Igor Melika

ВИПРОБУВАННЯ КАМЕНЕМ, ЖЕРЕПОМ ТА СПЕКОЮ

Якщо в Карпатах і є по-справжньому безлюдні незаймані місця, так це Горгани. Вони століттями знаходилися далеко від осередків цивілізації і являються своєрідною «terra incognita», яку оминали неспокійні вітри історії. Ці дикі гори до сих пір є надзвичайно цікавою, малодослідженою, практично безлюдною територією України. При погляді на карту кидається у вічі тоненькі смужки доріг, відсутність залізниць, чорні прямокутники невеликих сіл посеред смарагдового моря гірських лісів, які тягнуться на десятки кілометрів.

Чергова фотомандрівка Карпатськими горами на цей раз зібрала широке коло поціновувачів активного відпочинку та любителів пейзажної зйомки. Фототуристи з різних міст України: Житомир, Мукачево, Київ, Івано-Франківськ, Косів, Львів, Тернопіль – загалом 13 відчайдухів більше місяця готувалися та з нетерпінням чекали на цю подорож. І, нарешті, настав той довгоочікуваний день – ми в Горганах! Старт відбувся з невеличкого гірського селища Максимець, що на Франківщині. Маркований маршрут починався край села у «мікрорайоні» Чертіж. Хоча село і невелике (900 осіб), проте поділене воно на декілька «районів» з цікавими назвами: Придівниці, Лозованя, Кути, Куряче Місце, Чертіж. Останній «квартал» і послужив для нас стартом – грунтовою стежкою, що звивалася уверх вздовж гірської річки.

Спекотний літній день. За короткий час заходимо в темний дрімучий ліс, в якому можна було на всі 100% побачити та відчути цілковиту дикість та недоторканість горганської природи.

Кам’яною стежкою, місцями непролазними хащами, виходимо на полонину Стремена, а згодом – на Негрову. На останній, між густими смереками, побачили дерев’яну колибу. Нарешті, хоч якась «цивілізація». У колибі було затишно і тепло. Пахло смерекою, сушеними грибами і молоком. Візит до вівчарів обважнів наш рюкзак на кілограм смачного полонинського сиру, яким згодом поласували з особливим задоволенням.

ВІД РАЮ ДО ПЕКЛА

Будь-який турист, ноги якого топтали карпатську землю, підтвердить, що Горгани — одні з найкрасивіших гір у наших краях. Недоторкана природа тутешніх місць нагадує справжній рай! Та невдовзі, всі 13 членів команди із раю несподівано потраплять у саме «пекло»… Піднявшись на найвище місце Рущини, ми опинилися на краю прірви, яка в народі має назву Пекло (1465 м). Пекло являє собою величезне урвище, стіни якого добре ілюструють процес утворення донних морських відкладів у прадавні геологічні ери. Неприваблива назва урочища виникла, ймовірно, від похмурого лісу, покручені верхівки якого чатують унизу на необережних мандрівників. А ще місцеві горяни розказують, що на початку війни в урвище зкидували євреїв, які жили в Максимці та околицях Надвірнянського району. Із розповіді місцевого гуцула Миколи:
«Ховаючись від переслідування, у гори тікали як дорослі так і малі євреї. Котрих наздоганяли – кидали в цю прірву. Одна молода єврейка з немовлям на руках, намагаючись пройти вузькою стежкою над урвищем, зірвалася і разом з дитиною полетіла прямо вниз у саме Пекло». Тепер нам стало зрозумілим, чому урвище носить саме таку назву…

Від Максимця до полонини Рущина ми подолали 14-ти кілометровий, нелегкий шлях. Тут і вирішили влаштувати табір для першої ночівлі. Полонина Рущина (1440 м) розташована у підніжжя гори Мала Сивуля. Місцеві ще її називають полонина Башти, бо колись тут знаходився туристичний притулок збудований ще в 1936-1938 роках. Зараз про цю будову нагадують хіба що порослі травою руїни фундаменту. Навколо купи сміття… Подібних сміттєзвалищ в наших горах чимало. На них, як правило, перетворюються популярні місця ночівлі туристів. На жаль, полонина Рущина не є виключенням, бо народу тут буває чимало, і в сезон і міжсезоння. Ще одним сюрпризом для нас було «горганська мошкара» – малюсінькі, ледь помітні мушки, які боляче кусались залишаючи за собою сліди крові, після того як отримували ляпаса.
Та все ж Рущина мала і свої плюси – це джерела з кришталево-чистою водою, як справжній природній дар! Саме звідси, з підніжжя високих Горган, маленькими непомітними струмочками беруть свій початок аж чотири річки: Плайська, Бистрик, Бистриця і Бистриця Солотвинська яка впадає у Дністер. Недарма це урочище охрестили відповідною назвою – Розтоки.

Ніч була прохолодною і туманною. У променях місячного світла полониною можна було прогулюватись без ліхтарика, як співається в пісні: «видно, хоч голки збирай».

Світанок. Вранішнє сонце щедро заливало галявини. Сонні смереки виблискували і вигравали у міріадах крапель роси. Ватра заповзято облизувала казанок, а ліниві сьорбки травяного чаю швидко налаштовували на похід. Нарешті зібравшись, вирушаємо в путь на підкорення найвищої вершини Горган.

Щоб піднятися на Малу Сивулю, довелося прикласти чимало зусиль та подолати достатньо круті підйоми кам’янистими розсипами, пробираючись через щільні зарослі гірської сосни (жерепу). В цій частині Карпат запросто можна зустріти ведмедя, вовка, кабана…

Близько обіду, група у складі 13-ти відчайдухів підкорює першу вершину Горган – Малу Сивулю (1818 м над р.м.). Кажуть, що ці гори найнеприступніші в Карпатах. Ще з давніх-давен гуцули називали їх «Горгани», що в перекладі означає «гора каменю» і це мабуть є однією з причин їхньої неприступності. Камінь, порослий жовтим лишайником, немов живий і коли нога ступає на нього, він, ніби бажаючи не пустити до бажаної вершини, намагається зійти до низу, аби так і залишити краєвид з вершини баченим лише карпатськими беркутами. Та завдяки сприятливій погоді та ретельній підготовці до походу членів команди, нашій групі вдалося підкорити вершину без особливих зусиль. Навколо – незабутні панорами найглухішої місцевості в Україні.

До Великої Сивулі – рукою подати, трохи більше кілометра. Та під самим її верхом, штурм вершини давався не так легко як це здавалося на перший погляд. Багато дво-триметрових брил висіли просто на волосині. Проходити по них, особливо поза маршрутом – наражати себе на небезпеку. Навіть якщо брили нерухомі, нога могла у будь-який момент наміцно застрягти між ними як у капкані. І вже геть погані справи, якщо негода – шлях тоді майже непрохідний. У нашому ж випадку, спекотний день і розпечене каміння поступово виснажували організм без жодних шансів на затінок, не кажучи вже про охолоджену питтєву воду.

Велика Сивуля 1836 м над р.м. – найвища вершина Горган. Відчути неповторність цих гір потрібно особисто, стоячи лицем перед дикою природою, споглядаючи краєвиди з висоти пташиного польоту.

РОМАНТИКА ПО-ГОРГАНСЬКИ

Царство каменю, скупчення якого то тут, то там утворюють фантастичні фігури, схожі на вимерлих динозаврів, прибульців з інших планет або скульптури племені інків. З вершини Сивулі було добре видно основні хребти які почергово тягнуться кремезними смугами на 75 кілометрів між Івано-Франківською та Закарпатською областями. Над рівнем лісів вони повністю вкриті гігантськими завалами каміння і кам’яними осипами. Голі і пусті, вони розпечені в літній сонячний день, і обмерзають під ранок. Навіть мох росте на них важко. Цекоти, греготи, горгани… Для повної ясності: ЦЕКОТИ – дрібне каміння, ГРЕГОТИ – середнього розміру каміння, ГОРГАНИ – величезне каміння.

Цекоти – бо цекотять (труться), коли по них ходиш. Греготи – грегочуть, коли ненароком оступишся і перекинеш одну-другу брилу. Горгани – тут існує два варіанти походження цієї назви:
1. За словником Святослава Караванського: “ґорґотати”, “ґорґотіти”, “скреготіти”. Тобто, коли масивні брили каменю обрушуються зі схилів гір, цим самим вони створюють шум, глухі звуки – горготіння (скреготіння) яке можна почути аж внизу у долинах.
2. Горгони – (грец. – міфологічні страхітливі чудовиська). В присмерку, кам’яниста поверхня гір, цілком нагадує шкіру утопічного чудовиська.

Кілометрові кам’яні розсипи — це своєрідні рани від давнього льодовика, котрі природа просто ще не полікувала. Але з часом рани загоять дерева. З голими скелями бореться жереп – покручені низькорослі дерева-кущі в альпійському поясі Карпат. Повз зарості жерепника проходить багато стежок, так звані райштоки. Деякі з них мають вигляд нори, буквально прорубаної – проламаної у криволіссі. Йти в них можна просто на колінах, штовхаючи рюкзак перед собою. Важкі, пружні лапи жерепника боляче б’ють по обличчю. В погожий день жереп парує як банний віник, а після дощу одна така гілка сосни вивертає на необережного піввідра води. Жереп дуже міцний і пружний, наче “живий дріт”.

Велика Сивуля, наче велетенська піраміда, залишалася позаду. Попереду декілька не менш складних вершин які потрібно подолати ще сьогодні до сутінків. Наш шлях лежав до перевалу Боревка (пол. Погар).
По дорозі нам зустрічалися фортифікаційні споруди, бліндажі, штучні бруствери, траншеї. Відомо, що бойові дії відбувались у Горганах в 1915 р., а після I світової війни і до 1938 р. саме тут проходив державний кордон між Польщею та Чехословаччиною. Закарпаття належало чехам, а сучасна Івано-Франківщина – Польщі. Від міжвоєнного періоду на розсипах смарагдових цекотів залишилось павутиння іржавого колючого дроту та кам’яні стовпчики розмітки кордону. Також слід зауважити, що всі ці фортифікації споруджені з кам’яних блоків і плит без усяких засобів механізації. Між деякими бліндажами і окопами викладені дуже зручні сходи, де можуть вільно розійтися двоє людей.

Останні кілометри до перевалу Боревка далися важко. Полуднева спека остаточно виснажила організм. Розпечені греготи і непролазний жереп також запам’ятаються ще надовго… Згодом стежка різко повертає вниз у дрімучий ліс. Гірська прохолода наповнена смерековим запахом трохи вгамовує втому. Тут можна відпочити та поласувати афинами і ґоґодзами.

Останній кілометр до привалу. Невеличка галявина, що нагадувала полонинку – перевал Боревка (1330 м), або по-місцевому Погар – затишне місце для таборування. Вода, дрова, різнотрав’я, афини, малинник – майже всі умови для комфортного проживання на лоні дикої природи.

Остання ніч походу у серці диких Горган. Позаду десятки нелегких кілометрів. А ще – купа вражень, емоцій та гігабайти карпатських пейзажів. Найвитриваліші, ще до сутінків встигли метнутися навіть на Ігровець. Правда на спуску їх застала вже темна ніч.
Під світлом повного місяця зовсім не хотілося спати. Для знаття денної втоми дружньо сідаємо біля вогнища смакуючи настоянку з карпатських трав та запашний гарячий чай. Ось воно, справжнє туристичне щастя!!!

Ну і, звичайно, як це можливо, побувати в Горганах і не зачепити блуд!? В урочищі Межиріки, у день від’їзду, довелося добряче потоптати малинники та буреломи, перш ніж вийти на потрібну нам стежку. У таких ситуаціях, зазвичай, на допомогу приходять «Чіп і Дейл» або «черепашки ніндзя». У нашому ж випадку, на порятунок прийшла лісова красуня Марічка, яка неподалік пасла корови. Вона люб’язно і погодилася показати стежку аж до самого села.
Плентаючись позаду стада, слухняно долаємо «молочний» шлях аж до полонини Вівчина. Полонина. Звідси до села – вже рукою подати. На роздоріжжі цілуємо-обнімаємо юну “МНС-ницю”, і вже самостійно, залишаючи блуд у дрімучому лісі, спускаємося до Максимця. По дорозі донизу ще зустріли «екзотичних» тварин, мимо яких не вдалося пройти байдуже.

ФОТОмандрівка Горганами добігала кінця. Замруживши очі, якусь мить здавалося, що все це лише сон і варто їх розплющити, як усе зникне. На жаль, все так і було: навколишній світ кам’яних гір залишався тут, у серці Карпат, а ти зі своїми друзями вимушений повертатися додому. Все хороше швидко закінчується. Та не варто сумувати. Для когось ця мандрівка була бажаним відпочинком, романтичною прогулянкою, для інших – випробовуванням на витривалість. Проте кожен із учасників походу відчув на собі всі принади і непідступність Горган, їх неповторну красу та колоритну атмосферу, знайшов нових друзів, однодумців, які з нетерпінням чекатимуть наступного походу, щоб разом поринути у царство синіх гір, та відчути себе частинкою цього дивовижного світу.

____________________________________________________________________________________________
Автори фото: Ігор Меліка, Денис Кривий, Євген Кокольський, Роман Жук, Леонід Тіт © 2010