Igor Melika

Так склалися обставини, що на початку вересня 2009 р., мені довелося терміново їхати у відрядження в АР Крим. Що ж, як кажуть „нет худа без добра”. Адже на південному узбережжі якраз розпочався „оксамитовий сезон”. Заодно можна об’єднати корисне з приємним. Валізи у автівку і – в далеку дорогу! Не вдаючись у деталі скажу, що збалансувати відпочинок з роботою – абсолютно реально. На мій погляд, це той самий варіант, коли від останнього ти отримуєш справжнє задоволення. Або як кажуть: „і вовки ситі і вівці… ”.

Було заплановано маршрут: Львів – Рівне – Житомир – Київ – Черкаси – Кременчук – Запоріжжя – Кирилівка (Азовське море) – Дніпродзержинськ –  Дніпропетровськ – Запоріжжя – Сімферополь – Севастополь – Бахчисарай – Алушта (Чорне море) – Херсон – Умань – Вінниця – Стрий – Мукачево. Загалом: 3 720 км.

Отож, про роботу ні слова. Розповідь буде про найцікавіше з цієї подорожі.

Понеділок. Виїхав із Мукачево близько обіду і вже надвечір був у м.Рівне де і заночував у приміському готелі „Айвенго”.

Вівторок. Вранці милуюся туманами які зі сходом сонця швидко розсіюються і далі вирушаю курсом на Житомир. Швидко та ефективно вирішую всі робочі завдання, бо вже під вечір на мене чекала столиця. Тут навідую свого товариша Соделя В. який доручає персоні грата (тобто мені), завезти якесь цінне байрача до його родичів з Мліїва (Черкащина). Так як людина я чуйна і ліберальна – погоджуюсь без вагань, тим паче, що Мліїв знаходився на шляху до Черкас – наступного пункту призначення. До речі, з Млієвом пов’язана визначна подія в культурному житті українського народу. В 1840-1850-х роках тут не раз гостював Т.Г.Шевченко, якому Платон Федорович Симиренко, відомий в Україні цукрозаводчик та меценат, дав 1100крб. на видання “Кобзаря”.

В живописне село з сосновими лісами та квітучими мальвами біля хат, я заїхав пізно вночі. Не одразу, але відшукав потрібну садибу. Після обміну даними „клієнт-товар” хазяйка запрошує до хати і частує смачнючим борщем із грушками. Смаковидло!!! Не засиджуючись довго у гостях, близько опівночі доїзджаю до міста Черкаси. Сучасний готель „Апельсин” радо прийняв гостя із Закарпаття. Лежу у ліжку. Але на вустах все ще присмак борщу із грушками…

Середа. До обіду в Черкасах вирішую всі робочі питання і локальним „автобаном”, (хай йому грець), дістаюся до міста Кремечук. Тут теж довго не затримуюсь і вже через пару годин, на межі Черкаської та Кіровоградської областей милуюсь розливами Кременчуцького водосховища. Гарно, широко! Була б моя воля, залишився б тут надовше. Але часу обмаль. Через таку „куцу волю” можливо і назвали один із населених пунктів Запорізької обл. в який я заїхав десь підвечір.

А вже о 22:00 прибуваю до м. Дніпропетровськ де починаю інтенсивний пошук місця для ночівлі. Скажені ціни у місцевих готелях не давали жодного шансу залишитись тут. І все, що я встиг побачити в цьому гамірному місті, це багатолюдна набережна Леніна, та хвилі нічного, неспокійного Дніпра. Вирішую їхати далі, в Запоріжжя. Близько опівночі знаходжу готель майже у центрі і ніч проводжу в не менш велелюдному місті з найдовшим у Європі проспектом (13 км).

Четвер. Сніданок з мерлузи під соусом скордаля в „Інтуристі”, зарядив організм енергією майже на цілий день. Посмакувавши ранковою трапезою з морепродуктів покидаю це індустріальне місто і стрімголів лечу до Азовського моря. Адже транзитом через Мелітополь у напрямку до Сімферополя, гріх було не заїхати на узбережжя Азова в районі пмт.Кирилівка, де знаходяться знаменита Федотова коса та Бирючий острів. За склом автомобіля ритмічно змінюються назви сіл… Варто зауважити, що у цих краях населені пункти ЗРАЗКОВІ та ПЛОДОРІДНІ. Тут щедро родять ВИШНІ та АБРИКОСИ.

Фінішна пряма до узбережжя моря з Техаськими краєвидами нагадувала розпечену пустелю, з електричними стовбами по один бік. Невдовзі у повітрі запахло морем. Близько шостої вечора, на одній із баз відпочинку Федотової коси, розміщуюсь у затишному будиночку на першій береговій лінії. Ось воно, довгоочікуване щастя! Море і плавання я обожнюю не менше ніж гори і походи. Плюх – і мене накривають велетенські хвилі теплої морської води. Тільки Я, море і чайки.

Ніч. Босий, по розігрітому за день піску, прогулююсь вздовж широкого пляжу. Світло від нового місяця малює на поверхні води яскраву доріжку. Десь далеко у темряві мерехкоять маленькі вогники великих кораблів. Все ще не можу надихатись повітрям, що так звабливо пахне йодом та морськими водоростями. Здається, сон покинув мене на цю ніч.

П’ятниця. О 5:30 пролунав будильник. Поспішаю на день народження нового дня. В ранковій розкоші жадібно вдихаю п’янке повітря з кіпарисово-солоним присмаком. Десь вдалині, над горизонтом, помічаю стаю диких лебедів.

Сонце піднімається все вище і вище. Зхвильоване море виносить на берег розмаїття ракушок та кольорових камінців. Душа переповнена щастям! Стою на порозі нового дня.

Розлучатись з Азовським морем довго не хотілось. Та попереду ще сотні кілометрів. З Кирилівки мій друг GPS швидко знайшов найкоротший шлях до Сімферопільської траси і завів мене в якусь заповідну зону з попереджувальними написами: „Територія парку. Полювання заборонено”. Їдучи по розпеченій кам’янистій дорозі та здіймаючи за собою хмари пилу, почуваюся ніби в Сахарі, де от-от із-за кущів з’явиться стадо слонів… У гіршому випадку – непоснідавший лев.

Але вже через годину сафарі закінчується і я вїзджаю в Джанкойський р-н. Зліва від траси несподівано споглядаю „зимовий” пейзаж. Наче сніг, на сонці заіскрилися соляні відклади Сивашу. Сиваш – це система мілководних заток на заході Азовського моря. Їх невелика глибина (3 м), дозволяє прогріватись воді до високої температури, в наслідок чого на поверхню виділяється не зовсім приємний, гнилий запах. Тому Сиваш ще називають Гнилим морем.

Але якщо це визначення не виклакало у вас жодної романтики, то синьо-фіолетові квіточки – Кермек (Limonium latifolium), якими вистлане майже все узбережжя затоки, справляють неповторне враження милуючи людське око! Ця лікарська рослина широко застососвується в народній медицині, а її коріння відвіку використовувалися для дублення та фарбування шкіри. Зібравши невеличкий букет для коханої, з романтичним настроєм сідаю за кермо свого залізного коня. Лечу мов вітер, адже попереду на мене чекає „приятное свидание”.

Севастополь. Вечір. Зупинившись у затишному готелі „Дельфін”, що недалеко від моря, поспішаю на „рандеву” з Максимом Гайдученко – моїм другом-гідом, кваліфікованим краєзнавцем Кримського півострова. У продуктовому магазині закупляємо з ним все необхідне, щоб відмітити нашу зустріч і майже навпомацки через „західні ворота” пробираємось в античне місто Херсонес. Тепла зоряна ніч на узбережжі Чорного моря та нічне купання повністю звільнили тіло від денної втоми. Балачки та дзівний сміх стихли далеко запівніч.

Субота. Сьогоднішній день обіцяє бути насиченим. О 5:30 ранку крокую на берег моря зустрічати схід сонця.

Тут на мене вже чекав Макс і ми разом з ним телепортуємось в античну та середньовічну епоху Херсонесу Таврійського. Територія заповідника охоплює розташування стародавнього грецького міста, що виникло тут, на узбережжі Чорного моря, у 5 ст. до н. е. За античної доби воно стало важливим торговельним, ремісничим і політичним центром південно-західного узбережжя Криму.

Околиці міста були заселені різноманітними племенами, мирними та ворожими, а коли Херсонес набуває статусу християнської столиці півострова, навколо нього з’являється безліч монастирів та скитів, а також знамениті печерні міста.

В кінці XIV століття навала кочівників поклала кінець існуванню міста, а його руїни поховала земля. Лише в 1827 році на цьому місці розпочалися розкопки, які майже відразу принесли Херсонесу ще одну назву – “Руська Троя”. До наших днів збереглося багато давніх споруд. Серед них античний театр, цитадель, середньовічні християнські храми, житлові квартали, вулиці та ін.

Собор св. Володимира, будівництво якого відбувалося майже 30 років – одна з унікальних споруд на узбережжі Чорного моря. Собор був збудований на місці середньовічного хрестоподібного храму в середині 19 ст. на честь київського князя Володимира, який прийняв хрещення в Херсоні (Корсуні).

Ще один улюблений об’єкт фотографів – сигнальний дзвін (колокол), насправді ніякого відношення до давнього міста немає. Але його живописне розміщення на узгір’ї біля моря робить його однією з визначних пам’яток Херсонесу. У цієї пам’ятки дуже цікака історія: Після першої оборони з Севастополя було вивезено все, що могло вважатися “трофеєм”. Не уникнули цієї долі і 13 дзвонів севастопольських церков. У 1913 р. один з них був виявлений в знаменитому соборі Паризької Богоматері (Нотр-Дам де Парі). Про це стало відомо французькому консулові в Севастополі, який запропонував повернути дзвін. 23 листопада “дзвін-полонений” прибув до Севастополя. За декілька років до цього в 1884г. на мисі Херсонес потерпів крах, напоровшись в тумані на прибережні скелі, пароплав “Петро”. З тих пір цей дзвін був спеціально призначений дзвонити під час туману.

Про античне місто Херсонес можна розказувати багато і довго. Але найдопитливішим я краще пропоную відвідати сайт, який повністю присвячений цій темі: www.chersonesos.org

Трьохгодинна екскурсія Херсонесом Таврійським підійшла до кінця. На згадку про цю подію, серед руїн стародавнього міста, я знайшов декілька уламків керамічного посуду та фалангу людського пальця. Гід Максим запевнив, що нічого унікального в цьому немає, це звичайні знахідки які можуть відноситися до періоду середньовіччя… Знайденим раритетам може бути всього 500-800 років…

Наступний об’єкт нашого огляду була глибоководна бухта Балаклава. Це місто на десятиліття було закрите від світу. Настільки, що навіть його назву цензура стерла з туристичних путівників Криму. Режим секретності не дозволяв вільно їздити у цю бухту навіть кримчанам, бо тут розташувалася секретна військово-морська база. Але з 1990-х було вирішено поступово вивести війскові кораблі та перетворити місто на туристичний центр. Нині в бухті Балаклави створена база для приватних яхт. Балаклава формально не є містом, а є частиною Севастополя. Однак її мешканці називають її містом. Тут проживає біля 20 тисяч осіб.

Головним елементом місцевого краєвиду є розвалини Генуезської фортеці Чембало. Зі схилу, де знаходяться її руїни, відкриваються мальовничі краєвиди на південне узбережжя Криму.

Море з такої висоти виглядає неосяжне та безкрає. Стрімкими схилами по розпеченому камінні спускаємось до причалу і їдемо в Бахчисарай. По дорозі зупиняємось біля виноградників, де на вибір можна було придбати свіжі грона різних сортів соковитого винограду. Крім цього, тут дозріває дуже цікавий заморсько-екзотичний фрукт, неординарні форма і колір якого зменшили мій бюджет на 15 грн. Момордіка – або індійський гранат, про цілющі властивості якого продавець розказував довго і переконливо.

Це рід рослин сімейства гарбузових який налічує 45 видів однорічних та багаторічних ліан, які ростуть в тропічних або субтропічних областях Азії, Африки та Австралії.

На під’їзді до Бахчисараю зупиняємось біля „крокодила”. Хоча ця химера не жива, проте виявилась доволі небезпечною. „Крокодил” – кам’яний хребет, стіни якого стрімкі та слизькі. Видовжена форма суцільного каменю, з „головою” на початку, справді нагадує велетеньську рептилію.

А ось і він – Бахчисарай, колишня столиця Кримського ханства. В перекладі з кримськотатарської мови Бахчисарай означає „сад-палац”. І справді, дивлячись на місто з висоти, його будиночки просто потопають у зелені. Воно вражає сусідством скель і печер із розкішними садами, багатокілометровими виноградниками та неповторним східним колоритом. Саме це місто мало втілити мрію хана про вишукане і райське місце на землі, побачене ним у Туреччині.

___________________________________________________________________________________________

А ось і він – Бахчисарай, колишня столиця Кримського ханства. В перекладі з кримськотатарської мови Бахчисарай означає „сад-палац”. І справді, дивлячись на місто з висоти, його будиночки просто потопають у зелені. Воно вражає сусідством скель і печер із розкішними садами, багатокілометровими виноградниками та неповторним східним колоритом. Саме це місто мало втілити мрію хана про вишукане і райське місце на землі, побачене ним у Туреччині.

За деякий час перепаковую речі у „Ниву” Макса і вирушаю з ним в авто-похід по визначним туристичним місцям „сад-палацу” та його околиць. За досить короткий час я встиг побачити багато цікавого та пізнавального. Особливо вражали місцеві гори, які зовсім не схожі на рідні зелені Карпати. Відвідавши балку Богаз-Сала, особливу увагу привернув грот з великим отвором Тешик-Коба („Дирява пещера”).

Не менш величним виглядав і мис гори Беш-Кош, розсікаючи своїм „носом” немов „Титанік” розпечене повітря літнього дня. Згодом, мене просто приворожує монументальність та непідступність Свято-Успенського печерного монастиря, одного із найстаріших монастирів у Криму розташованого в живописній ущелині „Марьям-Дере”.

На завершення мандрівки, з височенних кримських скель, завмираю, споглядаючи  ханський палац – єдину пам’ятку середньовічної  палацово-паркової архітектури на території всієї Україні. Це – величезний архітектурний ансамбль, розкинутий на чотирьох гектарах, та представлений декількома корпусами: велика ханська мечеть, ханське кладовище, житлові корпуси, баня Сари-Гузель, гарем, посольський дворик, персидський сад, кінний корпус, садові тераси, мавзолей Діляри та Соколина башта.

На території палацу також знаходиться Фонтан сліз, який став широко відомим завдяки поемі «Бахчисарайський фонтан» Олександра Пушкіна.

Але одними історичними фактами ситий не будеш. У передчутті східної екзотики та віртуального смаку незнайомих досі мені страв, з цікавістю переглядаю меню місцевого кафе „Алие”. На першу страву замовляю  „юфак аш» – суп з мініатюрних домашніх пельменів (на столову ложку їх повинно вміститися не менше 10 шт., інакше статус „хорошої господарки”, яка готувала цю страву, буде дискредитовано). На друге – потішили чебуреки з овечою бриндзою. Життя вдалося!!!

Насичений подіями суботній день наближався до кінця. Але саме цікаве та романтичне чекало ще попереду –  похід у гори з ночівлею на вершині городища „Кыз-Кермен”. 7 кілометрів їзди на всюдихідній „Ниві” і під вечір ми опиняємося на високогірному кам’яному плато серед дикої кримської природи. Оглядини цієї місцини залишаємо наранок. Швидко темніє. Хутко розкладаємо намети на затишній поляні та розпалюємо вогонь. Розливаємо „пальне” і закусуємо вишуканим делікатесом.

Ніч була теплою і спокійною. Неба, усипаного зорями, так і кортіло торкнутися рукою. Адже на півдні, небесні світила здаються нам набагато ближчими до землі. Нічний ліс мовчав похитуючи вітами старих дерев. А коли вітер роздмухував ватру, тіні від старих грабів немов танцюючі істоти заповнювали полянку, розважаючи нічних гостей релаксуючих в обіймах вогнища.

Неділя. Світанок. Тільки з першими променями сонця починаю усвідомлювати своє місцезнаходження. Здається, серед широко відомих печерних міст південно-західного Криму, ще залишилися відокремлені, рідко відвідувані куточки, де ще можна відчути красу причетності до глибокої старовини, а живописна здичавіла природа приховує загадкові сліди давно згаслого життя. Одне з таких місць – городище „Кыз-кермен” („Дівоча фортеця”). Напівсонний стою на краю прірви. Запах квітучих трав, щебетання птахів, захоплююча картина гір, що синіють вдалині, проганяють залишки сну. Повітря п’янить, очі вбирають оточуючу красу зелені, яка ще встигла пожовтіти. Так, стародавні люди знали де селитися, не дарма вони так любили ці невисокі, але такі затишні гори.

По своєму плануванню „Дівоча фортеця” була мисовим укріпленням, завдовжки понад 1 км., шириною близько 250 м, оборонною стіною, що перетинає плато в найвужчому місці, загостреною ділянкою і пустирем,  де у разі облоги могло сховатися населення навколишніх долин разом з худобою і майном. Середньовічний „Кыз-Кермен”, очевидно, був поселенням передміського типу, який виник на перехресті доріг, що сполучали Херсонес і Південний берег Криму з передгір’ям. Цей природно-археологічний комплекс розкинувся на площі більше ніж 70 гектарів.

Найцікавішим та одночасно найжахливішим історичним фактом для мене стало те, що коли будувалося місто, за звичаєм, у фундамент споруд замуровували живих людей. Це повиино було забезпечити міцність та довговічність будов. Найчастіше будівельними жертвами були діти. Приречені на болісну смерть безневинні душі вважалися надійними покровителями фортець і замків, що рятують від загибелі, нашестя ворогів, повеней і землетрусів.

Є на „Киз-кермені” і штучні печери, виявити які зовсім не просто, та і відвідини їх потребують певної сміливості і ризику. Але чи не найбільшою проблемою у цьому районі, та і взагалі в Кримських горах, є наявність питної води. Якщо мандруючи Карпатами, струмок, потічок чи джерело можна знайти без особливих ускладнень, то тут, на високогірному плато, без точних координат вряд чи вам вдасться відшукати живильну вологу. Однак, біля самої основи масиву із західного боку мису, знаходиться велика природна порожнина,  де з тріщини в стіні сочиться вода.

Це – Великий грот. Це єдине у городищі місце, де без особливих ускладнень можна спуститися до джерела. Стародавнє джерело як і раніше функціонує. Звільнені від мулу поглиблення заповнилися водою, що поступає по тріщині з надр масиву.

Ще один грот з джерелом причаївся у самого дна балки, в нижньому уступі правого схилу. Уступ з порожниною, якщо дивитися на нього із заходу, в цілому нагадують рептилію: тупа морда на довгій зморшкуватій шиї застигла в напрузі. Так з’явилася сучасна назва грота “Черепаха”. Пробираючись до джерела через густі зарослі лісу та ліановидні плющі, відчуваю себе справжнім героєм фільму „Індіана Джонс”. Височенне різнотрав’я з-поміж якого жевріли яскраво-червоні ліхтарики квітучого фізалісу створювали особливу ауру в непролазних джунглях. У цьому містичному місті я відкрив для себе унікальне середньовічне диво – виноградні давильні – тарапани в яких чавили (топтали) виноград. Це висічене безпосередньо в скелі кам’яне ложе виноградного пресу, з якого по жолобу у висічений нижче резервуар стікав виноградний сік. Напроти „Черепахи”, біля основи лівого схилу балки, було розчищено цілий такий комплекс давніх виноробів.

На першому майданчику сок чавили ногами, на другій – легким пресом. Вичавлений сік (сусло) з тарапанів стікав в прямокутні ємності. Відповідно вино першого вичавлювання було найдорожчим, а напій з-під важкого пресу – найдешевшим, “вином для рабів”. На складах, що примикали до виноробень, зберігали готове вино в піфосах – величезних глиняних судинах із загостреним дном. Піфоси зазвичай заривали в землю. Транспортували вино в трюмах кораблів в амфорах – дворучних глеках, теж з гострим дном, на спеціальних підставках або заритими в пісок. Для економної транспортування вино згущували, уварюючи його. Ці історичні факти були для мене надзвичайно цікавими, адже я народився та виріс в Закарпатському краю – благодатній землі, де щедро родить виноградана лоза, з якої західноукраїнські майстри-винороби теж виготовляють „напій істини”.

Природа стародавнього городища вражала своїми живописними барвами та ромаїттям запахів. Особливо запам’яталися схили під урвищами, які поросли незайманим ясенево-дубовим лісом з підліском ліщини, грабу та кизила. Стосовно останнього, який не тільки славиться своїми лікувальними властивостями, але й вважається популярним фрукто-плодом Криму, складено навіть легенду. „Шайтанова ягода” – так називають кизил (Cornus Mas L.) місцеві жителі. Звідки походить ця загадкова назва? Розповідає Максим:

-Як свідчить легенда, одного разу навесні, Аллах повелів кожній істоті вибрати собі рослину. Шайтан, побачивши, що кизил зацвів раніше за всіх, вирішив, що і плоди з’являться першими і звичайно ж вибрав собі цей кущ. «Перші ягоди завжди найдорожчі», – думав він: «І кизил свій продам втричі дорожче. Багатше за всіх буду!». Пройшла весна, вже і літо закінчується, а кизил все не дозріває. Шайтан під деревом, злиться: «Та дозрівай швидше, шайтанова ягода!». Тоді став він дмухати на ягоди вогняним полум’ям. І зробилися вони зовні червоними-червоними, як вогонь. Але в середині як і раніше залишилися твердими і квасними. «Ну, як твій кизил?» – питали його люди. «Гидота, а не ягода, беріть її краще собі!», – відповів Шайтан і плюнув розчарований, аж ягоди почорніли. Пізно восени, збираючи темні, солодкі плоди кизила, люди підсміювалися над Шайтаном: «Прорахувався Шайтан, сам себе перехитрив!».

Але Шайтан не міг змиритися з таким становищем справ і почав думати, як відомстити людям. Наступної осені, він зробив так, що кизилу вродило вдвічі більше. Але, для того, щоб він дозрів, сонячного тепла також знадобилось в два рази більше. Зраділи люди, навіть не підозрюючи, що це Шайтанова витівка. А сонце, яке віддало за літо все своє тепло, вже не змогло нагріти землю. І настала така зима, що вимерзли всі сади і люди ледь живими залишилися. З тих пір існує прикмета: якщо великий урожай кизилу – бути холодній зимі.

„Шайтанової ягоди” мені вдалося назбирати близько двох кілограмів. А ще зібрав барбарису, для плова та приготування плодово-ягідних наливок.

Закидую зимові запаси плодів у багажнне відділення „ниви” і разом з Максом їдемо у напрямку Бахчисараю. По дорозі зупиняємось біля славнозвісного міста-фортеці Чуфут-Кале. Звичайно, на оглядини такого маштабного об’єкту потрібно виділити як мінімум один окремий день… За браком часу, ми вирішили обмежились короткочасним спогляданням краєвидів за межами історичних стін цього печерного міста.

Далі наша дорога лежала до унікального історично-культурного заповідника Бахчисараю – „Качи-Кальон”. Качи-Кальонська скеля знаходиться на відрогу внутрішньої гряди Кримських гір у восьми кілометрах на південь від Бахчисараю. Скеля подібна до носа величезного корабля, причому зверху вона порізана тріщинами, що створюють зображення хреста (звідси й назва «хрестовий корабель»).

У цьому гірському масиві знаходяться печери на висоті 450-510 м над рівнем моря. Їх датують VI-VIII ст. Нагромадження підземних камер зосереджене навколо п’яти великих природних гротів. Частина печер розташована безпосередньо в гротах, деякі з них, очевидно, слугували церквами. Поміж гротами розташовані групи печер кількістю від 30 до 50, які вирубані у прямовисному скельному масиві й розміщені в кілька ярусів. Усі вони поєднувалися одна з одною терасами, лазами й сходами, які частково збереглися.

Неподалік – під зведеннями найбільшого 4-го з гротів – є джерело води. Воно наповнюється водою вже більше тисячі років. Джерело носить ім’я св. Анастасії. Над джерелом видно ніші, в яких були встановлені ікони і висічений хрест трохи нижче. Під джерелом, з розколини росте величезна стародавня чаша, на гілках якої паломники дотепер залишають клапті свого одягу, вірячи, як в якнайдавніші часи, в чудодійну силу освяченої води і дерева.

Історичні джерела підтверджують, що Качи-Кальон був стоянкою ще людини верхньопалеолітичного часу. У первісну пору тут зупинялися мисливці, звідси вони забивали мамонтів й іншу живність каменями. Сьогодні ж – це об’єкт туризму, зі скель якого відкривається мальовничий краєвид.

Після обіду, добряче виснажені полудневим сонцем, я все-таки не втримуюсь і вирішую оглянути вище згадуваний Ханський палац, що у центрі старого міста. Вчора я дивився на нього з височенних скель. А сьогодіні – вже прогулююсь у райському куточку з безліччю фонтанів, квітів, та вимощеним камінням широким двором. Справжній рай!

Східний колорит міста-саду продовжував дивувати. Особливо запамя’тався невеличкий сувенірний ринок та продавці солодощів біля центральних воріт палацу. Своїми виробами, місцевим майстрам-гурманам вдалося здивувати мене найбільше. Крім різного виду горіхів, пахлави, щербетів і ще всякої-всячини мою увагу привернула чурчхела.  Чурчхела – смаковидло з настромлених на нитку горіхів у загустілому сиропі з виноградного соку. Вони були на прилавку майже всіх кольорів райдуги і за своєю формою викликали у перехожих доволі неоднозначні асоциації…

Прощальний обід у кафе „Алие” і я покидаю Бахчисарай, з великою вдячністю своєму другу-краєзнавцю Максиму Гайдученко, за чудові два дні насичені мандрівками та цікавою інформацією. Попереду  завершальний „акорд” моєї подорожі Кримським напівостровом – узбережжя Чорного моря. Мій друг GPS-навігатор порадив вибрати найближчий пункт до нього – Алушту. І я вже лечу, по серпантинам і високогірним перевалам, саме туди, де починається море.

Вибирати апартаменти довго не прийшлося, так як мого залізного коня „облипли” місцеві „ріелтори” з різноплановими пропоцизіями. Підсумок: відомий на узбережжі Алушти „профессорский уголок” з двокімнатними апартаментами та виглядом на море. Швидко вечоріє. Мерщій до води! На пляжі майже нікого… Море штормило і ніби сердилось, чому так довго я не приходив до нього.

Намагаючись приборкати хвилі, пірнаю з головою у товщу солоної води наче в темну безодню якоїсь пружної матерії. Кайф!

Понеділок. От і пролетіли моїх 7 чудоднів мандрівки Україною. Вдосвіта, виходжу попрощатися з морем, останній раз у цьому сезоні надихадись морським повітрям та помилуватися сходом сонця.

У цього краю дивовижна енергетика! Залишаючи за собою насичений подіями тиждень, трохи з сумом вирушаю в далеку дорогу додому. Але мій наплічник повний вражень, розповідей та цікавих знімків, які треба розказати та показати своїм друзям. Хоча ні, я не сумуватиму, бо зовсім скоро я повернуся сюди, в цей дивосвіт – край зі своїм неповторним колоритом, яскравим сонцем, дивовижними горами та збавлюючим морем.

____________________________________________________________________________________________

© Ігор Меліка