжди темними ущелинами, ямами, потаємними ходами та стежками. Про Бубнище свого часу писав і Іван Франко у своєму творі «Бубнище». А Михайло Грушевський визначив Скелі Довбуша як оборонний скельно-печерний комплекс. Дивовижна скельна композиція Бубниських скель складена з сірого ямненського пісковика. Попри наявність на скелях великої кількості тріщин і вм’ятин, більшість із них згладжена, і утриматись на них далеко не так просто, як здається на перший погляд. На відміну від багатьох інших скельних масивів Карпат, що здебільшого оточені продуктами власного вивітрювання — гострими кам’яними уламками різних розмірів, Бубниські скелі по-своєму своєрідні — вежі-останці і камені, немов, виростають з м’якого піщанистого ґрунту.

Кожен великий камінь ще в радянські часи отримав у скелелазів свою назву, часто російську. Броненосець або Парус (46 метрів — найвищий, якщо рахувати від підніжжя до вершини) справді подібний і на те, й на друге — тільки з різних боків. Про Відьму кажуть, що вона нагадує профіль розлюченої жінки. Якщо подивитись на Ляльку, то походження назви стає зрозумілим і без пояснень. Є троє Коней, дві скелі так званого Основного масиву, Тюльпан, Голець, Австрійка (там колись знайшли записку від спортсменів Австро-Угорщини), Шуршун, Бівачка (оскільки біля неї є практично горизонтальні місця для стоянок) і ще декілька великих та малих кам’яних утворень. Уся ця скельна колекція знаходиться у розкішному лісі, де під ногами — або м’якенький мох, або художньо переплетені корені дерев.

Проходження між скелями і каменюками в міру ускладнене, що в поєднанні з практично парковою рослинністю – чистим буковим пралісом, чорничним підліском, замшевим моховим килимом та мереживом переплетених коренів дерев роблять відвідини цього розкішного скельного масиву особливо приємними і святковими. На практично позбавлених ґрунту скелях якимось дивним чином виживають реліктова сосна звичайна, береза бородавчаста та горобина звичайна, надаючи цим кам’яним велетам особливого, властивого тільки їм, колориту. Навколо урочища поширені природні букові та хвойно-букові мішані ліси.

Сакральне городище. Вивчивши вибиті в каменях печери, зруби, пази, східці, вчені дійшли висновку, що скелі використовувалися людьми, які жили тут у Х ст, під помешкання та в ролі фортеці. Печерні приміщення мають чіткі геометричні форми, правильні пропорції, рівні поверхні вертикальних стін, досить точну прямокутність, чисту обробку стелі. У X–XII ст. н. е. тут існувало язичницьке святилище — палеообсерваторія. Городище з трьох боків оточене скелями, з четвертого боку обмежене валом і внутрішнім ровом шириною 10 м. Діаметр майданчика 40 м. У скелі вибитий колодязь, до якого ведуть кам’яні сходи. Колодязь 2 х 2 м не доходить до води. У скелях вибиті три печери зі збереженими пазами від колод. На скелях зображені солярні знаки, поглиблення у формі долоні, личини. Поруч знаходиться великий курганний могильник, що складається з насипів діаметром 5 метрів.

Варто зауважити, що всі ці громади каміння створюють незвичайну акустику. Навіть не виникає бажання підспівувати, щоби не псувати дивне відчуття поєднання вічності й юності. Якщо колись будете на Скелях Довбуша, зверніть увагу на людей, завішаних мотузками та скелелазними системами. Завдяки їм ці камені завжди будуть молодими, привабливими й добрими для тих, хто приходить сюди з добром. Бубниські скелі — мовчазні свідки подій сивої давнини — своїх основних секретів поки що не розкрили і чекають на своїх серйозних дослідників. Вони багато чого могли б розповісти: що відбувалось тут в часи створення перших слов’янських держав, чи знаходили тут притулок первісні люди і нарешті, які метаморфози претерпіли ці краї з часів, коли тут були піщані береги древнього моря. То ж відвідавши ці унікальні витвори природи, прикладімо всіх зусиль, щоб зберегти їх для прийдешніх поколінь.

Кам’янець-Подільський є особливим містом Середнього Подністров’я – краю мальовничих каньйонів з ландшафтно-архітектурними ансамблями історичних центрів міст і містечок. За кількістю визначних пам’яток історії та культури воно посідає третє місце в державі після Києва та Львова. Скелястий острів, оперезаний тугою петлею річки Смотрич, що тече у мальовничому глибокому каньйоні, став своєрідним природним п’єдесталом, на якому впродовж понад десяти століть відомі й невідомі майстри творили справжнє кам’яне диво. Кам’янець-Подільський і сьогодні чарує неповторною єдністю ландшафту та архітектури. Місто по праву є одним з найпопулярніших напрямків туризму.

Місто розташоване у мальовничій місцевості на річці Смотрич за 20 км до її впадіння в річку Дністер. Кам’янець-Подільський – значний культурний осередок області та країни. Тут розташовані численні музеї, заклади культури й екскурсійні об’єкти, проводяться різноманітні культурні й фестивальні заходи. Місто називають «містом семи культур» – за кількістю національностей, що в ньому жили і робили внесок у його розвиток. У різні часи на території Кам’янця-Подільського проживали українці і поляки, євреї, литовці, турки, татари і вірмени.

У Кам’янці-Подільському чимало зелених зон відпочинку, де люблять бувати кам’янчани і гості міста – ботанічний сад, дендропарк, Міський і Комосомольський парки, сквери Танкістів і Васильєва. Смотрицький каньйон, в тому числі і в межах міста, включений до Національного природного парку «Подільські Товтри». Товтри – це місцева назва скелястої дугоподібної гряди, висота якої в межах НПП досягає 401 метрів над рівнем моря. Товтри представляють собою бар’єрний риф міоценового моря, складений мшанковими, мембраннопоровими та черепашковими вапняками. Аналогів в світі немає, але подібні за деякими геологічними структурами скелясті гряди є в Великобританії та США.

Ландшафтний “образ” Кам’янця-Подільського створює оригінальний каньйон долини річки Смотрич з своєрідним меандровим вузлом. Він є головним місцевим ландшафтоутворюючим чинником і визначає більшість структурно-функціональних особливостей ландшафтів міста. Каньйон річки Смотрич – глибока вузька долина річки Смотрич із стрімкими схилами, що сягають висоти 50 м, i унікальними виходами на денну поверхню силурійських вапняків. Утворений течією річки крізь товщу Товтр, спостерігаються залишки прадавніх коралових рифів у вигляді гостро виступаючих пагорбів. Через ущелину перекинуто міст Стрімка лань, який, окрім прямого застосування – з’єднання берегів для пішохідного перетину урвища, використовується також для екстремальних стрибків з моста.

Та особливої уваги в Камянці-Подільському заслуговує Старе Місто, історичне минуле якого приховує безліч таємниць. Старе Місто розташоване на півострові в петлі річки Смотрич. Воно з’єднується з Новим Планом Новопланівським мостом, а з Кам’янець-Подільською фортецею, яка є складовою частиною Старого міста, – Замковим мостом. Сучасне Старе Місто – це 4 майдани, 21 вулиця, 2 узвози та 5 провулків, що у сукупності дає 32 топографічні об’єкти. На території Кам’янця-Подільського люди жили здавна. Тут були знайдені знаряддя праці доби верхнього палеоліту (40-30 тис. років тому), старожитності трипільської культури IV-III тис. до н.е., поселення черняхівської культури (II-V ст. н.е.). На правому березі Смотрича, в районі Гончарної башти, виявили рештки східнослов’янського селища. Проте міський осередок, як довели археологи, сформувався на території Старого міста в другій половині XII ст. Тоді ж виникло невелике дерев’яне укріплення на території Старої фортеці. На той час Кам’янець входив до складу Пониззя (область Галицько-Волинського князівства).

Досі остаточно не встановлено, коли виник Кам’янець. Деякі історики вважали, що місто було побудоване на початку нашої ери даками в період римсько-дакійських воєн. Називалося воно тоді Петридавою або Клепідавою (від грецького “петра” чи латинського “ ляпіс” – камінь та дакійського “дава” – місто). У перших давньоруських літописах Кам’янець згадується як одне з міст Галицько-Волинського князівства починаючи з 1196 року. Місто пережило навалу орд Батия. На території замку знайдено рештки укріплень ХІI-XIII століть, а в центральній частині старого міста під час реставраційних робіт виявлено залишки дерев’яних жител тих часів, знищених пожежею. За свою багатовікову історію місто-музей зазнало чимало руйнувань і перебудов. Але, незважаючи на це, давня територія Кам’янця зберегла свою архітектурну неповторність.

Кам’янець-Подільський – одне з небагатьох міст світу, яке зберегло своє середньовічне півострівне розташування. У західній частині Старого міста через стрімку височінь каньйону ріки Смотрич перекинуто Замковий міст. Споруда цікава не тільки своєю архітектурою, але й історією. З цією пам’яткою пов’язано багато історичних подій: втеча Устима Кармалюка з фортеці, безславна смерть Юрія Хмельницького, який зрадив справу свого батька – Богдана Хмельницького. Замковий міст – німий свідок багатьох історичних подій, шедевр будівельного мистецтва. Разом із фортецею та південними оборонними укріпленнями Замковий міст створює унікальний середньовічний ансамбль, який не має собі рівних у всій Східній Європі.

Кам’янець Подільський – місто, що зберегло дух середньовіччя. Своєрідність та унікальність його полягають у гармонійному поєднанні ландшафту і містобудівної структури середньовічного міста, в якому військові інженери, використовуючи чудові природні властивості, створили фортифікаційну систему, що не має аналогів у Європі. Кам’янець-Подільська фортеця – одне з семи чудес України, є Національним історико-архітектурним заповідником, що занесений до списку пам‘ятників світової культури спадщини ЮНЕСКО. Фортеця в Кам’янці-Подільському була побудована в кінці XII, на початку XIII ст., через 150-200 років, після заснування міста на острові. З самого початку і майже до кінця XV ст. вона уявляла собою феодальний замок, в якому постійно жили удільні князі та бояри. Замок стоїть на високій скелі. Він має два яруси укріплень. Перший нижній проходить на рівні Турецького мосту. Це укріплення Пригорода. Другий ярус – це, власне кажучи, вже укріплення самої фортеці – з баштами та кам’яними стінами, які стоять на самому високому шпилі скелі.

У 1621 році з західної сторони фортеці, з боку Підзамча, були побудовані земляні укріплення – Новий Замок. Укріплення Пригорода починались біля самого мосту, який з’єднує Старе місто на острові з фортецею. Тут, біля самого мосту, стояла Червона башта, в якій були ворота, що вели в Пригород (в нижню частину фортеці). На ніч вони закривались залізною решіткою, яка спускалась на ланцюгах з верху башти. Червона башта була побудована в XIII ст. Праворуч, біля Червоної башти над самою кручею, стояла Нова башта, яку побудував у 1544 році архітектор – Йов Претвіч. Навпроти, через дорогу, з боку Карвасар (Караван Сарая) існує підземний хід до підземного бастіону. Цей бастіон розкопувала в червні 1973 року експедиція київських спелеологів. Червону та Нову башту біля мосту розібрали у 1876 році.

Після 1812 року царський уряд перетворив фортецю на в’язницю. Не доходячи міських воріт фортеці, ліворуч пусте місце. В XIX ст. тут стояла невеличка хатиночка, в якій було караульне приміщення. Через Міські ворота входимо у фортецю, їх у дні визволення міста від фашистських загарбників з 28 березня по 2 квітня 1944 року захищав танк Т-34 лейтенанта І. Копейкіна з 49-ї бригади 6-го танкового корпусу. Праворуч темніє Чорна башта. Вона згадується ще у 1494 році. В цій башті у 1672 році, під час облоги міста та фортеці турками, зберігався порох. Начальник артилерії фортеці, чужоземець майор Гетлінг, стурбований невдачами в обороні фортеці під час переговорів з турками підпалив порох і зірвав замок. При цьому загинуло близько 800 чоловік. Ліворуч стоїть висока Папська башта, або башта Кармалюка, побудована у 1503 році. В ній тричі був ув’язнений Устим Кармалюк. Між Чорною баштою та баштою Кармалюка до XIX ст. був міцний бастіон, який мав спуск. При допомозі нього на бастіон підіймали гармати, які потім встановлювали на Чорній башті. Цей східний бастіон розібрали, коли фортецю царський уряд перетворив на в’язницю.

Під час археологічних розкопок, які проводились у фортеці в 1959-1960 pp., під бастіоном була виявлена кімната пушкаря, а поруч 57 кам’яних ядер. Через декілька метрів виявлено гробницю князів Коріатовичів XIV ст., глибиною 8 метрів, яка була видовбана в скелі. А неподалік розкопано підземну в’язницю, в яку садовили шпигунів, засуджених до смертної кари зморення голодом. Коли йти вздовж мурів на захід, то ми зустрінемо башти Ковпак та Тенчинську. Ці чотириярусні башти побудовані у XV ст. Поруч стоїть Ляська, або Біла башта XVI ст. За Білою баштою, вже на розі, стоїть Денна башта XII-XIII ст. Вона одна з найстаріших башт фортеці. Спочатку вона була невеличкою, з тонкими стінами – 1,5 метра. З часом цю башту багато разів переробляли і зараз її товщина стін досягає 9 метрів.

До Денної башти примикає Нова, західна башта, побудована у 1542 році архітектором Иовом Претвічем. На протилежному, північному кінці фортеці, стоїть башта Рожанка. Під час визволення міста від гітлерівців в ній загинули радянські воїни Ноженко та Кириловський від снаряда, який пробив купол башти. Між Рожанкою та Денною баштами стоїть західний бастіон, який має сходи у двір фортеці. По них підіймали на бастіон гармати, які потім перекочували в башти Денну, Нову та Рожанку. Посередині бастіону є півкруг Малої башти, а біля неї амбразури XII ст., які були виявлені у 1965 році. Біля башти Рожанка зберігся таємний хід до Водної башти.

Коли йти від Рожанки на схід, спершу ми зустрічаємо невеличку башту, що стоїть на мурі – це Комендантська башта XVII ст. Далі стоїть Лянцкорунська башта, побудована на початку XVI ст. Під нею є підземний хід до криниці, що в Чорній башті. Під Лянцкорунською баштою є льохи, які ще не досліджені. Новий замок побудований у 1621 році, у плані він має вигляд прямокутника, по краях якого побудовані глибокі кам’яні рови, а посередині укріплень стоїть кам’яний бастіон, засипаний землею. Постановою РНК УРСР від 23-го березня 1928 року Кам’янець-Подільська фортеця оголошена історико-культурним заповідником. А у 1950 році Рада Міністрів СРСР оголосила її всесоюзним історико-архітектурним пам’ятником.

Згодом у 1977 році Старе місто разом з фортецею було оголошено історико-архітектурним заповідником. 1998 року створено Національний історико-архітектурний заповідник “Кам’янець”. Великі роботи по відновленню фасадів будинків у Старому місті проводилися у 1999 р. Реставраційні роботи ведуться і сьогодні. До співпраці залучаються фахівці з Польщі. Традиційно на практику до міста приїздять студенти-архітектори з Краківської політехніки.

На сьогоднішній день Кам’янець Подільський відомий як культурно-історичний центр Хмельниччини. Лицарські турніри, Козацькі забави, Свято 7 культур, чемпіонати з повітроплавання і багато інших цікавих заходів проходить у величному легендарному місті. Відтак Кам’янець-Подільський став місцем паломництва туристів з усього світу, тож є надія, що наступним туристом цього дивовижного міста будете і Ви!

____________________________________________________________________________________________

© Ігор Меліка, 2012

В публікації використано матеріали:  Вікіпедія України, Степан Слуцький «Бубниські скелі», Андрій Філіппський «Місце зустрічі – Скелі Довбуша», матеріали з сайту  www.tovtry.km.ua