Ігор Меліка

В кінці серпня 2006 року я з сім’єю вперше потрапив в Покутсько-Буковинські Карпати. Мій друг Ромко Печижак із Косова пообіцяв нам показати найгарніші та найпопулярніші місця і маршрути цього краю. (Зараз сиджу і аналізую, що саме звідси все і почалось: коли я по-справжньому „захворів” гірськими походами). Перший наш похід було заплановано на Писаний Камінь, через Буковецький перевал.

Опинившись невдовзі на околицях с.Верхній Ясенів, ми побачили малого гуцулика, який сидів на схилі величезної гори щільно притуляючи до себе цуценя. Видовище було для нас настільки зворушливим, що ми з Ромком хутко оточили цей дует з різних сторін і почали клацати затворами фотокамер. Песик постійно намагався вирватись із рук малого, але той міцно обхопивши його тримав щосили.

Відзнявши репортаж про хлопчика і його друга-собаку ми продовжили шлях до Писаного Каменю… Але з голови ніяк не виходило одне: згадуючи цього маленького гірського чоловічка десь глибоко в душі були змішані відчуття… Жити в горах, де цілюще і чисте повітря, серед дивовижних карпатських пейзажів – хіба можна такому не заздрити!? Але одночасно приходило самоусвідомлення, що одній людині не потрібні навіть всі красоти цього світу, тому, що у житті кожного із нас повинен бути Друг!

Незабаром „Друг” потрапив на сторінки різних фоторесурсів і вчинив справжній переполох. В більшості, фото викликало позитивні емоції. Хоча не обійшлось і без суперечок… Чесно кажучи, високий рейтинг цієї світлини досихпір напружує окремих фотомайстрів. Але не завжди фото можна оцінювати з позиції технічних умов, композиції і т.д. Існує ще настрій, який непідвладний чужим бажанням і канонам…

Згодом, знімок „Друг” був опублікований в журналі „Digital Photo & Video Camera” (№3, 2007). А ще через рік взяв участь у виставці НСФХУ „Україно моя, Україно 2008”.  Після такого піару я отримав багато листів від друзів та різних фотографів. Майже всіх цікавило одне питання: „А чи буде продовження? Побачить себе Малий в журналі? ”. Зрозуміло, що я не міг проігнорувати прохання та запитання своїх однодумців. Та і самому хотілось поближче познайомитись з нашими героями. І на початку червня 2007 року я вирушив в далеку дорогу, щоб відшукати Друзів.

На пошуки подалась ціла бригада колег-фотографів та навіть закордонні гості. Дорога через Буковецький перевал до Писаного Каменю привела нас в село Верхній Ясенів, Верховинського району, Ів.-Фр. області. Десь в цій місцині і мав проживати наш Друг. При собі ми мали журнал з публікацією Малого, та це саме фото у рамці (у вигляді подарунка). Інтуітивно ми зайшли до першої крайньої хати, яка була розміщена під зеленим горбом, вкритого пахучими травами.Із оселі вийшло невелике гуцулятко. – Ось він, вигукнув хтось із наших! І правда, це був той самий хлопчина. Його легко можна було впізнати по тих самих пресловутих чоботях. –Ну, що, впізнаєш нас? – запитали ми? Хлопчина розгубився. Тим часом із хати повибігала вся родина: тато, мама, бабця, братик, песик… Декілька хвилин жвавих розяснень та перегляд фотокарток з хронологією минулорічних подій засвідчив, що ми прийшли сюди з добрими та безкорисливими намірами. Отож, знайомтесь – Микола Михайлюк:

Звичайнісінький хлопчина, який живе у самому серці живописних Карпат. Як і в інших високогірних помешканнях цього краю, життя та побут Миколи нічим не відрізняється від тутешніх односельчан. Микола учень 5 класу, і щоб дістатися до школи, йому доводиться долати 2,5 км пішки, і стільки ж на зворотній шлях. Але найважче буває взимку. Коли замете всі дороги снігом, учні цих місцин можуть тижнями не відвідувати навчальний заклад, доки не стихне буревій і люди не протопчуть стежини. Вчиться добре. Любить малювати. Допомагає батькові на господарстві. За рік значно підріс. Зрозуміло, що за цей період подорослішав не лише Миколка, а і Факір (саме так кличуть уже знамениту всім нам собацюру). І вже не так легко його притиснути до свого плеча, як рік тому.

Окрім того, Факір(ка) вже встиг(ла) за цей час народити власних, кумедних цуценят! Отож, після вручення памятних подарунків та гостинців-солодощів, вся родина Миколи переконливо почала наполягати на тому, щоб ми всі зайшли до хати і відмітили „это дело”. Довго нас вмовляти їм не довелося. І вже за пару хвилин ми сиділи у гуцульській хаті (новій, недобудованій) де мало розпочатись дійство. -От добре, каже хазяйка: якраз вчора теля закололи, тушонку поробили, ще тепла в печі стоїть! А ще зараз кулешу принесу, бриндзи; хліба кукурудзяного, домашнього. А гуслєнки скоштуєте?! Від запропонованого меню ми розгубились. Ну а хазяїн, належним чином, своїми виробами почав нас дивувати – самогоном настояному на хроні. Після третьої зясувалося, що батько Миколи – трембітар.

Через пару хвилин викликали сусіда- напарника по дудінню – Тафійчука. З горища дістали трембіти. І як тільки їх змочили з середини самогоном (так треба), почалась гра, від якої в усіх мурахи по тілу пробіглися. Потім знову за стіл..! Газди все наливали, а гості встигали жваво закусувати і намагались не пропустити жодної цікавої інформації від розповідаючих про життя-буття гуцульське. Час пролетів непомітно. Ніч поважно опустилась на гори і нам пора було додому. Хоча за цей невеликий проміжок часу, що ми провели спілкуючись з цими простими, дивної доброти людьми, рідним здавалося вже все навколо.

І тут, я вам скажу одне: де б ти не був, в які куточки земної кулі не закидувало б тебе життя, приємно усвідомлювати: що ти в цьому величезному світі не один, і завжди можеш впевнено покластися на плече Друга.

Фото „Друг” з відгуками та коментарями на деяких фоторесурсах:

www.photographic.com.ua
www.photosight.ru
www.photographers.com.ua

____________________________________________________________________________________________

© Ігор Меліка