Відома сентенція О. Маковея – «Від Сяну і по Дон – русин всюди автохтон» (ще в ХІХ ст. етнонім русин вживався на всій території України, зараз зберігся лише на Закарпатті). Те саме чуємо і в словах В.Вербицького до гімну України – «…згинуть наші вороженьки від Сяну до Дону…», що не дивно, оскільки українська етнічна територія більша від існуючої державної чи не в два рази. Ще в першій половині ХХ ст. на цій значній території спостерігалася етнокультурна єдність українців-русинів.
Згадані слова літераторів-письменників підтверджуються значною кількістю наукових досліджень з етнічної історії, фізичної антропології, студій народного світогляду та традиційної матеріальної й духовної культури українців (В. Балушок, С. Сегеда, Л. Артюх, В. Наулко, В. Скуратівський, Т. Косміна, О. Воропай, М. Сумцов та багатьох інших авторів). Означена теза про єдність стосується й українського населення Закарпаття, попри те, що упродовж багатьох століть воно перебувало у складі інших держав у відриві від основного масиву українських земель. Політична історія і релігійна специфіка краю, географічне середовище і умови проживання (територіальна близькість до угорців, словаків, румун) вплинули на традиції місцевих українців. Результатом є численні запозичення та обмін елементами культури між різноетнічними сусідами, про що є чимало свідчень у працях істориків, етнографів та фольклористів (І. Сенько, П. Федака, Ф. Потушняк, М. Сополига, М. Тиводар і т.д.).
Згадані обставини зумовили й своєрідність менталітету українців Закарпаття. Однак, на відміну від досліджень матеріальної та духовної культури, нам поки що бракує студій цієї проблеми. Одна з причин, – багатозначність поняття ментальності. Крім цього дослідження ускладнює уніфікуючий вплив сучасного світу; поширення системи західних цінностей; ЗМІ (особливо Інтернет з його можливостями спілкування з усім світом). Ці речі спричиняють з одного боку деформацію традиційного локального світогляду, а з іншого сприяють його зближенню в форматі всієї держави, зведення до спільного знаменника. Окремою проблемою є контроверзійне трактування архетипів, що є наслідком суперечливого менталітету українців-русинів, в якому уживаються цілком протилежні риси. Можна виділити кілька основних підходів, які використовують при вивченні етнопсихології русинів. Зокрема, І. Сенько в основу дослідження кладе фольклор та художню літературу. У першому випадку вчений порівнює фольклорні тексти. Його висновок, – усна народна творчість русинів Закарпаття, маючи локальні особливості, більшістю творів усіх жанрів вписується в загальноукраїнський контекст.
Другий підхід базується на аналізі художньої літератури. У ній рефлектовано ментальність конкретного автора, як члена певної етноспільноти. В образах, подіях, словах та вчинках героїв відображається не тільки особистий світогляд автора літературного твору, але проявляється його менталітет як представника певного народу. Щоправда цей підхід вимагає підкріплення та перевірки результатів іншими даними, оскільки письменники являють собою своєрідну групу інтелектуальної еліти, а тому не можуть слугувати узагальненим еталоном для порівняння та висновків. Непогано засвідчили про себе традиційні методи опитування, анкетування, експерименту. Цікаві результати показали шкала соціальної дистанції Богардуса; методика Бохнера, яка вивчає ставлення до певної етнічної групи; кольорові тести Еткінда-Люшера; та інші, які використовувалися в етнографічних експедиціях, що були проведені в селах української та румунської Мараморощини. Незважаючи на результати досліджень попередників, порушена тема залишається відкритою.
Вивчення і порівняння ментальності закарпатського українця та українця взагалі (в подальшому для зручності озвучимо їх як «русин» та «українець») є перспективним напрямком наукових студій. Але, оскільки вже є певні узагальнення, ми вирішили зробити компаративне дослідження, яке послужить основою подальших розробок. В якості порівнянь беруться найбільш загальні для українців етнопсихологічні характеристики, які співвідносяться із особливостями ментальності русинів. У цілому, незважаючи на різні нюанси, дослідники виділяють позитивні та негативні риси етнічного характеру, які є спільними та типовими для всіх українців. Не вдаючись до надто детального аналізу (це зроблено багатьма авторами наведемо основні:
1. Селянськість (любов до природи-землі, укорінення в неї) і як наслідок консерватизм, містицизм, провінційність, любов до природи, а також обережність, розважливість та неквапливість; 2. Індивідуалізм (його прояви: волелюбність, анархічність, честолюбство, хатокрайництво, отаманство, інтровертизм). Як результат – непристосованість і малопридатність відповідати на виклики життя, що закріплено навіть у нашій мові (характерним є засилля слів іншомовного походження, які позначають нові явища); 3. Гуманність (не войовничість, милосердя, щирість, гостинність, терпимість); 4. Демократизм (рівноправність та високий ступінь свободи, традиційно висока роль жінки в житті українців, родинний матріархат); 5. Кордоцентризм та ідеалізм, що означає перевагу духовного розвитку, поверхневе розуміння дійсності, відірваність від реальності (емоційність сприйняття, відсутність тверезості мислення, логіки, розрахунку, непослідовність, авантюризм); 6. Гіпертрофія та атрофія національної психіки, що є результатом без елітності, бездержавного існування упродовж століть. Наслідком є дволикість, малоросійськість, занижена самооцінка, неповага до себе і інших;
Згадані риси характерні для всіх українців, хоча робити узагальнення стосовно етнопсихологічних особливостей доволі складне та проблематичне завдання. Локальні відмінності регіонів країни накладають відбиток на менталітет їх мешканців. Як результат місцеві варіанти українського етнічного характеру часто суперечать усталеним стереотипам щодо українців. Багато неточностей та зауважень випливає із хибного трактування деяких архетипів. Зокрема варто усвідомлювати еволюцію «селянськості» упродовж ХХ ст. Не слід ототожнювати цю сучасну етнопсихологічну рису українства із тим, як її розуміли М. Грушевський чи В. Липинський. Це і не дивно, адже індустріалізація України призвела до зменшення сільських жителів країни (в містах проживає майже дві третини її населення), хоча ті, хто живуть при землі належать переважно до українців, а не до представників інших народів.
Чимало дискусій викликають факти, які свідчать про наявність рис, які, по ідеї, взаємно виключають одна одну. Зокрема, українця вважають щирим, привітним, гостинним. Однак про «щирого українця» відомо і те, що він думає одне, каже друге, а робить третє. Ця риса, як і переважна більшість інших, бере свій початок у часи, коли Україна становила кордон Європейської цивілізації, межуючи з Диким Полем (адже інакше українець не вижив би в умовах щоденної непевності цього прикордоння). У іншому випадку йдеться про обережність, неквапливість-розважливість українського селянина, але поряд дослідники відзначають у нього також відсутність логічного мислення. Є й інші суперечності, однак вони насправді є цілком закономірними речами і являються двома сторонами однієї медалі. Наприклад, козацька хоробрість, звитяжність, безкомпромісність (пан або пропав) у результаті постійних воєн та винищення найбільш ініціативних особистостей призвели до появи своїх протилежностей – хатокрайництва, провінційності, коли людина прагне пересидіти-перечекати період соціальної негоди, але не втручатися в перебіг подій і не бути у центрі уваги. Але це не означає, що дух козаччини повністю витравився із народної душі українців – він просто дрімає до часу. Розглянемо основні характеристики ментальності русинів які наводяться у працях попередників:
1) містицизм та консерватизм; 2) колективізм; 3) волелюбство, сміливість; 4) приниженість, відсутність самоповаги та віра у свою приниженість; 5) недисциплінованість в організації праці; 6) велика прив’язаність до родини, однак у ставленні чоловіка до жінки типовою є грубість; 7) схильність до мудрування (розв’язання завдань методом аналогій, а не завдяки ерудиції); 8) романтизований ідеалізм; 9) раціоналізм переважає над емоційністю. У русина навіть релігійність має раціональний характер, а не являється соціально засвоєною нормою; 10) нерішучість; 11) вперта дріб’язковість сектанта; 12) міщанство. Для порівняння поділимо згадані архетипи (етноментальні чинники буття) на дві умовні групи: – спільні для всіх українців (у тому числі і русинів). – антагоністичні-протилежні риси українців та русинів. Окремо можна виділити третю групу – відмінні риси (не прямо протилежні, а характерні лише або русинам, або українцям). Але вони дрімають в латентному вигляді і можуть проявитися в певний момент несподіваним свідченням тотожності характеру українців та русинів. Серед них – міщанство русинів, яке мало знаходять прямих аналогій серед інших українців, хоча і тут можна полемізувати, оскільки вони прямо не суперечать, не являються цілком чужими українським етнопсихологічним характеристикам.
Спільні риси Таким чином, до спільних (тотожних, схожих) етноментальних особливостей українців та русинів можна віднести наступні: 1. Селянськість, консерватизм і містицизм. Звичайним явищем у житті українців є наявність багатьох архаїчних (язичницьких) пережитків. Вони проявляються у повсякденному і святковому бутті, відчувається також значний вплив релігійного чинника. Достатньо згадати масове відновлення та будівництво церков після проголошення незалежності України; іконки-образи святих в маршрутках, таксі, приватних автомобілях; забобони, які постійно присутні в нашому житті (не передавати нічого через поріг тощо); популярність гороскопів, передбачень, гадань.
2. Романтизований ідеалізм, що серед іншого проявляється у бажанні жити в світі, де нема соціальної несправедливості. Однак тут виникає питання, а хто з народів такого не хоче? Ця риса не являється виключною лише для українців, варто лишень згадати утопістів пізнього середньовіччя – Т. Мора, Т. Кампанеллу. Але в українців вона не стала стимулом активної дії по реалізації своїх ідеалів. Зовсім навпаки – звичним для більшості є бажання уникати відповідальності за своє сучасне та майбутнє. Натомість краще дивитися на світ через скельця «рожевих» окулярів, згадувати як добре жилося раніше і як чудово там, де нас нема.
3. Гуманність (не войовничість, миролюбність, милосердя, щирість). Незважаючи на участь в миротворчих воєнізованих акціях ООН та інших заходах, сучасні українці, як і їх предки, не претендують на чужу територію (згадаймо як Б. Хмельницький в 1648 р. зупинився на межі української етнографічної території). Більше того є випадки, що засвідчують надмірну поступливість територіальним претензіям сусідів (із відносно недавнього, – події пов’язані із о. Тузла, п-ом Зміїний тощо). Та і в Конституції України прямо вказано про позаблоковість держави, що засвідчує позицію титульного етносу держави. Щоправда, як виявляється з історії, українська гуманність має доволі умовний характер. «…зазвичай за миролюбність приймають бажання будь-якою ціною уникати лобового зіткнення з супротивником і здолати його, заскочивши збоку, що виробилося у нашого народу в умовах Дикого Поля. Українці – народ, що уникає прямої дії. Цього їх навчило Дике Поле, де виживає не той, хто йде в лобову, а той, хто маневрує. Родзинкою української політичної традиції є маневр, який полягає у вмінні ввести ворога в оману і несподівано поцілити його у найуразливіше місце».
4. Терпимість, толерантність. Україна єдина країна на пострадянському просторі, де нема збройних міжнаціональних конфліктів, незважаючи на перманентні спроби певних кіл їх розбурхати. Закарпаття ж взагалі є взірцем релігійної та національної толерантності. Попри періодичну поляризацію на етнічному та релігійному ґрунті край являє собою приклад мирного співіснування різних національностей.
5. Волелюбство, свобода. Прояви соціального протесту та боротьби були не тільки в часи козацьких повстань XVI – XVII ст., але і пізніше, що засвідчили події за участі У. Кармалюка, Л. Кобилиці, діяльність карпатських опришків, ОУН – УПА тощо. Однак «Vitamaximum» козаків з часом нівелювалося до «Vitaminimum» гречкосіїв, що призвело до теперішнього стану, коли основна маса українців терпляче зносить приниження, експерименти як від своїх, так і чужих політичних діячів.
6. Провінційність українців (перегукується із нерішучістю, боязкістю русинів), як результат інтровертизму. Про це одним з перших гучно заявив Дмитро Донцов назвавши українське «провансальство» національною хворобою. До речі він жорстко критикував усталене і освячене М. Грушевським та його колегами гасла – «ми мирні хлібороби». За часи, які минули після Д. Донцова ситуація не стала кращою – недарма Україну навіть у період Л. Брежнєва називали «заповідником застою». У сучасності це також помітно, – більшість наших співвітчизників досягають успіху не вдома, а закордоном (артисти, художники, письменники, науковці).
7. Безелітність та занижена самооцінка (приниженість, відсутність самоповаги та віра в приниженість свого становища). Всі ці речі часто мають свої антиподи – гіпертрофію націоналізму. Комплекс меншовартості, який формувався віками не може минутися безслідно. Виховати нову еліту також довготривалий процес. Навіть у Закарпатті встигла сформуватися мовна меншовартість по відношенню до російської мови, хоча радянська влада тут панувала менш як півстоліття. А слово (мова), за М. Хайдегерром, – це дім буття народу. І до поки цей дім буття потерпає від почуття меншовартості говорити про успіхи в державотворенні українців зарано.
8. Слабка допитливість (слабка тяга до знань) українців. І схожа риса – мудрування (мислення методом аналогій) у русинів. Тут мова не йде про освіченість/грамотність. Традиційним для України було пошана до писемних людей, однак освіта, за невеликим винятком, була одноманітною за своїм рівнем на всій території етнічних українських земель. Звичним для більшості населення було здобуття початкової освіти (1-3 роки систематичного навчання), а вже далі функції просвіти для людей набували народна мудрість, традиції, прожиті роки, досвід. І це відповідало внутрішній потребі інтровертивних українців. Таким чином закономірно, що вони віддають перевагу такому методу пізнання, як споглядання. Не дивно, що необхідність активно пізнавати предмет дослідження не знаходило широкого відгуку. Чи не тому у нас фактично немає нобелівських лауреатів в різних галузях науки? Всього історія нараховує шестеро вихідців із України (з них четверо єврейського походження), які отримали цю премію при чому всі вони жили та працювали закордоном.
9. Упертість (часто навіть твердолоба), як виявляється також характерна риса для всіх українців. Процитуємо відомого дослідника українського етногенезу – В. Балушка. «Слід згадати знамениту «хохляцьку впертість», якою українці часто доводять «до сказу» багато кого, хто зазіхає на їхні землі та пробує їх переробити «під себе». Якби не вона, то українців, що навчилися вперто чіплятися за свою землю, давно знесло б численними міграційними та завойовницькими хвилями, що перекочувалися через відзначений Кордон (тобто Україну) то зі сходу на захід, то в зворотному напрямку». Стосовно русинів, то тут першим аналогічну рису помітив Ф. Потушняк, вказуючи, що у них їхня нерішучість уживається із «впертою дріб’язковістю сектанта», яка дозволяє досягати поставленої мети незважаючи ні на що. Протилежні (антагоністичні) риси: 1. Індивідуалізм українців і навпаки колективізм (прив’язаність до групи) у русинів. Повага до індивідуальності, значна роль жінки в суспільному житті, які вже у часи Київської Русі нерідко лідирували у сімейних відносинах лягли в основу демократизму українців. Протилежну ситуацію бачимо у русинів, де колективізм диктує пошану та повагу до глави (батька, ватага, старости тощо), який вирішує важливі питання.
За висновком Ф. Потушняка індивідуалізм, як характерна риса русинів спостерігається лишень у тих населених пунктах, які знаходились поблизу поселень німців та угорців. Колективізм же є результатом життя в горах, де умови (неродюча земля, необхідність займатися скотарством) диктують людям вимогу триматися разом. На Закарпатті вже з часів середньовічної Європи основною ланкою суспільства була сім’я. Також від християнської традиції європейців взято за постулат, що її главою є чоловік. Типовим для русинів була принижена роль жінки, яка не стала предметом ліричної ідеалізації, що є характерним для українців. Зокрема, «…жінка щось нижче за чоловіка, чоловіку просто ганьба про щось серйозно говорити з жінкою, йти разом вулицею… Любов він розуміє як свого роду слабкість і пояснює її глупотою…». Щоправда говорити про це варто з певною долею умовності – у своєму ставленні до жінок жителі гір і долиняни Закарпаття дуже відрізняються. Тим більше тепер, коли багато закарпатців працюють на заробітках, а сім’ю та домашнє господарство тягнуть їхні «кращі половинки», так само як колись жінки козаків, котрі більшу частину життя проводили в походах.
2. Кордоцентризм і як результат, – емоційність сприйняття, відсутність тверезості мислення, логіки, розрахунку в українців. Протилежна русинська риса – раціоналізм. Останній переважає над емоційністю, а сентиментальність є швидше винятком ніж нормою. У русинів навіть релігійність має практичний характер. Достатньо порівняти козаків, які боронили руську (православну віру) із місцевими опришками, чия діяльність керувалася мотивами соціальної та майнової справедливості (проблемами релігії чи оборони віри вони не переймалися). Вислови «пан або пропав», «гуляти до останнього», панування емоцій не типова для русинів, які поважають розум, і готові обрати старостою хоча б і чужинця, однак щоб був розумним. Дана теза підтверджується дослідженнями останніх років, які проводились в українських селах румунської Мараморощини.
3. Недисциплінованість праці та її низька якість. Тут можна полемізувати. Вважається, що українці трудолюбива нація. Однак часто результати вітчизняного виробництва не відповідають елементарним вимогам. Щодо українців, то доволі чітко зрозуміло причину – родючі ґрунти-чорноземи ніколи не сприяли надмірному трудоголізму, так само як і кількасот річна кріпосна неволя, а відтак колгоспне минуле УРСР. Тож любов до праці не варто вважати типовою рисою сучасного українця (мова не йде про вихідців із України, які відродили-підняли сільське господарство в Канаді, Аргентині тощо). Однак на Закарпатті ґрунти малородючі і для того щоб вижити необхідно було працювати набагато активніше ніж «чорноземним» українцям. Можливо саме з цієї причини абсолютну першість серед сучасних заробітчан тримають вихідці із Закарпаття – близько 300 000 чол. Це становить фактично кожного четвертого мешканця області чиє населення складає 1 258 000 чол. Таким чином, видається хибним твердження Ф. Потушняка щодо нелюбові русинів до праці. Зовсім навпаки, – хоч земля і погана, але місцеві жителі її бережуть як найдорожче багатство. Саме через те, що землі в Закарпатті мало і вона не родюча з’явилися такі риси русинського характеру як прагматизм, ощадливість, раціоналізм. Ці риси тут цінуються на порядок вище ніж в українців, яким завжди щедро родили родючі ґрунти. Сприяло закріпленню раціоналізму та прагматизму русинів і близькість до Європи із їх розвиненим капіталізмом, протестантськими віруваннями тощо.
Висновки. Загалом виділяють три основні компоненти, які складають систему ментальності: – емотивний (емоції, переживання) – когнітивний (пізнавальний) – конативний (поведінковий) Можемо помітити, що когнітивний елемент ментальності українців та русинів фактично тотожні. Наявна повага до мудрості, схильність до споглядального способу пізнання, слабка тяга до знань, а точніше до пошуку нового (натомість віддається перевага традиційному, успадкованому та набутому знанню). Спостерігається суттєва відмінність у емотивному компоненті. Русини прагматичні-раціональні, тоді як в українців домінує емоційна сторона. Наслідком цього є значні відмінності в поведінковому (конативному) компоненті ментальності, в мотивах вчинків та дій (серед них колективізм у русинів і індивідуалізм українців).
Згадані відмінності з’явилася внаслідок умов у яких формувалися певні частини українського народу. Умови Дикого Поля сформували в українців хуторянський світогляд, тоді як географічне середовище закарпатців сприяло закріпленню рис колективізму, а геополітичне положення (близькість та вплив центральноєвропейських країн з їх розвинутими традиціями лібералізму) сформували перевагу раціональної риси характеру, що є своєрідним форматом протестантського (прагматичного) відношення до дійсності. Незважаючи на відмінності, все ж таки світогляд русинів вписується в межі етнопсихологічної характеристики українців. Це є наслідком єдності матеріальної і духовної культури, історичних умов формування частин українського етносу. Локальні варіації «народної душі» не суперечать теорії етнокультурної єдності українців від Закарпаття до Луганщини. Навіть за її межами на українських етнічних землях (румунська Мараморощина, Пряшівщина, Кубань тощо) місцеве населення все ще зберігають ментальні особливості, які є характерними для українців.
____________________________________________________________________________________________
Автор: © Павло Леньо (м. Ужгород)
