Igor Melika

Ще в кінці XIX століття на Гуцульщині формуються господарства догляду за худобою. Про багатство гуцульських господарств свідчив насамперед його живий інвентар. Тримали овець, кіз, корів, свиней, а інколи й коней. Свійських тварин протягом кількох місяців у році, від весни до осені випасали на полонинах, віддалених від людських поселень. Випасом займалася невелика група людей, в умовах, цілком інших, ніж умови в селі. Специфічні умови такого господарювання призвели не лише до формування іншої, пов’язаної з полонинами, матеріальної культури (архітектура, предмети побуту), але й оригінальної обрядовості, магії, а також фольклору-співного й музичного.

Умови праці й побуту в сезонному пастушому господарстві були важкими й вимагали від пастухів не лише досвіду, але також фізичної сили й відваги. Давалися взнаки й капризи погоди, хвороби й хижаки, від яких потерпали стада, а також люди – охочі чужих пасовищ і чужого здобутку, не так давно звані опришками. Не надто сприятливою для людей і свійських тварин була дика, гірська природа. Немає нічого дивного в тому, що сам випас і пов’язане і ним полонинське господарство було оповите чисельними магічними заборонами, наказами, забобонами, вірування й чарами. Їхнім призначенням було зберегти отару та тих, хто нею опікувався, здоровими, тваринам забезпечити добрі надої, а людям – спокій і достаток.

Власник чи утримувач полонини, тобто депутат, якщо він сам не брав участі в сезонному господарстві, наймав ватага. Ватаг повинен був бути заможною людиною, щоб своїм майном поручитися за випасувані на полонині стада. Він керував сезонним полонинським господарством, відповідав в цілому за випас, за підпорядкованих собі людей та отару. До його обов’язків теж входило керування випасом і переробка молока. Визначав пасовища для випасу, поділяв поміж пастухами тварин, приготовляв їжу й визначав час перерв й відпочинку, а в кінці сезону випасу розраховувався з власниками тварин. До обов’язків ватага входило також зробити весною оголошення про час початку випасу (веснування) й день надою тварин „на міру”, й найчастіше це робили біля церкви після закінчення Служби Божої. Цей надій робили для того, щоб визначити, за кількістю надоєного молока, прибуток для кожного власника тварин. Зазвичай, більша частина предметів побуту, що використовували під час випасу, були власністю ватага. Він же виконував функції лікаря й мага, що охороняв тварин і людей від злих сил. На полонині він мав цілковиту владу. Найчастіше ця поважна „посада” була спадковою, тобто передавалася з покоління в покоління.

Ватаг теж займався найманням пастухів. Це повинні були бути люди, які вміли жити між собою в злагоді, з великою фізичною силою, сильні й здорові, й це було гарантією, що вони здатні подолати важку працю у важких кліматичних і побутових умовах. На великих полонинах випасом займалися кілька категорій пастухів, пов’язаних із певними тваринами. Так, вівцями займався вівчар (овчар), якого наймали на сто дійних овець. Ялових овець і баранів випасав єлочер, ягнят -єгничник. Велика рогата худоба була під наглядом коровара, гайдея (від клику при прогонах худоби – „гайда гей”), бовгара – пастуха волів і тєлєчера, який доглядав за телятами. Козами займався козяр, а свиньми – свинар. Якщо на полонині випасали овець, то вони були під наглядом стадяра. Окрім пастухів, для праці ватаг залучав гонінників, тобто помічників. До їхніх обов’язків входило також принесення води, рубання дров, підтримування вогню та інша дрібна робота в пастушому таборі. Їх також називали спузами (від діал.: „спуза”- попіл). Пастухам допомагав малолітній хлопець – стрункар, загоєнник, який підганяв овець під час доїння. У великих стадах до праці наймали також нічного сторожа – нічника, який цілу ніч палив на полонині ватру, проходив вздовж загорож для тварин, а в разі небезпеки скликав пастушим рогом інших пастухів. Інколи ватаг наймав також собі заступника – старшого пастуха й разом із ним керував полонинським господарством, а якщо на полонині випасали надзвичайно багато овець, також і старшого вівчара.

Працюючі на полонині вівчарі отримували винагороду як продуктами, так й готівкою, а також утриманням протягом усього сезону випасу. Ватаг і старші пастухи, окрім цього, щомісяця отримували пару чобіт і право безплатно випасати власних тварин. На кожній полонині господарство проводилося наступним чином. Цю її частину, яка не була придатною для сінокосів з причини нерівного рельєфу, камянистих полів чи скельних уступів, господар віддавав під пасовище, а другу, рівнішу частину – для кішиці – сінокосу. Пасовище влаштовували поблизу води, ставлячи на потоці або ж біля джерел дерев’яні ринви, якими вода прибувала до корит, видовбаних у де­рев’яних колодах, і з яких тварини втамовували свою спрагу. Територію, яку визначали для випасу (стоїще), обгороджували жердинами (воринням), якими були визначені пасовища для кожного виду тварин. Тут також ставили загорожі для овець (кошєри) й для великої рогатої худоби (кошєри). Кожних кілька днів загорожі переносили на нове місце, удобрюючи таким чином полонину. Спорудою сезонного полонинського господарства випасу була колиба, стая (шалаш), яка була збудована зрубом, без вікон і стелі. Вона була прямокутною в плані й становила тип відкритої спереду, з боків були передсіни (піддашшя) й дві кімнати, розташовані одна за другою: ватарник (ватерник) і комора. Посередині ватарника протягом цілого сезону горіла ватра. Уздовж бічних стін стояли лави й були поскладані всі речі, необхідні для господарства. Одна з лав була призначена для ватага.

За ватарником через стіну знаходилася комора, де зберігалися знаряддя праці, потрібні в господарстві, продукти харчування, а також місцем, де складали виготовлену продукцію. При стіні, яка розділяла обидві кімнати, був прилаштований верклюг (вертлюг) – рухомий дерев’яний пристрій у формі літери „L”, на якому підвішували казан, що у ньому пастухи виготовляли продукцію й приготовляли для себе їжу. На деяких полонинах були також зимарки – будинки, що складалися із просторої стайні, яка була відокремлена сіньми від невеличкої кімнатки з пічкою. У зимарках можна було перебувати з худобою до початку зими, підгодовуючи її назбираним із стіжків сіном. У деяких випадках на полонинах ставили також шалаш для боднара, який перебував тут протягом усього сезону випасу, виготовляючи і ремонтуючи дерев’яний посуд, що їх використовували при переробці молока. Тварини під час подою й вночі перебували в призначених для них загорожах. Їх ставив власник полонини або ж ватаг на його прохання. Загорожу виготовляли з цілих, покладених горизонтально, смерек. Гілки смерек, обрубані на кінцях, були природною загорожею, яка таким чином захищала тварин, що знаходилися в загорожі, від хижаків. Посередині або ж біля кожної загорожі пастухи ставили неве­личкий шалаш, званий стайка, або ж застайка. Він був у формі похилого дашка, покритого зверху корою або гілками, прикритими камінням. Спереду від стояв на двох високих стовпцях, а ззаду – на дуже низьких. Уся стайка була встелена гілками, мохом і листям. У такій споруді спав пастух, який сторожував стадо уночі, й для цього перед стайкою роз­водили ватру.

Загорожа для овець виконувала роль перепони при підході до доїння – струнки. У загорожі для худоби посередині встановлювали корито, до якого | під час доїння подавали свіжоскошену траву. Від якогось часу на полонині почали встановлювати дві загорожі для худоби: одна на відкритій місцевості, а інша – на узліссі, серед рідких дерев, щоб тварини мали захисток під час дощу чи в спеку. Частина полонини, визначена як сінокіс, була обгородженою, подібно до    стоїща, воринням, чи зазвичай поваленими смереками, що захищало цю   луку від випасу тваринами. Звично тут ставили шопу чи шалаш, де в час збору сіна зупинялися працівники. Сухе сіно, згромаджене у стіжки, залишали тут через зиму й весною, коли на полонинах ще не було достатньо паші, а також при тривалій непогоді, ним підгодовували тварин. Ці запаси сіна ставали у пригоді також тоді, коли посеред літа полонини несподівано покривалися снігом.

Перед виходом на полонини

Час виходу зі стадами в гори відбувається в середньому поміж 7 травня й 2 червня. Про це повідомляли звуки пастуших рогів і трембіт. Похід із села на полонину – полонинський хід – інколи може тривати навіть кілька днів. Перед виходом на полонини господарі різними способами підготовляються до цієї події, щоб гарантувати своїм тваринам здоров’я, молочність і безпеку. Зокрема, у визначені свята вони дотримувалися цілковитого посту й утри­мувалися від усяких робіт. Постили й не працювали в день Св. Юрія (6 травня), який вважався прихильником пастухів – для вдалого пастушого сезону, у день Св. Матвія (9 серпня) і Св. Катерини (7 грудня) – щоб ласиця не принесла шкоди худобі (згідно з гуцульськими віруваннями, вона може не лише спричинити втрату молока, але й смерть корови), у день Св. Люпа (23 серпня) – щоб на стадо не нападали вовки, а також на Свято Воздвижения Святого Христа (11 вересня) – це повинно було зберегти прибуток від укусів вужами та в день Св. Спиридона (14 грудня), щоб хижаки не розтягали тварин під час випасу. Виняткового значення надавали посту і утримуванню від праці у Рахманський Великдень, який випадав на середу четвертого тижня після Великодня. У цей день, зранку перед світанням, господарі давали худобі, вівцям і козам по шматку приготовленого на твердо яїчка, щоб гарантувати їм здоров’я й уберегти від чарів. А самі у цей день вечеряли лише після заходу сонця. З тією з ціллю, у першу, так звану Дідову Суботу, перед Зеленими Святами, до церкви приносили в жертву першу продукцію, виготовлену після зимового періоду. Роздавали її також, разом з іншою милостинею біднякам. Через тиждень після дня Теплого Олексія (Св. Олександра, 29 березня) у господарствах стригли овець.

Пострижену шерсть збирали діти й приносили її до хати, окремо укладаючи вовну із ягнят, окремо з овець віком до 2 років й окремо – зі старших овець. Якщо б усю вовну змішали, то це могло б призвести до неспокою в отарі, а також до шкірних захворювань в овець. У Свято Благовіщення (7 квітня) ґазда обрізав кожній вівці вовну біля хвоста й біля статевих органів. Цю вовну потрібно було цього ж для розчесати, зробити з нею нитку, а з нитки скрутити шнурок. У день полонинського ходу пастух зав’язував цю нитку на голе тіло на висоті пояса, вірячи в те, що це допоможе вівцям спокійно пастися в отарі. Як захист перед різного роду вроками вівцям і козам – на вусі, а коровам – на хвіст прив’язували кусок червоної вовни, промовляючи при цьому відповідне заклинання. Допоки тварини вирушали на полонини, слід було вберегти їх не лише від чарів і вроків, але й від втрати молока. Для цього за кілька днів перед виходом у гори ґазда всідався зі свічкою на порозі своєї стайні, звернувшись лицем у сторону сходу сонця. Товк у посуді сіль, викреслював над нею рукою хрест „на відлив”, одночасно промовляючи відповідне заклинання й після цього давав своїй живності поїсти.

Вихід на полонини – полонинський хід

Господарів, тварини яких випасали на тій ж самій полонині, називали мішанники (мішинники). Після оголошення ватагом дня, відколи можна приводити стада на полонини, вони узгоджували між собою дату виходу в гори, на літовище. Для того, щоб сезон виявився вдалим, вихід з худобом не можна було робити ні в п’ятницю, ні в святковий день. Того дня власники тварин і пастухи дотримувалися суворого посту й не вживали горілки. У день початку мандрівки на літовище ґазда вставав зранку, щоб при свічці промовити молитву за маржину (як правило, овець і корів). Закінчивши ритуал, він ішов до стаї, запитував худобу, чи їй добре спалося й виказував сам собі позитивну відповідь. Вівці отримували трішки бджолиного воску, щоб його з’їсти, щоб „трималися” разом в отарі, а під час подою давали багато молока й приносили стільки прибутку, як бджоли. Господар додавав вівцям до паші розтерте на порошок і змішане з сіллю осине гніздо, щоб були „гострі” й злі, як оси, що б гарантувало їм найкращу пашу й щоб вони не дозволяли випередити себе іншим вівцям. При цьому, як овець далі випускали до підготовленого для них приміщення, ґазда ставав голим у дверях й пропускав між ногами кожну вівцю, рахуючи їх. А коли остання вівця переступила поріг, промогляв заклинання-побажання, щоб ніхто не врік овець, подібно як в цю хвилину ніхто не може вректи його ґаці (штани).

Для худоби він почергово сплітав вінки з листя на качанах кукурудзи (паюхи) й закладав їх тваринам на шию, що повинно було б уберегти їх від чарів, гарантувати здоров’я та єдність стада. Перед виходом із приміщення, де ночували тварини, ґазда клав вогнище чи швидше приносив з хати тліючу головешку. До вогнища господар клав серпа й косу, щоб худобу не чіплялися вроки й чари, а також ключі від комори, щоб закрити пащі хижакам. Тварини при виході з приміщення переходили через це вогнище, а в цей час їхній власник промовляв молитву, вірючи, що після таких дій його багатство буде обов’язково захищеним від усілякого зла. Після цього він давав худобі з’їсти освячену сіль й обкурював її кадилом, яке тишком-нишком було забране з церкви й сипав на розжарені вуглини, поміщені у новому глиняному горщику (горщик обов’язково повинен бути новим). Ставили його по черзі під кожну корову, а господар промовляв до тварин. Після цього він кропив худобу водою, яку було освячено на Йордан (19 січня), й над кожною твариною викреслював правою рукою знак хреста. Прут, яким худобу виганяли зі стайні, слід було тут же заховати, щоб вся живність щасливо повернулася восени до дому. З цієї самої причини в день виходу на полонину не можна було чистити стайню, продавати чи давати молочних продуктів. Після проведення усіх вище церемоній господарі виганяли свою маржину до головної дороги, якою йшов полонинський хід.

Стадо вели старші, досвідчені пастухи, за ними ступали корови, ялівки, бики, за худобою йшли вівці і кози, далі воли та ягнята, свині, а в кінці коні, обв’ючені сіном, запасами продуктів й особистими речами пастухів. Інколи в кінці ходу їхав віз із речами пастухів. Під час ходу власники корів наглядали, щоб до їхніх тварин не наближалася чужа худоба, вірячи в те, що понюхана ними власна корова може захворіти й позбутися молока. У цьому випадку, якщо шлях на полонину був довгим, депутат оплачував нічліг не лише для пастухів, але й для супроводжуючих їх власників тварин. Ночували у попередньо домовленій депутатом загорожі. Пастухи й власники тварин у дорозі харчувалися видоєним молоком й забраними з собою харчами. Йшли з музикою й співами. Так і добиралися до полонини, де на них уже чекав ватаг.

Початок літування

За кілька днів перед виходом отар в гори, біля Зелених Свят, ватаг з одним чи двома пастухами, йшли зі своєю худобою на полонину, щоб усе приготувати до випасу. Інші паступи виходили пізніше разом із стадами та їхніми власниками. Тоді ж на в’ючних конях вивозили основну масу речей пастухів. Після приходу на полонину ватаг знімав капелюха, щоб привітатися з місцем, де буде господарювати наступних кілька місяців, зі словами „Дай, Боже, щастя”. Заходив до шалашу, а після переходу через поріг промовляв, здійнявши головний убір, коротку молитву, випрошуючи в Бога спокійний сезон. Після молитви вбивав сокиру в стіну шалашу й до попелу, що залишився із попередньої ватри, вкидав підкову, промовляючи: „Ти вже досить напихана й бита, й незважаючи на те, не спалена, зараз повина тут горіти, а пихати й топтати тебе ніхто не сміє”. Після цього біля місця, де повинна бути запалена ватра, промовляв „Отче наш”. Далі за допомогою пастуха запалював живу ватру. Ще на початку XX століття ватру запалювали за допомогою свідерка, але пізніше, у міжвоєнний час ватру запалювали вже за допомогою кресала, губки, чи навіть сірників. Багато старших досвідчених паступів, однак вважали, що ватра, запалена за допомогою нових способів, не буде оберігати пастушого господарства, а й навіть може привести на полонину різні небезпеки.

Коли з’являлися перші язики ватри, ватаг і пастухи поверталися в сторону сходу сонця й промовляли церковні молитви, водночас просячи у Всевишнього, щоб, повертаючись восени до села, могли спокійно загасити ватру, так як її запалили. Наступним важливим ритуалом було відгасіння ватри, для чого ватаг вкидав до води вийняті з вогнища палаючі вуглики, а також розпечений кінець свідерка, яким була запалена ватра. Ця вода вважалася надзвичайно цілющою й була оберегом від чарів. Ватаг кропив нею загорожі для тварин, обмивав дійниці корів та овець, а решту зберігав протягом цілого сезону випасу аж до його завершення. Вуглинки, які вули використані для відгашення ватри, клав на згадувану вже підкову та старому вогнищі. Цей ритуал був обов’язковим, бо він оберігав колибу й усю полонину, зокрема від граду.

Ватра пломеніла в колибі протягом цілого сезону, а коли вона загасала, то це могло призвести до нещастя для людей та отари. Після розведення ватри ватаг виймав з неї палаючу головешку, обходив з нею краєм полонини й пізніше вкидав її до стоїща через ворота, через які мали пройти прибулі з села тварини, й з цим промовляв відповідне заклинання: „Як зі мною нічого не сталося в дорозі й не перебігло упоперек дорооги, як обходив із ватрою у руці те стійло, тож нехай так само нічого не станеться з худобою, яка мені довірена”. Після цього ватаг разом із старшим пастухом робив у стаї порядки, зокрема акуратно її підмітав, щоб вимести з приміщення усяке зло й, можливо, „підкладені тут чари”. Коли голоси трембіт сповіщали про наближення стада, що йшло з села, ватаг ставав коло стоїща, щоб привітати прибулих. Попередньо у воротах запалював вогнище від уже палаючої у шалаші „святої” ватри або ж кидав вийняту з неї головешку. Прибулі з села на полонину тварини переходили через цей вогонь, й це мало гарантувати їм силу, здоров’я й оберегти від чарів. Церемонія входу до стоїща супроводжувалася проголошуваним ватагом заклинанням, яке б мало забезпечити, що тварини будуть такими ж гострими, як й пломеніюча ватра, через яку всі перейшли, що допоможе тваринам знайти кращу пашу й захистити перед чигаючими на них небезпеками. Коли в час входу до кошар появлявся орел, то це було добрим знаком, натомість поява в цей час круків віщувала нещасливий сезон літування.

Пастухи заганяли прибулих тварин до відповідних кошар, ремонтували й влаштовували свої застайки, приготовляли деревину для вогню тощо. У цей час ватаг у колибі готував їжу, а пізніше скликав трембітою на частування пастухів та прибулих до нього зі стадами людей. По черзі власники тварин залишалися на полонині на ніч у зроблених з гілок шалашах. Увечері старший пастух запалював головешкою з палаючої в колибі ватри вогнище перед своєю застайкою. До нього сходилися всі пастухи, щоб промовити молитви й заклинання для околиць. Розходячись, забирали з вогнища палаючі головешки, щоб ними запалити вогнища перед своїми застайками. До сну вкладалися лицем до сходу сонця. Перший день пастушого сезону з погляду обрядовості теж був важливим, як і день прибуття на полонину. Перед світанням, як усі ще спали, ватаг сам йшов до струнки, де щодня доїли овець. У струнці він робив сокирою три засічки, промовляючи заклинання: „Як моїй сокирі ніхто не може нічого зробити, бо вона залізна й сталева, так щоб й моїй худобині й моїм друзям ніхто не зміг нічого злого причинити протягом усього літа, бо моя худобина є такою ж твердою, як і моя сокира”. Це заклинання повинне було оберігати людей і тварин, які прибули на полонину, від чарів. Після цього він трембітою скликав пастухів до подою. Перший подій теж супроводжувався численними магічними діями. Для цього, щоб, наприклад вужі протягом усього літа не жалили тварин, перед початком доїння пастух вкидав до дійниці головку частику з 12-ма зубцями й ножем у правій руці 9 разів стукав у середину дна, промовляючи відповідне заклинання.

Після закінчення доїння потрібно було помити руки, а воду виливали до однієї посудини, щоб протягом цілого сезону отара було згуртованою. Після цього старший пастух викреслював рукою на землі біля воріт, якими тварини входили до загорожі, хрест, промовляв разом із підлеглими йому пастухами церковні молитви і закляття, подібно як: „Як допоміг Ти, Боже, щоб сьогодні я вигнав отару разом, тож допоможи мені, пане Боже, щоб в останній день разом загнати й віддати її людям”. Тримаючи в правій руці принесений у гори пастуший батіг, він звертався до власників худоби й пастухів, закликаючи їх до молитви за випасуваних на полонині тварин. Усі присутні, вклякаючи на обидва коліна, поверталися до сходу сонця, промовляючи „Отче наш”. Лише після цього тварин виганяли на пасовище. Виходячи з кошари, тварини переступали через покладені у воротах старий ланцюг, косу або ніж, а ватаг кропив їх водою, якою пастухи мили руки після подою. Цей ритуал повинен був уберегти тварин від чарів, а переступивши через залізо, вони гарантували собі силу й здоров’я. Видоєне молоко заносили до колиби, дотримуючись дорогою мовчання. Коли потрібно було заговорити, то перед тим треба було поставити посуду з молоком на землю. Якщо злегковажити цим звичаєм, то це могло призвести до втрати надою й самих тварин.

Коли пастухи та власники тварин урешті приносили молоко до колиби, ватаг пив його, звертаючись до них й до депутата, оскільки той уже був тут, з однієї посуди, бажаючи всім доброго сезону. Для того, щоб тварини не розбіглися з отари, у перший день випасу пастухи додавали їм до їжї так званий жир. Це були зібрані попереднього року висушені гусениці соснового шовкопряда (Cnethocampa pinivora). Пастух зимою окремо зберігав гусениць з білою головкою, звані короликом, й окремо гусениць з червоними головками, що поїдають перших. Після приходу на полонину він розтирав їх на порошок, який давав ватагові, а той, змішавши їх із сіллю, розсипав у зазначеному місці на полонині. В обідню пору пастухи з тваринами поверталися на обідній подій. У той час, коли тварини лизали приготовану для них сіль, їхній опікун з’їдав уже приготованого висушеного королика із сиром, промовляючи при цьому заклинання: „Як трималися за мною мої друзі, з якими йшов, чи в лісі, чи в полі, вони від мене ніколи не відходили й купи ся тримали, й щоб так за мною вівці не відходили й купи ся тримали”. На обід ватаг частував усіх пастухів свіжим сиром, виготовленим із молока вранішнього подою зі словами: “Нехай Бог прийме за здоров’я худоби”.

У першому випасі зазвичай брали участь і власники тварин. Після обіду кожен сам доїв свою худобу, а видоєне молоко приносив до ватага, щоб той зробив мірку. Для цього використовували мітрук – маленьку деревяну коновку місткістю біля 1 л. Скільки мітруків він набирав молока з посуди, стільки ж він робив засічок на дощечці, яку після цього розрубував на дві частини. Меншу частину – реваш – отримував власник тварини, а більшу – колоду – ватаг залишав у себе. Така міра була основою для визначення кількості бринзи й сиру, яку повинен був отримати власник тварин восени. Господарі ніколи не доливали до молока води, вірючи в те, що тому, хто так поступить, вовки й ведмеді роздеруть отару. Якщо навіть наступного дня якась тварина гинула, її власник отримував після закінчення сезону випасу встановлену плату продуктами. На більшості полонин тварин зганяли разом лише після подою на міру. На чолі змішаного стада ставав старший пастух або ж ватаг. Стріляв з пістоля в його сторону й пізніше кидав зброю на землю. Під голоси трембіт, пастуших рогів і сопілок проганяв стадо через кинуту ним зброю. Після цього тварин, поділених на види, заганяли до призначених для них загорож. Лише після цього ґазди прощалися з ватагом і пастухами й вирушали в дорогу до дому.

Випас та народження сиру

Увесь сезон тварин, незважаючи на погоду, виганяли на полонини. Дійних тварин доїли по три рази на день – зранку, в обід та увечері. Для доїння брали дерев’яну посуду-дійниці. Про час їжі, яку споживали всі разом, ватаг сповіщав трембітою. День на полонині розпочинався біля третьої години зранку. Ватаг будив пастухів криком: „Обувайте си!” Пастухи вмивалися й після цього, повернувшись до сходу сонця, промовляли молитви. Командою до початку подою був клич ватага: „Давайте дійниці”. Виконавців процесу не можна було називати по імені, щоб не „зіпсути” тваринам молока й не накликати на нього хворіб. Першими доїли овець, через пів години пізніше – корів. При доїнні заборонялося співати й говорити, й це повинно було уберегти отару від нападу вовків. Останніми доїли особин білої масті – щоб забезпечити собі погожий і сонячний день. Для того, щоб корови давали багато молока, перед подоєм кожну з них називали по імені, гладили по лобі й шиї, а на дно дійниці наливали трішки води. Після кожного подою пастухи мили руки. Перед миттям було заборонено наближатися до ватри, зокрема гріти долоні над вогнем, бо це б могло призвести до висихання вим’я у тварин і втрати молока. Надоєне молоко пастухи приносили до колиби й ватаг зливав його до дерев’яної путери. Додавав до нього калюх – висушений і розтертий у порошок шлунок теляти або ж ягняти, яке було вигадуване лише материнським молоком. Путеру з молоком повертав навколо вогню, щоб усе молоко мало однакову температуру. Після цього молоко починало „ловити си” (згортатися, клягати). Груди сиру ватар розбивав за допомогою дерев’яного мішала – ботелєв, а після цього згяняв руками сирову масу до дна, збираючи таким чином сироватку. Стиснуту руками брилу сиру виймав з посудини, клав на льняне полотно й завішував над цебриком, щоб та стікала.

Готовий сир у формі округлої брили ватаг клав на накриту дашком полицю, що була під шалашем, де на вітрі й сонці він ставав будзом. Сироватку, що залишилася, зливали до окремого казана (дзерівний котел), доливали до неї трохи молока й далі підігрівали над вогнем. З цього робили сир нижчої якості, званий вурдою. Залишена сироватка з кусочками сиру називали жентицею. Готовий будз, як і вурду, розрізали на менші куски й трамбували в дерев’яному посуді. Для товчення служив брай – товстий буковий кий, який з однієї сторони був заокруглений і гладкий, а з другої-зазубрений. Із солодкого молока теж виготовляли особливий тип кислого молока – гуслєнку. До приготовленого для цього молока додавали сметани або ж трохи старої гуслянки. Найчастіше на полонинах молоко овець, кіз і козів зливали докупи, хоча й траплялися такі господарства, де окремо переробляли овече й козяче молоко, а окремо – коров’яче. У цьому випадку, окрім згаданих продуктів, виготовляли також масло. Щоб тварини не втратили молока, а вироби з нього були вдалими, зазвичай говорили, що воно не готується, а гріється. Теж не промовляли, що воно кипить, щоб корови не були буйними (слово кипіти чи кіпєть означало також битися). У молоко, яке кипіло, вкидали трохи солі, щоб корови не мали ран на вим’ях.

Після вечірнього подою овець ще раз виганяли на пасовище, зване погірник, де росла дрібна, густа трава й шафрани. Така паша гарантувала тваринам велику кількість молока, але пора випасу (захід сонця) була особливо небезпечною з магічної сторони, тому вечірний випас проводили досвідчені пастухи. Протягом усього сезону випасу пастухи дотримувалися різних магічних наказів і заборон, які повинні були гарантувати людям і тваринам здоров’я, уберігати від небезпечних випадків, а також сприяти тому, щоб тварини давали багато молока. Особлива увага була звернена на диких звірів, що появлялися навколо стада, а навіть таких як жаба чи ящірка, бо в їх подобі могла підкрастися чарівниця, чарівник або ж демон. Великою загрозою для власників полонин були капризи погоди. З ними також пробували боротися за допомогою магічних засобів. Наприклад, для цього, щоб стримати град, пастухи промовляли у зворотньому порядку „Отче наш” і „Богородице Діво”, викреслюючи після молитов знак хреста, теж у зворотньому порядку й зі словами: „Ні раз, ні дев’ять, не бий тут, а бий у цей камінь”. Після таких заклинань град замість пасовищ падав над скелями й лісами. Пастухи, які пильнували отару, спостерігали, щоб вона не вийшла на скоровище – місце, де колись хтось помер несподіваною смертю, й де тварини могли б захворіти або ж втратити молоко. Найбільшою небезпекою для отар, однак, були чари від небажаної людини. Особливо збитковим для полонинського господарства було відбирання молока. Коли тварина втрачала молоко чи захворівала через ці чари, їй давали бруньки великодньої верби й освячену воду, а також натирали хребет маззю, виготовленою із часнику, мочі й смоли. Обряд супроводжувався відповідним заклинанням.

Дуже ефективним був ще інший спосіб. Ватаг набирав води із дев’яти джерел й, не оглядаючись на себе, приносив її до колиби. Дорогою він пильно стежив, щоб не загубити жодної краплини. Після цього біля колиби він вирубував сокирою обрубки з дев’яти видів дерев. Цю роботу він виконував, лежачи животом на землі й у тій ж позі повертався до колиби, а встати міг лише у самій колибі. З-поміж пастухів вибирав двох, про яких добре знав, що це щасливі люди, й разом з ними, без свідків, спалював у ватрі раніше нарубане дерево. До води, набраної з дев’яти джерел, вкидав дев’ять вуглинок, рахуючи їх у зворотньому порядку. Цією приготовленою водою окроплював струнку, а також обмивав вим’я кожної вівці й корови. Використовувану при обряді воду виливав під скелі, у місце, де ніхто не ходить, бо вона могла б бути магічно небезпечною й потрібно було подбати про те, щоб нікому не зашкодила.

Відхід з полонин – розлучення

Сезон випасу для худоби закінчувався після першої Богородиці (Успіння Богородиці) – 28 серпня, а для овець – після другої Богородиці (Народження Богородиці) – 21 вересня. Про день розформування отари й віддавання тварин їхнім власникам (розлучення) ватаг повідомляв газдів за півтора – два тижні перед тим. Худоба поверталася до села вже в кінці літа, бо інколи була потрібною під час жнив як тяглова сила. На деяких полонинах, як уже згадувано, до зими залишали заготовлене на зиму сіно. Розлучення стад відбувалося на полонині. Прибували по своє маймо ґазди. Вони, як й весною, будували шалаші з гілок (царки), в яких ночували. Пастухи ще деякий час залишалися зі своїми стадами, щоб привести до порядку пасовище, загорожі й кошари. Ватаг накладав на в’ючних коней і вози все майно пастухів, чекаючи, щоб у колибі вигасла ватра. її не гасили самі, вірячи, що хто загасить вогонь, то незабаром після цього помре, а колиба, де було це зроблено – згорить. Після замкнення колиби й залишення полонини ніхто не наважувався сюди повертатися протягом найближчих кількох днів, тому що до залишених колиб приходила мара (демон, упир, дух людини, яка померла несподіваною смертю й не поєдналася з Богом). Вона не лише охороняла обійстя пастухів, але могла їх також і спалити, якщо не так, як належиться, загасили ватру. Люди приходили на полонину лише весною, щоб у черговий раз повторити одвічний цикл свого пастушого життя в горах.
____________________________________________________________________________________________

Джерело інформації: путівник „Гори Гуцульщини” 2006  Фото: Ігор Меліка ©