Igor Melika

Цілий тиждень на Закарпатті дощило. Вода у річках піднялася до критичного рівня. У місті було сіро, мокро і некомфортно. Початок грудня. Та зимою і не пахло. А душа бажала свята! Справжнього зимового свята, з пухнастим снігом, сріблястими смереками, свята із запахом глінтвейну та мандаринів. Несподіваний дзвінок із столиці, де на тому кінці проводу двоє відчайдухів прагнули чогось подібного: -Хочемо в гори! Заходжу на сайт метеослужби – ніби є трохи снігу на Міжгірщині, навіть сонце на вихідні синоптики обіцяють. Дивлюся у вікно – ллє, як із відра! Та хлопці зі столиці серйозно налаштовані на похід, і я погоджуюся показати їм стежку до ймовірного царства зими.

Вранці, 4-го грудня, зустрічаємося у Волівцю. Закидуємо плєцаки у багажник таксі, яке за стандартних 100 грн відвозить нас до Пилипця. У підніжжя Боржавського хребта повно лежить снігу. Зима і справді тут давно хазяйнує.

Порадившись, вирішуємо піднятися маркованим маршрутом через водоспад Шипіт на сідло, що між Гембою та Великим Верхом. Та наші плани руйнуються вже після першої спроби піднятися по схилу бодай трохи вище водоспаду. Після вчорашньої зливи і вранішнього морозу, сніг вкрився льодовою кіркою товщиною близько 4 см – суцільне скло. Звичайно, дертися по такій льодовій стіні без льодорубу та спеціального спорядження не зовсім приємно, тому терміново змінюємо маршрут і приймаємо нове рішення – скористатися крісельним підйомником, який нас транспортує під самий верх гори Гемба. Та навіть ця спроба дістатися на Боржавський хребет, потерпає фіаско: «падйомник сэгодня нэ работаэт», повідомило лице кавказької національності біля вікна каси, не виймаючи рук із кишень. «Туды твою качель!», подумав я в свою чергу… Вже обідня година, а ми ще навіть на хребет не вийшли. Доведеться дертися вздовж підйомника аж до вершини Гемби на своїх двох. Без варіантів.

Схили Гемби були також вкриті льодом. Доводилося прикладати не мало зусиль, щоб черевиком пробити товстий фірн і надійно зафіксувати положення ноги. Ступаючи крок за кроком, гострі немов лезо уламки льодяного скла вилітали з-під ніг першопрохідців і летіли в обличчя тим, хто йшов позаду. Місцями нога застрягала у кризі наче в капкані. Необережний крок – і ти летиш донизу. На щастя обійшлося без пригод і вже через дві години ми були на верхній платформі підйомнику. Туман, крига, вітер і мороз. Ось воно – царство зими! Далі пересуватись без компасу чи GPS нереально – суцільне молоко. З цього місця відкривається «друге дихання» і за короткий час ми вже на вершині Гемби – 1491 м над р.м. Туман не розсіюється. Розуміючи, що сьогодні вже ніяк не встигаємо перейти за Великий Верх, вирішуємо поставити намет прямо на хребті, на сідлі між Гембою та ВВ. За цей час погода починає погіршуватись. Сильний вітер ускладнює подальший рух і ми паркуємося у підніжжя Гемби на дні невеличкого озерця.

Заміри товщини криги показали, що підтоплення нам не загрожує. Тому хутко розкладаємо туристичний будиночок і пірнаємо у тепло. Наче острів Надії – надія на обіцяну синоптиками сонячну погоду та непереборне бажання побачити завтрашній схід сонця в зимових горах. На вечерю «чірке-левеш» та гарячий глінтвейн з медом, заставили організм розслабитися остаточно. За бортом -8. А на душі тепло!

Вітер бешкетував до першої години ночі. Із-за цього було трохи хвилювання, бо намет тримався «на чесному слові». А вилазити з теплого ліжка, щоб перевірити розтяжки, не було особливого бажання. Лише десь понад ранок глінтвейн нагадав про себе і все-таки заставив висунути носа на мороз. Туману як і не було. Чисте небо і яскраві зорі, що зібралися над наметом, віщували погожий сонячний ранок. Десь далеко в долинах, мерехтіли маленькі теплі вогники гірського села.

До світанку внутрішні стіни намету вкрилися інієм. Спальник, який виводив назовні зайву вологу, також вкрився сотнями зльодянілих крапель. Нарешті довгоочікуваний світанок. Напівсонний вискакую на холод. Решта хлопів неспішно вилазять із барлогу: -9, туман, туман, туман. «Туды твою качель», подумав я, ще годину тому виблискували зорі на нічному небосхилі… Трохи розчаровані повертаємося до хати та готуємо сніданок.

Близько десятої години ранку пакуємо речі і пробираючись крізь щільний туман та холодний вітер піднімаємося на Великий Верх. На підйомі зустрічаємо ще одну групу з хлопців і дівчат, які жваво та впевнено рухалися вгору.

За вчорашній день туман встиг добряче набриднути всім і, здавалося, що тут йому немає ні кінця ні краю. Втішала тільки думка про обіцяне сонце, яке за прогнозами синоптиків вже з самого зранку мало радувати мандрівників. Як пізніше з’ясувалося, сонячний день вже давно настав для тих, хто досягнув відмітки 1600 м над р.м. Для цього достатньо було піднятися з сідловини на вершину Великого Верху до якої ми так довго йшли. Нарешті довгоочікуване сонце! Справді, з відрогу між ВВ та горою Стій, можна було споглядати зимові панорами крижаної країни, які переносили споглядача в справжню епоху льодовикового періоду. Мороз і вітер, сонце і крига. Людина наодинці зі стихією.

Великий Верх – 1598 м над р.м.

Грудень. На вершині Великого Верху.

Чудернацькі витвори з води, морозу і вітру були схожі на сліди позаземних цивілізацій, кратери вулканів та на корали з морського дна. Не дивлячись на лютий холод, відчуття неперевершені! Лечу над хмарами!

На вершині Великого Верху проводимо коротку фотосесію і стрімкими льодяними схилами спускаємося до Плаю. Вітер пронизував до кісточок, а металічні частини фотокамери просто прилипали до рук. На ходу, витираючи сльози спричинені вітром, намагаюся впіймати цікаві кадри льодовикового періоду.

На межі 1300 м над р. м. знову потрапляємо в густий туман. Однак допомога GPS вже не знадобилася: широка сніжна дорога була помережана туристичними слідами вздовж і впоперек. Вона і привела нас до самої вершини Плай – 1330 м над р.м.

Сніголавинна станція “Плай” (1330 м над р.м.)

Радіорелейна дільниця “Укртелеком” на вершині Плаю

Тут робимо невеличкий привал, смакуємо гарячий чай і, згодом, лісовозною дорогою спускаємося до смт. Воловець. Мандрівка зимовими Карпатами добігала кінця. Сказати, що подорож була легкою – сказати неправду. Зимові походи суттєво відрізняються від мандрівок у теплу пору року. Та фантастичні пейзажі, враження та емоції отримані під час зимового походу, не зрівняти ні з чим, це потрібно пережити самому, відчути на власному досвіді, інакше тобі ніколи не зрозуміти філософію карпатської зими. Позаду вітер, крига і мороз – справжній льодовиковий період. Теплими залишилися тільки спогади про цю казкову подорож до царства «білих» гір.

____________________________________________________________________________________________
© Ігор Меліка, 2010