Пошук за тегами
Фото-тест
Знавець Карпат
Метеопрогноз
Погода в Карпатах


Ми більше не пишемо листів один одному в білих конвертах, не висилаємо листівок з Головпоштамту, не даруємо книг в твердій палітурці, дбайливо загорнутих в папір, не пам’ятаємо адрес і телефонів, не записуємо дні народження друзів в блокнотик… Ми стали ледачими і економними в комунікаціях і в прикладних душевних емоціях, самотніми без інтернету і забудькуватими в приємних дрібницях. Ми майже нічого не робимо ПРОСТО ТАК.

Ми споживаємо незліченні потоки інформації, при цьому не здатні її відфільтрувати і проаналізувати. А в цей час, НАЙВАЖЛИВІШЕ – розчиняється в наших захаращених буднях і встановлених життям правилах. Ми легко можемо підсолити собі їжу по відчуттях, але боїмося і не знаємо, скільки нам потрібно цукру без нормованого пакетика або ложечки. Ми легко приймаємо і транспортуємо негатив, а для СВІТЛОГО і ТЕПЛОГО шукаємо міру і норму, воно повинно чогось або комусь відповідати і обов’язково має бути підтримано або визнано більшістю. Ми легко втрачаємо віру в себе, але охоче оголюємо своє сприйняття брехні і маніпуляціям чужої свідомості. Ніхто не любить бруд, але більшість людей легко розводить його навколо себе, і майже всі роблять це в думках і словах.

Звідки ж візьметься радість життя, якщо наші вимоги до неї вище вимог до самого себе? Звідки братися дивам, якщо немає простої довіри собі і своїм почуттям? Звідки взятися «принцам» і «принцесам», самим затребуваним і правильним людям, якщо ми окопалися з усіх боків, наче фортеця в облозі? Хто винен і що робити, якщо ми там, де ми є зараз, але хочемо бути десь, де нам було б краще?

Насправді ми там – де ми є і прийшли сюди самостійно. Ми робимо з простих речей – складні, із складних – нерозв’язні, з нерозв’язних – згубні, із згубних – такі, що нас руйнують, а з руйнуючих – що нас вбивають. Вбивають поступово, методично, залежно. Ми не прагнемо зробити речі зрозуміліше, простіше, природніше. Нас лякає щирість і любов, тому що за ними немає користі, і нам це незрозуміло і незвично. Адже все незрозуміле – ми відкидаємо, тому що в цьому потрібно розбиратися, а ми не любимо розуміти інших людей, нам простіше нав’язати їм свої, існуючі стандарти.

Нам потрібно ховати і ховатися, випинати і випинатися, лаяти і лаятися, нам потрібні винуваті і винні. Все це закладається в кожного з нас, як ознака соціуму і правила співжиття з ним. А після – безперешкодно в нас живе, як даність. Само по собі це ні добре, ні погано, адже більшості потрібні зрозумілі межі і рамки. Втім страшно те, що ми не чинимо опір цьому. Ми інертні. Ми прагнемо відповідати системі, моді, комусь, чомусь, але тільки не собі. Як можна знайти себе, не цікавлячись собою? Велика частина рішень, які ми приймаємо в своєму житті, прийняті не з міркувань нашого уявлення і відчуття, як правильно для нас, а – як прийнято, відповідно до більшості.

Будучи дитиною, мені було незрозуміло прагнення дорослих людей зробити все набагато складнішим, ніж була в цьому потреба. Коли мені вперше пояснили, що при зустрічі з людьми необхідно вітатися, я вийшла гуляти, присіла на тротуарі в очікуванні перехожих, щоб застосувати своє нове знання. І з кожним перехожим я, повна щастя і гордості, віталася. Я здавалася сама собі дорослішою і вихованою. І знаєте, мені посміхнулася і просто привіталася у відповідь всього одна жінка і вона зробила це так, ніби ми бачилися з нею тільки вчора.

Багато людей реагували на моє вітання, – одні питали, чи знають вони мене, інші, мовчки, проходили повз, а багато хто зупинявся і… починали мені пояснювати, що вітатися треба тільки з людьми, яких знаєш, а не з усіма підряд. При цьому, вони були дуже задоволені тим, що маленька, зовсім незнайома дитина, їм посміхнулася і сказала: «Добрий день!». Втім одночасно це підривало їх шаблон, як вітер дах, і вони захищалися, щоб зберегти моноліт затверділої штучної системи цінностей, в якій людина зобов’язана кредитувати все своє життя, втілюючи все своє єство, підживлюючи і утримуючи систему.

Життя не стало гірше, кількість негативно заряджених частинок в пропорції до позитивно заряджених завжди утримується в допустимому балансі. Втім настає той відрізок часу, коли ми вступаємо в бурхливий потік наслідків власних (!) рішень, своїх слів, думок, емоцій, вчинків. При цьому підключаємо до цього наших дітей, заражаючи їх нашими проблемами і реакціями в ранньому віці. Нас багато, ми служимо системі, обслуговуючи і підтримуючи її потреби. Система накопичує вкладений в неї наш потенціал і… ми отримуємо свої «дивіденди». У своєму житті і в житті системи. Це боляче, але інакше це не виробити. Адже у кожного зерна є свій паросток. Він може загинути, якщо його не підживлювати, а може вирости і витіснити нас самих з нашого власного життя.

Ми любимо добро, повагу, розуміння, прощення, визнання і увагу по відношенню до себе, але скільки цих емоцій ми особисто готові віддавати іншим? Мотиви скількох людей, їх вчинків ми готові зрозуміти, скільком з них ми готові допомогти просто так, тому що відчуваємо, що це також частина нашого життя, або навпаки, відмовити тим, хто просто споживає нас, не побоятися відмовити, якщо відчуваєте, що вас використовують. Просто взяти і розставити пріоритети. Хоча б там, де можна, там, де під силу. Взяти і не дати відгризти від себе сокровенне. Взяти і сказати, як є, як думаєте, без каяття і жалісних думок. Адже відповідальні за це виключно ми самі, навіть, якщо звинувачуватимете цілий світ. Ми розтрачуємо себе і вихолощуємо своє життя з власної на те згоди, добровільно!

Не знаєте, як вчинити? Запитайте себе, що ви відчуваєте щодо того чи іншого рішення або вчинку. І ось вам відповідь… Зробіть так, як відчуваєте, як правильно саме для вас. Ми надто зайняті реакціями інших людей і занадто мало – своїми. Хочете розібратися, чому дещо у вашому житті саме так, а не інакше? Згадайте, що ви відчували, коли приймали рішення. Навіть будучи тотально поглинутим в свої уявлення і очікування про майбутню подію, в цей момент у нас завжди є почуття, завжди є підказки, які ми ігноруємо.

Чому ми більше не пишемо листів один одному в білих конвертах, не висилаємо листівок з Головпоштамту, не даруємо книг в твердій палітурці, дбайливо загорнутих в папір, не пам’ятаємо адрéс і телефонів, не записуємо дні народження друзів в блокнотик? Чому ми стали ледачими і економними в комунікаціях і в прикладних душевних емоціях, самотніми без інтернету і забудькуватими в приємних дрібницях? Чому ми майже нічого не робимо ПРОСТО ТАК?

Чому НАЙВАЖЛИВІШЕ розчиняється в наших захаращених буднях і встановлених життям правилах? Тому що ми боїмося відчувати. Чому?… Бо страшно. А всі страхи об’єднує одне – вони прищеплені, набуті. Це означає, що вони з’явилися із зовні, як зальотні птиці, які згодом починають викльовувати серцевину життя, – адже ми їх не проганяємо. Втім страху може протистояти лише… готовність відчувати. А відчувати, бути чуттєвими – ми боїмося.
___________________________________________________________________________________________

© Тетяна Варуха, «Что вы чувствуете?»

Залишити коментар