Верховинський Вододільний хребет знаходиться у внутрішній смузі Українських Карпат, головним чином на межі Закарпатської та Львівської областей. Вододіл – це лінія, що розділяє басейни суміжних водойм або скупчень підземних вод. Зазвичай вододіли проходять по гірським хребтам чи в будь-якому разі через найвищі точки певної місцевості. Ну, а там, де знаходяться найвищі точки, зазвичай водяться і туристи. Тож команда ФОТОмандрівників і вирушила саме туди, де починається вода – подорож по вершинній лінії Верховинського Вододільного хребта, звідки беруть початок великі ріки Карпат: Латориця, Стрий, Ріка, Уж та інші.

Мальовниче село Щербовець, звідки починався наш маршрут, зустріло нас похмурим, туманним ранком. Колоритні хатки-садиби, біля яких вдосвіта вже порались їх мешканці, створювали якийсь особливий внутрішній настрій у мандрівників. Було відчуття, ніби ти знаходишся в епіцентрі суцільної простоти, щирості і невимушеності. У повітрі пахло різнотрав’ям, сухим листям і молоком. Розмаїття внутрішніх емоцій нарешті виривається на волю і ми розпочинаємо осіннє фотополювання!

Грунтово-кам’яна дорога через село, вивела нас околиці Щербовця. Зелені сінокоси купалися у сріблястій росі. В ранковому мареві, між копицями сіна, блукали коні. У повітрі пахло осінню.

За короткий час заходимо у густий ліс і стрімкою дорогою починаємо набір висоти. За мить, обабіч дороги, несподівано натрапляємо на «сімейство червоноголових» – підосиновиків. За десять хвилин наш наплічник обважнів на 2 кг білкового делікатесу.

Рухаємось далі. На відмітці 970 м над р.м. виходимо на поляну, з якої, у ясну погоду, добре видно найвищу вершину Вододільного хребта. Та густий туман не дає нам можливості помилуватися Пікуєм. У лісі робимо зупинку щоб поснідати. Накрапає дощ. Всього 5 градусів тепла. Самий раз вдягнути на себе щось тепліше. Здається, синоптики не помилилися, пообіцявши на ці вихідні заморозки до -3. За мить виявляю, що тепла куртка (скоріш за все) залишилися у багажнику автівки. Ще раз перетрушую весь наплічник. Ніц! Такого фіаско я давно не отримував! З теплих речей з собою – синтетична футболка і легка флісова кофта. А попереду – дощ, туман, вітер і мороз на «десерт». Зігрівала тільки думка, що перебуваючи постійно у русі, замерзнути, теоретично – неможливо. Що ж, залишилося тільки підтвердити цю теоретику з непереборним внутрішнім відчуттям піддослідного кролика.
Виходячи із зони лісу нас накриває густий туман. Стрімка стежка виводить нас на сідло (1333 м), що під самою вершиною гори Пікуй. Вітер тут, на щастя, помірний. Однак, вологе повітря пронизує все тіло до кісточок. З неба залітають крупинки снігу та льоду…

Туман не відступає. Пікуй зовсім не видно. Добре хоч на завтра вже обіцяли ясну сонячну погоду. Оперативно приймаємо рішення трохи змінити наш маршрут: запланований на наступний день спуск в с. Ужок, змінюємо на с. Щербовець. В результаті отримуємо реверсивний маршрут Щербовець – пер. Руський Шлях – Пікуй – Щербовець. Таким чином, перший день фотографуємо тумани, а наступний – те, що ховалося за туманами.

Наш курс – перевал «Руська Путь». До нього майже 10 км «молочного» шляху. Жваво рухаємось безлісим гребенем хребта, де плавно чергуються вершини і сідловини. Попереду мальовнича Букюська (Буковецька) Полонина – один з небагатьох природних ландшафтів, у якому збереглася природна верхня межа лісу з буковим криволіссям і справжня полонина із заростями чорничників та біловусниковими пустищами. Сам хребет має звивисті лінії гребенів з асиметричною формою. Особливо круті та урвисті його південні схили. Скелясті виступи з стрімкими урвищами та купи чудернацьких форм каміння, нагадували справжні природні бастіони. Несподівано виринаючи із густого туману немов із небуття, багатотонні химери справляли моторошні враження, наганяючи місцями страх на мандрівника.

Через пару кілометрів підкорюємо конусоподібну вершину з дивакуватою назвою Нандаг (1303 м). Спустившись з неї туман нарешті розсіюється і крізь густі скупчення хмар на хребет проливається довгоочікуване золоте світло.

Перед нами Великий Верх (1309 м), за ним – перевал Руський шлях. Подолавши десятикілометровий відрізок шляху від підніжжя вершини Пікуя до початку перевалу варто зауважити, що Верховинський хребет – це симбіотичне поєднання «фрагментів» інших відомих хребтів Українських Карпат: скелі, урвища та розсипи каменю, місцями цілковито нагадували Горгани; пологі схили вриті смереково-листяними лісами – майже як на Боржавському хребті; круті, місцями завивисті вершини вкриті оксамитовою травою дуже схожі на Свидовецький масив. Такого «колоритного» хребта в наших Карпатах я ще точно не зустрічав. А місцями, здавалося, що мандруєш Кримськими горами чи то знаходишся десь у Татрах.

Близько четвертої вечора дістаємося до перевалу Руський Шлях (1217 м). Перевал проходить між горами Великий Верх (1309 м) і Лискованя (1246 м), які знаходяться на головному вододільному хребті Карпат. На перший погляд, місце не викликає особливих асоціацій. Проте зазирнувши до історичних джерел можна дізнатися про багато цікавих фактів та історичний подій які відбувалися тут у різні періоди часу.
«Руський Шлях» (Руська Путь) – це торговий шлях доби неоліту, тобто він існував іще за дві тисячі років до народження Христа. Починався шлях на Балканах, пролягав по Дунаю, а далі вздовж Тиси піднімався в гори. На перевалі й досі стоїть хрест із написом “Руська путь”.

Чому ж саме «руський» шлях? З історичних джерел: у прадавні часи, у людей, які мешкали в Карпатах з обох боків, тобто у далеких пращурів нинішніх бойків, слово «русь» означало «низ». Вираз «йти на русь» означає «йти вниз, у долину». Отже, коли приходили люди з-за гір і питали у місцевих мешканців, як пройти до тієї чи тієї місцевости, то завжди чули у відповідь: «На русь», тобто вниз. Звідси і територія за Карпатами – то є Закарпатська Русь, а люди, які замешкують там з прадавніх часів, називають себе русинами (тобто ті, що живуть внизу). З другого боку Карпат – Підкарпатська Русь, а люди, які здавна замешкували тут, вважають себе підгорянами, або русинами.

Вечоріло. Відчутно похолоднішало і за гребені гір знову зачепився туман. Свого намета ми розклали на мальовничій полонині під Великим Верхом. З цього місця відкриваються дивовижні панорами Львівщини. На полонині є три потужних джерела з кришталево-чистою водою. Їх води витікають на Львівську сторону до села Либохора. Розпалюємо багаття, готуємо вечерю та готуємося до вечірньої зйомки. Вечірнє фотошоу починається!

Після заходу сонця температура повітря опустилася до -1. Зігріваємось гарячим чаєм і вдивляючись в зоряне небо молимося на завтрашню сонячну погоду яку наобіцяли нам синоптики.

Ранок. На термометрі -3. Витягую голову з теплого намета, щоб не прогавити схід сонця. Парада! Саме те, що ми очікували і навіть більше!

Витягую із теплих спальників решту своїх колег і всі дружно починаємо фіксувати на свої камери кожну мить кольорового світанку. Щоб помилуватися ранковим дивосвітом наповну, піднімаюся на вершину самого Великого Верху (1309 м). Та по дорозі мене зупиняють соковиті ягоди брусниці присипані ранковим інеєм мов цукровою пудрою. Неперевершений сніданок!

З Великого Верху можна було споглядати справжні дива: вранішнє «молоко» невимушено розтікалося по долинах між сплячими селами. З усіх боків тут відкриваються чудові краєвиди: на сході – це панорами Стрийсько-Санської верховини, у південно-східному напрямку гордо височіє Пікуй, а за ним проглядається Боржавський хребет. З південно-західної сторони як на долоні Полонинський хребет зі своїми вершинами Гостра (1406 м), Полонина Руна (1479 м), Лютянська Голиця (1374 м). У північно-західному напрямку розкинулися золотаві вершини гір Журавка та Старостина.

А ще з вершини Великого Верху (1309 м), у ясну погоду, можна милуватися Польськими Бещадами (Бескидами). Об’єктив із сильним збільшенням фіксує на польському боці хрест, встановлений на горі Тарниця (1346 м) – найвищій вершині Польських Бещад. Цей хрест особисто освятив Папа Римський Іоанн-Павло II. Також звідси видно і місця, де сходяться кордони трьох держав: України, Польщі й Словаччини.

Ранок справді видався на славу! Сонце припікало, що можна було спокійно засмагати лежачи на золотих травах верховинської осені. Наші душі переповнені емоціями, фотокамери – гігабайтами світлин. З цього моменту, вже з впевненістю можна констатувати, що ФОТОмандрівка вдалася! Неохоче складаємо намет і з якимось осіннім щемом у душі залишаємо це дивовижно-мальовниче місце.

Попереду 15 км. реверсивного шляху, а також споглядання тих місць, які вчора приховав від нас туман. Цілу дорогу втішала думка про вдале рішення стосовно реверсивного маршруту, бо вчорашній туман справді хотів приховати від нас найцікавіше і вражаюче. І тільки сьогодні, повертаючись вже знайомою нам стежкою, світ навколо здавався абсолютно інакшим – містичні тумани замінили яскраві барви різнобарвної осені. Емоції розривають нас на шматки! Довкола гаряча палітра природи, блакитне небо і лагідне сонце. Вибираємо найзручніші місця для споглядання та релаксомедитації.

Хто не бачив Пікуя…

Туристи жартують: хто не бачив Пікуя, той не бачив… нічого! Вчора нам справді не пощастило споглядати цю величну вершину. Проте сьогодні, у погожий день, її було видно вже за десятки кілометрів. До найвищої точки Львівщини залишалися лічені сотні метрів. У підніжжя кам’яного куполу скидаємо з себе наплічники і з особливим задоволення «штурмуємо» Пікуй. Декілька хвилин – і ми на найвищій вершині Верховинсько-Вододільного хребта і усього пасма Бещад цілком – горі Пікуй (1406 м над р.м.).

Пікуй являється вододілом між басейнами річок Стрию і Латориці. На його схилах знаходиться заказник державного значення «Пікуй». Сама ж вершина оздоблена мальовничими скелями та стрімкими урвищами. Звідси відкриваються чудові краєвиди. Велична та незвична гора здавна приваблювала туристів, тут любив бувати навіть сам Іван Франко.

Порівнятися з хмарами, стати ближче до сонця, відчути постійні пориви свіжого вітру, вдихати неймовірно чисте повітря та споглядати яскраві краєвиди. Все це можна отримати лише тут, в горах. Чим вище піднімаєшся, тим більше ці відчуття посилюються, а на вершинах все це перетворюється у справжнє диво. Саме таку насолоду отримала наша команда ФОТОтуристів, мандруючи Вододільним хребтом в обіймах золотої осені.

Хронометраж маршруту
Місцевість	Відстань (км)	Час руху (год)	Висота над рівнем моря	Примітки
Село Щербовець	0	0	570 м	Центр села
Поляна	3,35	1:05	970 м	Місце для табору
Сідло Пікуя	5,1	1:45	1333 м	Вихід на хребет
Гора Нандаг	10	3:05	1303 м	Вершина
Гора Великий Верх	13,9	4:10	1309 м	Вершина
Перевал «Руський шлях»	14,5	4:20	1217 м	Старий торговий шлях
Сідло Пікуя	24,2	6:40	1333 м	Букюська полонина
Гора Пікуй	24,7	6:50	1406 м	Вершина
Село Щербовець	31,5	8:25	570 м	Воловецький р-н

____________________________________________________________________________________________

Фото: Ігор Меліка, Леонід Тіт © 2010