Igor Melika

Тільки б ім’я твоє ще пам’ятали, Бакото…

Хто був на Поділлі, а не бачив Бакоти, то можна зачислити до категорії людей, які були в Римі, а не бачили Колізей. На Дністрі, за 55 км від залізничної станції Кам’янець-Подільський на території Національного природного парку «Подільські Товтри», знаходиться шматочок раю – Бакота. Бакота – село, Колодіївської сільської ради Кам’янець-Подільського району. Але цього села ви не знайдете на карті України. Колишні його мешканці не можуть повернутися, поблукати між порожніми хатами, подивитися на закинуті садки. Бо там, де колись була Бакота, сьогодні тече Дністер. У зв’язку з будівництвом Дністровського гідровузла рішенням облвиконкому від 27 жовтня 1981 року Бакоту було виключено з облікових даних…

Ми стоїмо на вершині Білої гори, звідки відкривається прекрасний краєвид. Вiд пiднiжжя, просто з днiстрових вод пiдпирають схили, химернi скелi, складенi з вивiтрених тонкошаруватих сланцiв. Але внизу тут, під водами водосховища, до 1981 року було село Бакота – колиска історії цього дивовижного краю. Існує дві версії розшифровки цієї назви: 1. “Бакота – “бокота” – кусень хліба ” (рум.) 2. “Бакота – бажане, чудове місце” (“ба” – приставка, корінь “кот”, “хот” – бажаний). Більшість науковців підтримує другу версію. Бакота як місто, було столицею Дністрянського Пониззя ХІІ – ХІІІ ст. Це частина майбутнього Поділля, між південним Бугом і Дністром. Землі середнього Подністров’я ІХ ст. відігравали надзвичайно важливу роль в історії Південно – Західної Русі. Вони входили з кінця ІХ ст. до складу Київської Русі, з середини ХІІ ст. – до Галицького, а з 1199 р. до об’єднаного Галицько-Волинського князівства. За їхнє володіння боролись і монголо-татари, і поляки, і литовці, і молдовани. Перша згадка про місто Бакота відноситься до 1240 р. Це був період нашестя монголо-татарської орди Батия на Південно-Західну Русь.

В 1255 році скориставшись зрадою тодішнього намісника Бакоти Мілея, містом оволоділи монголо-татари. На ціле століття Бакота з усіма прилеглими землями потрапила у татарське ярмо. Але місто і його сільська округа існували і далі. В другій половині XIV ст. Бакота і придністровські землі перейшли під політичну владу феодальної Литви. Це сталося після того, як великий князь Литовський – Ольгерд розбив у 1362 році на Синіх Водах загони татар. Ольгерд передав володіння Поділля своїм племінникам – братам Коріатовичам. Щоб уберегти ці землі від спустошливих набігів татар, розгортається відновлення укріплень, в т.ч. і в Бакоті. Коли литовці прийшли в Бакоту, то побачили тем ченців і монастир в горних скелях. Так 1362 рік став першою датою згадки про скельний печерний монастир. На той час все менше в літописах згадується назва “Пониззя”, а поступово, після 1362 року в термінологію входить “Поділля” із центром спочатку Смотрич, а потім Кам’янець.

В другій чверті XV ст. продовжується боротьба польських і литовських феодалів за володіння Поділлям. У 1431 році між Польщею і Литвою було укладено перемир’я, за умовами якого Бакотська волость була визнана нейтральною прикордонною зоною між державами. Скориставшись з цієї ситуації, жителі Бакоти та її округи вигнали у 1431 році з своїх маєтків українських, польських і литовських феодалів й оголосили себе вільними людьми. І лише в 1434 році повстання було придушене польсько-шляхетськими військами, замок зруйнований вже назавжди, а місто поступово втратило своє значення як адміністративний і господарський центр. Археологічні дослідження на території Бакоти розпочалися лише наприкінці ХІХ ст. У 1883 р. професор В.Б. Антонович оглянув і обстежив рештки скельного монастиря. Розкопки були проведені у 1891-1892 роках. Значний речовий матеріал було зібрано, але звіти про розкопки не збереглися. І тільки перелік знайдених речей відтворюється в одній з праць Ю.Й. Сіцинського. І надалі історія Бакоти вабила до себе науковців.

Курник або “Кам’яна голова” – місце незвіданих таємниць

Історія щедро обдарувала цей край багатим і неповторним минулим, а природа – красою та різноманітністю. На території Поділля в кембрійський та силурійський періоди (550-440 млн. років тому) було море. Й сьогодні його донні горизонтальні утворення добре видніються на схилах Бакотської затоки. Особливої уваги заслуговує висока кам’яна скеля на березі Дністра – “Курник”, про яку місцеві жителі говорили з особливою повагою, бо за їхніми словами, описана вона в поемі О.С. Пушкіна “Руслан і Людмила”. Урочище Курник у Бакоті завжди порівнювалось із місцем, що мало неабияку природну силу і берегло в собі чимало незвіданих таємниць. Назва його, мабуть, пішла від порівняння його з місцем проживання різних птахів, бо тут ще недавно гніздились найбільші сови – пугачі, які влітку щоночі видавали своє тривожне “пу-гу”, що відбивалося від стрімких скель над річкою й видавалось особливо страшним. Та й форма скелі нагадує людську голову – “Кам’яна голова”.

Згодом, в результаті археологічних досліджень 60-х початку 80-х років в Бакоті з’ясувалася й вималювалася загальна історична картина формування та розвитку давньоруської столиці Пониззя та її подальша доля в період пізнього середньовіччя. Саме тоді була дана відповідь на запитання: чому саме Бакота стала центром Пониззя, а не Ушиця, Калус, Хотин? Цьому сприяли різні фактори: природно-географічний, соціально-економічний, релігійно-культурний та політичний, що і підтверджено даними розкопок, наукових досліджень, та свідченнями літопису. Основними компонентами літописної Бакоти є наявність дитинця, посаду, окремого замку і скельного печерного монастиря. На основі порівняльних даних вчені визначили, що територія, яку займало місто, становить приблизно 10 га із населенням 2 – 2,5 тис. чоловік, що відносить його до ІІІ групи міст того часу. Але, попри всі історичні процеси, що відбувалися на території Поділля, село Бакота і навколишня округа продовжувала існувати.

Бакота – затоплена доля

В 60-ті роки по селу почали ходити чутки про можливе затоплення села в зв’язку з будівництвом гідроелектростанції на річці Дністер. На початку 70-х років доля села була вирішена примусово і однозначно: будівництво буде і потрібно виселятись. Це стало ще одним етапом трагедії села Бакота. Спеціально сформовані бригади вирубували і спалювали по долинах дерева, інші переносили цвинтарі (досить неприємне явище) на відведені місця, також були сформовані будівельні та інші організації, що забезпечували вчасне переселення. Та обов’язковою умовою для переселенців було те, що кожен сам свою хату руйнував та вирубував дерева у садку. Не в одного бакотянина тремтіли руки, на очах з’являлись сльози, коли піднімав сокиру над затишною хатою або виплеканою яблунею. Загнаний у безвихідь, кожний бакотянин долю вирішував по-своєму. Жителі розділились на 4 групи: одні купили оселі в різних навколишніх селах і переїхали туди, другі почали будівництво в селі Колодіївка, треті – в с. Гораївка, четверті – в с. Стара Ушиця. Всього переселенню підлягало 7486 дворів із 63 сіл Тернопільської, Чернівецької, Хмельницької та Вінницької областей. Неможливо описати ту важку ношу по будівництву оселі і роботі в радгоспі одночасно, яку взяли на свої плечі жителі цих сіл. Бакота опустіла, зруйнувалась. З 1981 року почалось заповнення басейну водою.

«Підкорись, Дністре!», «Дністер перекрито», «Перемога на Дністрі» – такими радісними заголовками ряснів місцевий часопис «Прапор Жовтня», мажорно інформуючи радянських трудівників про новий значний здобуток народної влади. Русло Дністра перекрили в жовтні 1981 році, а заповнення Дністровського водоймища почалося 24 жовтня того ж року. 1987-го вода досягла того рівня, який маємо сьогодні. За цей час не один бакотянин виходив на Білу гору з останньою краплиною надії, що вода зупиниться, і його зруйнована хатина залишиться… Для селян із сіл, що навіки зникли під водами Дністровського водосховища, цей грандіозний проект навіки став незагойною раною на серці.

Неймовiрної шкоди завдано Днiстру i довкiллю iдеєю створення водосховища. Неймовiрнi кошти витрачено на будiвництво Днiстровського водосховища. Але найбiльшої шкоди завдано аграрному сектору держави. Адже пiвденна частина Хмельниччини, Буковини, Вiнниччини й iнших областей втратила най­кращi за­плавнi землi, якi й по­нинi розкисають пiд водами Днiстровської калабанi. Не пiд­дається грошовому облiку за­подiяна моральна шкода. На­вiчно канули у пiдводну прiрву десятки чудових, неповторних поселень. Зникли з лиця Землi i списанi з географiчних карт десятки сiл. Немає бiльше Луки-Врубловецької, Нижнiх Пат­рин­ців, Теремцiв, Студеницi. Лиш пам’ять воскресає само­бутнiй мо­настир на пагорбi поруч водосховища.

Зникла Мала Швей­царiя – Стара Ушиця. Всього 50 км вiд Кам’янця, а на два тижнi ранiше всi польовi роботи виконувались, i на цей же термiн ранiше зрiла вся пашниця, ви­плекана людською працею. Ни­нiшнє поселення з вивiскою Стара Ушиця – це лише насмiшка над розбитою долею тисяч жи­телiв затопленої воістину Старої Ушицi. А скiльки сiл затоплено в Новоушицькому районi та при­днiстровських районах iнших областей?! Лише iнколи з-пiд хвиль показуються макiвки церков або могильнi плити. Проте i цiєю трагедiєю ситуацiя не вичерпується. Бездумними та без­вiдповiдальними дiями людина породила низку хвилюючих еко­логiчних проблем. Адже води Днiстровського водосховища ви­йшли зі свого кам’янистого закуття, гуляють по земельцi та своїми хвилями посилюють зсувнi й еро­зiйнi процеси, яким практично зупину немає. I навіть мiль­йоннi кошти цьому не зарадять.

Чи в одного щеміло серце, боліла душа, очі наливались сльозами, коли бачили як рідна земля йде під воду. На сьогодні вже немає на карті ні Бакоти, ні Теремців, ні Студениці, ні Конилівки, ні Наддністрянки, ні інших придністровських сіл (їх більше 30). Для них історія зупинилась… Лиш вивіска на автобусній зупинці “Бакота” ніби насміхається над розбитою долею тисяч жителів цього села й інших затоплених сіл. Місцеві люди розповідають, що через якийсь час після затоплення селища стара дерев’яна церква сплила із глибини цілком уся на поверхню і вітер ще кілька років носив її водою, немов моторошний і водночас сумний докір людям.

Найстаріший печерний монастир Поділля

Але говорити про село Бакоту і нічого не сказати про печерний монастир – це означає запинитись на півслові. Їхні долі пов’язані навіки. Бакотський скельно-печерний Свято-Михайлівський монастир знаходиться на висоті близько 70 м в урвищі берега, на середній терасі стрімкого схилу Білої гори, що підноситься над Дністром на 130 м. Урвище утворене твердими сілурійськими вапняками, в яких Дністер прорізав каньйон глибиною до 120 м. Перша згадка про монастир відноситься до 1362 року, коли литовці прибули в Бакоту і побачили ченців в скельних печерах. З літописного тексту випливає, що монастир в Бакоті існував задовго до приходу Коріатовичів. Місце розташування скельного монастиря пов’язане з урочищем “Монастирисько”, яке було добре відомо селянам в кінці ХІХ ст. і збереглося в пам’яті народній через цілі століття.

1889 року Бакоту відвідав єпископ Подільський і Брацлавський пресвятий Димитрій. Він піднявся на вершину гори, оглянув урочище і у зверненні до місцевих селян визначив, що на цьому місці в скелях був монастир, що в ньому спасалися самітники в той час, коли Бакота була столицею Пониззя. Це стало поштовхом для проведення розкопок. Спочатку було відкопано джерело, приведене в порядок. А неподалік, на висоті 70 м над рівнем води, натрапили при розчистці крутого схилу на залишки муру. Це був перший успіх. У 1891-1892 роках були проведені розкопки, де були рельєфно визначені рештки скельного печерного монастиря. Відкрито три печери різної конфігурації. Перша печера була розмірами 8,5х1,6 х 2,13, друга – 6х1,5х2,13 м., третя 10х1,7х1,77 м. В стінах коридорів вибито 17 довгастих ніш, довжиною 1,6-1,9 м, в підлозі печер – 19 ніш, в деяких з них виявлені людські кістки, що лежали поза анатомічним порядком.

Поблизу входу до монастиря на південній стіні виявлено напис, виконаний уставом слов’янським кириличним письмом: “Благослови Христос Григория игумена, давшего силу святому Михаилу”. Пізніше над цим написом хтось вибив меншими буквами інший напис: “Григорий воздвиг место се”. Вказані написи дають можливість датувати скельний печерний монастир. Пізніше вчені дійдуть до висновку, що напис датується кінцем ХІ – поч. ХІІ ст. На жаль, знахідки Бакотського монастиря на збереглись. Є лише описи знахідок, які дають підставу стверджувати, що фрески за своїм змістом є мистецьким виконанням цілком відповідають високому рівню фрескового розпису ХІІ-ХІІІ ст, а самі речові знахідки – про високий рівень розвитку Бакоти та цілого регіону на той час. Можна припустити, що Бакотський чоловічий монастир було спустошено і братія розсіяна після 1434 року. Монастирські келії, печери і усипальня, вочевидь, ще довго стояли порожніми. Через багато років пізніше стався обвал верхньої скелі й сховав під собою рештки монастирських споруд. У 1893 році на місці давньоруської церкви Бакотського монастиря було споруджено нову дерев’яну церкву на честь Всемилостивого Спаса і освячено 1 серпня (14 серпня по новому стилю) цього ж року єпископом Подільським і Брацлавським Димитрієм. Будували церкву жителі Бакоти. Так свято Маковея (14 серпня) стало ще одним святом в селі.

На початку 60-х років по країні пройшла чергова хвиля боротьби з релігією, і монастир закривається. В 1963 році знову руйнується монастирська церква, дерев’яні матеріали або спалюються, або скидаються в урвище до Дністра. Знищуються ікони, наявна бібліотека (така існувала, за свідченнями очевидців), хрести скидаються в урвище, зникає церковний дзвін. Залишились лише печери монастиря як німі свідки тих далеких і недалеких часів. Як бачимо, історія села виковувалась в горнилі заможності і бідувань, злетів і падінь крізь цілі століття. І не могла вона не виховати мужніх, добрих, загартованих, роботящих людей, які творили цю історію. Але Бакоту забути чи викреслити з пам’яті, з нашої історії неможливо.

Ми знову на вершині Білої гори. Сива давнина і вражаюча краса природи тут сплелись навік. Сюди йдуть люди, їх вабить неповторність цього куточка Дністровського краю. Віднедавна тут почало відроджуватись свято Маковія. В цей день – 14 серпня в скельно-печерний Свято-Михайлівський монастир йдуть сотні бакотян, щоб схилити свої голови перед пам’яттю століть і помолитись за всіх жителів села, які творили цю історію, щоб зцілитись освяченими квітами і життєдайною водою криничок.

Вiдiйшло у вiчнiсть пiд води найдревнiше в Українi тодiшнє торговельне мiстечко Бакота. Лиш пам’ять воскресає самобутнiй монастир на пагорбi поруч водосховища. Щоденно сюди, аби пізнати неперевершену історію Бакоти та монастиря, помилуватись краєвидами та напитись цілющої води із монастирських джерел, приїздять сотні відвідувачів з усіх куточків України та світу, творячи нову історію колишньої столиці Пониззя. Звісно, невигойну рану на сер­ці, яку залишила по собі затоплена Бакота та інші неповторні придністровські села, не здатен загоїти навіть мудрий лікар час. Але належний урок із «содіяного» ми маємо, неодмінно мусимо зробити. Щоб більше ніколи під холодними водами рукотворних морів не зникало обжите працею багатьох поколінь наше прекрасне довкілля.

____________________________________________________________________________________________

© Ігор Меліка, 2012

Джерела інформації: матеріали Вікіпедії, Олег Будзей “Бакота вчить. Бакота застерігає”, матеріали сайту www.tovtry.com, Т.В Горбняк “Давня Бакота”