Igor Melika

Просити лапу у володаря тутешніх гірських лісів нерозсудливо, але й жахатися його не варто, окрім кількох «нештатних» ситуацій

Бувалі в бувальцях любителі походів Карпатськими горами, котрих тягне сюди, як примагнічених, вважають, що той мандрівник, який на власні очі — хоча б раз — не бачив тутешнього бурого ведмедя (не у вольєрі, зрозуміло, а в природному середовищі), — принаймні невдаха. Автор цих рядків за тринадцять років перебування на Івано-Франківщині сходив тутешні гори мало не вздовж і впоперек. Однак визнаного авторитета місцевої звірини не здибав ніде. Мабуть, таки не пощастило, хоча — зізнаюся, як на духу, — ще не знати, яким би був вираз мого обличчя, коли б справді зіткнувся з «вуйком» (так його величають гуцули) віч-на-віч десь у гірській глухомані. Особливо зважаючи на інформацію очевидців, котрі показували мені «в натурі» малинник біля села Бистриця, «де ведмідь удень роздер коня, а вночі пхався у намет до грибників». Щоправда, поганими вчинками він про себе більше не нагадував. Не те що інший його «придуркуватий» одноплемінник. Біля нічної ватри на березі гірської Чечви слухав я оповідь мисливствознавця про ведмедя, котрий у заростях ожини, за якихось 50 метрів від нашого багаття, так обняв бабусю з села Луги, що зламав їй ключицю і ногу.

Та випадки, коли клишоногий умисно піднімав лапу на людину, стверджують і місцеві жителі, і фахівці-єгері, — не правило, а виняток із ведмежих правил. Насправді ж бурий ведмідь, за словами іванофранківця, кандидата біологічних наук, єдиного в Україні вченого-«ведмежатника» Олексія Слободяна, — цікавий, гарний і цінний лісовий звір. Про нього — наша сьогоднішня розповідь, із почутими від різних людей невигаданими історіями та ексклюзивними коментарями Олексія Олексійовича.

Було колись в Україні — гуляв клишоногий. У давні часи ведмеді водилися на території всієї України, точніше в її лісовій, лісостеповій та гірській зонах. Ходити на них із рогатиною для наших предків вважалося звичним заняттям: й адреналін було на кому «зігнати», і сім’я не голодувала. Ведмідь у Карпатах понині належить до найцінніших мисливських тварин. З його шкури виробляють неповторні трофейні килими, а за кількістю виходу з живої ваги м’яса доброї смакової якості тутешній цар звірів не має на кого рівнятися. Ще більшої слави серед мешканців Верховинщини зажив ведмежий жир, якому приписують цілющі регенеративні властивості, вочевидь, завдяки високому вмісту в ньому ненасичених кислот, мікроелементів, вітамінів та ферментів, і застосовують при лікуванні багатьох недуг.

За свої цінні шкуру, м’ясо та жир ведмідь поплатився зникненням з усієї рівнинної України (найдовше протримався в лісах Полісся). Тепер його єдиним рідним краєм залишилися Карпатські гори, де ще збереглися мало потривожені людською діяльністю місця. Ведмеді, стверджують палеонтологи, жили тут споконвіку, що підтверджено знахідками їх решток біля сіл Молодово (Буковина) та Мала Уголька (Закарпаття). Чисельність найбільшого хижака ще в XIX столітті в Карпатах була такою великою, що куди б не йшов горянин чи не їхав за межі свого населеного пункту, то зазвичай натрапляв на ведмедя або на сліди його близької присутності. Пан Слободян показував мені копію фотографії, зробленої десь століття тому, на якій зафіксовані результати одноденного королівського полювання в сусідній Румунії, — 15 ведмежих туш, складених на снігу двома рядами. Це — по той бік Чорногірського хребта. І по наш бік було їх не менше. Поетеса Марія Влад, котра народилася і виросла в гірському селі Розтоки, побіля Черемоша, згадує, що часто чула від своєї мами оповіді про зустрічі з ведмедями і їхні звички: «Ведмедя ніхто не боявся,— розповідала мама, — бо він ніколи на чоловіка не нападав. Бувало, ідеш плаєм, а то так вузенько, що двом не розминутися; ідеш, тяжко несеш, а назустріч — ведмідь. Що тут робити? Ні йому вернутися, ні тобі. Просуваєшся боком, а ведмідь собі легонько сунеться. М’яке, тепле, черкне боком — і посуне собі далі, а ти — у свою дорогу. Одного разу якийсь силач заложився (побився об заклад), що штуркне ведмедя у вузькому плаю. Штуркнув. Пальцем. Назбитки. А ведмідь обернувся та легенько штуркнув його лабов — той і не дихнув. Упав замертво».Менше ліс рубають — «вуйки» голодують?

Одначе так привільно карпатським ведмедям і в минулому велося не завжди. У першій чверті ХХ століття внаслідок інтенсивних промислів та лісорозробок їхнє плем’я зазнало серйозних втрат. Виникла реальна загроза зникнення ведмедів і у тутешніх горах. Аби запобігти цьому, влада під тиском учених-природодослідників узяла ведмедів під державний захист. Такі розважливі охоронні заходи вже в передвоєнні роки дали позитивні результати: з категорії зникаючих звірів карпатський ведмідь знову перейшов у категорію звичайних, поширюючись на всі придатні для його існування ділянки гірських лісів.

Точним підрахунком кількості бурих «вуйків» тоді ніхто не займався, власне, як і цілеспрямованими науковими дослідженнями цих тварин, поки в 1973 році за них не взявся молодий прикарпатський лісник Олексій Слободян. До ведмедів його «прихилив» відомий львівський професор (нині покійний) Костянтин Татаринов. У середині шістдесятих років, за даними І.Туряніна, приріст ведмежого полку в українських Карпатах почав уповільнюватися. В 1968-му на обліку стояло 1236 особин, через п’ять років їх кількість скоротилася до 1135 голів, а ще через п’ять — до 973. Скільки ведмедів залишилося в наших Карпатах тепер, більш-менш точно сьогодні, мабуть, ніхто не знає. Є статистика в межах Івано-Франківщини. Порівнюючи показники 1977 року (216 особин) із даними обліку 2002 року (87 особин), доводиться констатувати невтішну тенденцію скорочення за останню чверть століття кількості бурих ведмедів, принаймні на Прикарпатті — в 2,5 раза.

«Можна зробити припущення, — говорить Олексій Олексійович, — що і в інших регіонах Українських Карпат становище з чисельністю ведмедя аналогічне. Я вважаю, що це обумовлено багатьма причинами, які потребують спеціального ретельного вивчення. За матеріалами моїх досліджень, на зменшення чисельності вплинули щонайменше три чинники: браконьєрство, звуження кормової бази (малина, ожина, чорниця) внаслідок зімкнення лісових культур на значних площах упродовж останніх 20 років та активність населення в карпатських лісах, обумовлена масовим збором ягід, грибів і безсистемним туризмом. Може видатися парадоксальним, але зменшення в області за два десятиліття кількості вирубок головного користування (за офіційними даними, в 5 разів) пішло не на користь, а на шкоду популяції ведмедя, оскільки стали меншими площі зрубів і відповідно — кормової бази. На моє переконання, нині для збільшення поголів’я бурого ведмедя необхідно терміново вжити низку заходів. По-перше, вилучити вогнепальну зброю у пастухів, котрі в літній період перебувають із худобою на полонинах. Тоді в них буде менше спокус застрелити ведмедя. По-друге, укомплектувати штат лісгоспів мисливствознавцями та єгерями. Саме зазначені фахівці за сучасною методикою налагодили б чіткий облік чисельності цього звіра, проводили роз’яснювальну роботу серед місцевого населення, показували, як треба відлякувати ведмедів, котрі внадилися на пасіки, городи і в сади, як не потривожити їх узимку і випадково не вигнати з барлогу. До цього ще треба додати комплекс біотехнічних і лісогосподарських заходів. Лише тоді можна очікувати позитивного результату».

Особливості «цековського» і «відстрільного» полювання. У наш час на стежку війни з ведмедем законослухняна людина виходить у двох випадках: коли має мисливську ліцензію на здобуття трофею або дозвіл, одержаний з Києва, на відстріл так званого шатуна, тобто клишоногої особини, котра «заплямувала» себе постійними нападами на свійських тварин.

Полювання на ведмедя здавна вважалося елітним заняттям, перед яким не могли встояти навіть титани партійно-радянської системи. В їхньому середовищі особливо популярним було державне мисливське господарство «Осмолода», куди приїжджали розслабитися Микола Підгорний, Андрій Кириленко, Петро Шелест, очікували навіть Леоніда Брежнєва, але генсеку щось завадило. Тут для високих гостей найвправніші єгері протягом тривалого часу «дресирували» диких ведмедів, принаджуючи їх убитими тушами коней до певного місця. Поблизу нього заздалегідь вибудовували вишку-схованку для поважних стрільців. У такий спосіб, як розповідав мені свідок «цековського» полювання мисливствознавець Анатолій Кісіленко, Петро Шелест завалив двох ведмедів. Тепер легально взяти «вуйка» на мушку, зважаючи на високу вартість ліцензій та їх обмежену кількість, можуть лише багаті іноземці та заможні співвітчизники. Решті охочих залишається або браконьєрство, або полювання на шатуна. Останній варіант цілком законний, хоча трапляється він дуже рідко. Наскільки вдалося з’ясувати, за останнє десятиліття на Прикарпатті зафіксовано лише два приклади «класичного шатунства» — біля вже згадуваного села Луга Рожнятівського району та Микуличина Яремчанської міськради. У першому випадку, окрім «поламаної» бабусі, шатун іншого дня в селі Спас напав на господаря, який вибіг з хати на передсмертне скавучання пса. Чоловік у темряві спершу не зрозумів, на що наштовхнувся. Трохи пом’явши спаського газду, нападник утік у ліс. Взагалі ж він відзначався патологічною ненавистю до собак і душив їх при першій-ліпшій нагоді. Від його лап на полонині постраждало також кілька голів великої рогатої худоби. Але свій життєвий шлях бурий розбійник закінчив безславно — здох у день облави. Мисливці, які зібралися помститися йому за численні кривди, змушені були зачохлювати рушниці.

У микуличинській історії обійшлося без травматичних контактів ведмедя з людьми, однак «послужний список» цього розбишаки — хоч перед бісом хвалися. Навесні 1995 року вночі він розібрав частину покрівлі на обійсті газди Кошута і забив аж сім корів та телиць. Рогаті жертви поскладав одна на одну, щоб частину здобичі зручніше було витягувати через отвір у даху. Метрів за двісті від місця злочину виїв нутрощі, а рештки свійських тварин приховав. Влаштована місцевим єгерем біля «ведмежого НЗ» засідка упродовж наступних трьох ночей нічого не дала — шатун не прийшов. Мабуть, занюхав людський дух і певний час оминав цей присілок десятою дорогою. Зате влітку продовжив буянити на довколишніх полонинах і так розперезався, що одного разу навіть хотів відібрати телицю у переляканої зухвалим наскоком гуцулки.

Шатун iз першим снігом у барліг не заліг, тобто продовжував гострити зуби на микуличинську домашню живність. Далі терпіти його вибрики не було сил — з Києва дали дозвіл на відстріл. Операцію очолив молодий та енергійний тодішній головний мисливствознавець обласного управління лісового господарства Руслан Коцаба. Почалися облави. Та шатун — теж не ликом шитий — здаватися не збирався. Певне, відчував, що амністією тут не пахне. Спершу йому вдавалося спантеличувати «облавників», котрі влаштовували засідки на замерзлій землі та на засніжених деревах. Та сили були не рівні — мисливці з собаками таки вистежили микуличинського шатуна, і його догнала куля. Шатунами не народжуються.

Описані вище випадки — констатація фактів, а ось зрозуміти природу поведінки ведмедя в тій чи іншій ситуації нам допоможе найбільш обізнаний в Україні з його життям і повадками дослідник Олексій Слободян. Отже, чому ведмідь стає шатуном?

— Тому, — відповідає пан Олексій, — що не може знайти їжу природним шляхом. Скажімо, потрапив у дротяну петлю, розрізав лапу і не спроможний догнати дику здобич. А їсти хочеться, тоді береться за свійських тварин, доступ до яких не дуже важкий. Попробувавши їхнє м’ясо, звикає до такого «меню» і повторює спроби його добути. Взагалі ж у раціоні здорового ведмедя у всі пори року переважає їжа рослинного походження, досягаючи влітку 73 відсотків від загального обсягу. Шатуном може стати також ведмідь, якого випадково або умисне вигнали з барлогу, коли він уже заліг на зиму.

— Ви з такими типами мали справу?

— Так, але дуже давно. До мене якось звернулися голова Манявської сільради і місцевий мешканець. Кажуть, ведмідь минулої ночі відкрив клямку у стайні і задушив свиню. Витягнув її надвір, виїв нутрощі, а тушу залишив, тобто повівся традиційно як для м’ясоїда. Ну, думаю, раз таке діло — ліцензія в мене була, — влаштую засідку. Зробив сідало на смереці, що росла біля стайні, і надвечір туди заліз. Обійстя цього чоловіка містилося між двома горами. Як зараз пам’ятаю, стояла глибока осінь, вночі світив повний місяць і добряче пробирало холодом. Чекав-чекав, немає. Раптом в іншому кінці села чую собачий гвалт і постріл iз мисливської рушниці. З’ясувалося, ведмідь поліз в іншу стайню, а не в ту, поблизу якої я чергував на смереці. На другу ніч ми виставили вже два пости: я залишився на старому, а єгер заліг на місці останньої ведмежої вилазки. Однак він і цього разу нас обхитрив — пішов на третє обійстя, де також роздер свиню. Після цього кудись зник. Згодом його нібито застрелили в сусідньому селі Кричка.

— Шатун однаково небезпечний і для свійської живності, і для людини?

— На людину з власної ініціативи він не нападає, принаймні в нашому краї я про щось таке не чув, за винятком ситуацій, коли людина сама з ним зіткнеться, потрапить, так би мовити, в обійми. Але такі контакти не призводять до фатальних наслідків. Хоча, пригадую давній випадок десь 50-х років: мисливець у лісі гнався за ведмедем, а той сховався за великою колодою. Коли переслідувач переліз через неї, ведмідь і «обiйняв» його. Мисливець, правда, встиг вистрелити, однак не врятувався. Обох невдовзі знайшли мертвими.

Бурмило — наклеп на красеня.

— Пам’ятаєте свою першу зустріч iз ведмедем?

— Звичайно, але тоді я й не думав займатися науковими дослідженнями. Працював ще в Гуті лісником. Був міцним і рухливим, багато ходив по горах і їздив коником. Якось неподалік місця, де зараз збудована президентська дача «Синьогора», ступаю на галявину, а з другого боку ведмідь виходить. Та перша зустріч була однаково несподіваною для нас обох. Я не встиг злякатися, як він повернувся і зник у заростях.

— Горяни розповідають, що «вуйки» — дуже обережні й хитрі. Коли приходили вночі до полонинської кошари красти овець, то обмотували лапи мохом, щоб вівчарі не чули, як вони перелазять через загороду.

— Ведмідь справді ходить дуже обережно, майже нечутно, бо має на лапах епідерміс, який приглушує кроки. Тому усталене уявлення про нього як про неповороткого бурмила, такого собі незграбу, зовсім не відповідає дійсності. Це дуже спритний, зважаючи навіть на велику комплекцію, звір. Середня вага сучасних дорослих ведмедів коливається в межах 180—250 кілограмів, тривалість життя — близько 15 років.

— На коротшу відстань до нього ніколи не наближалися? — Я ні, а він підходив. Тоді мене вже перевели в інше лісництво, будівля якого міститься неподалік відомої православної святині — Манявського скиту. В лісництво прибіг хлопчина і сказав, що на ділянці молодої соснини ( це фактично околиця села) тиняється ведмідь. Я прихопив рушницю, покликав пса Бурка, і ми, взявши на снігу ведмежий слід, пішли дивитися, куди ж він веде. Відчув щось неладне, коли зрозумів, що ходжу по колу і не я веду ведмедя, а він уже дихає мені в потилицю. Треба було якось рятуватися, бо мій переслідувач чомусь не заліг на зиму, отже, став небезпечним. Довелося мені терміново сходити з дистанції.

— Ведмеді, котрі нині мешкають у горах, чимось різняться від тих, які раніше жили майже по всій рівнинній території України?

— Були ще печерні ведмеді. Карпатський ведмідь — це лише підвид бурого, адаптований до гірських умов.

— Окрім Карпат, ведмеді тепер справді більше ніде в Україні не водяться?

— Ні, але вони є в гірській місцевості сусідніх iз нами країн — Румунії, Польщі, Словаччини. Кордон вони сюди-туди переходять вільно, без віз.

— Отже, не тримаються певної місцевості, а ведуть бродячий спосіб життя?

— Ні, кожен ведмідь, як правило, має свою територію, на яку не заходять його одноплемінники, а якщо й заходять, то «господар» їх виганає. Територія залежить від наявності кормової бази, віддаленості від населених пунктів та інших захисних умов і може охоплювати від однієї до двох тисяч гектарів. У зв’язку з тим, що кількість ведмедів скорочується, площі їхніх володінь збільшуються. Влітку вони тримаються поближче до ягідників. Саме в таких місцях найчастіше відбуваються зустрічі з людьми, котрі також приходять збирати малину, ожину та чорницю.

А хто-хто в дуплі «законспірований» сидить?

— На зиму ведмеді залягають в один і той же барліг чи щоразу шукають інший?

— Буває по-різному. Зазвичай його вибирають у недоступних місцях, там, де росте гірська сосна (висота близько 800 метрів над рівнем моря), де після буреломів утворилися завали. Відомі кілька типів барлогiв: земляні, в дуплах, під вітровалами, під корінням старих дерев, у густих заростях. Хоча ведмеді інколи роблять просто-таки непрогнозований з людської точки зору вибір. Біля Манявського водоспаду стояв мисливський будиночок, у якому в сезон полювання часто ночували приїжджі, тобто було досить гамірно. На превеликий подив, метрів за 80 від цього будиночка, в густому ялиннику, в земляному барлозі жила ведмедиця з двома ведмежатами. Про це не знав ні я, ні хтось інший, хоча в околицях села частенько помічали ведмедицю з малятами. На їхнє так хитро влаштоване житло натрапили тоді, коли його мешканці вже перебралися на іншу квартиру.

Узагалі ж барлоги дуже замасковані. Якось узимку з лісниками ми робили відводи (позначали на місцевості кордони ділянки, призначеної для вирубки), то буквально перед нашими носами з дупла ялиці вискочив ведмідь, щоправда, невеликий. Перед тим він заліз усередину і так прикрив гіллям свою схованку, що її неможливо було помітити.

— Узимку ведмідь лише те й робить, що спить. Він не робить на той холодний період, як, скажімо, білочка, запасiв харчів?

— Ні. В його організмі відбуваються такі фізіологічні процеси, зокрема уповільнення обміну речовин, що нагуляного за літо-осінь жиру цілком вистачає аж до весни. Ведмідь залягає в барліг тоді, коли наближаються снігопади. Він це відчуває безпомилково. Після того, як випав сніг, його слідів уже не побачиш. Але сплячого звіра можуть збудити люди, тоді він шукає другий барліг і знову залягає.

— Але їсти взимку йому, мабуть, теж хочеться, недарма ж у народі існує застереження ледарям: дивись, аби не смоктав лапу, як ведмідь у барлозі.

— Це, швидше за все, образне порівняння, адже ніхто насправді не бачив, як ведмідь поводиться у своїй закиданій снігом оселі. Хоча на передніх лапах може чесатися епідерміс, і він його може злизувати, перебуваючи у стані дрімоти. Навесні виходить iз барлогу здебільшого у квітні. Буває, і раніше, якщо встановиться тепла погожа погода. Після сплячки виглядає кволим і пригніченим, але невдовзі відновлює звичну форму.

— Ведмежата зимують разом з мамою чи окремо?

— З мамою перебувають до 2-річного віку, а потім у них починається самостійне доросле життя. Народжуваність у карпатських самок дуже низька — один-два малюки. Багатодітні ведмедиці зустрічаються дуже рідко.

— Серед них теж трапляються непутящі матері? Пригадується дивна історія, описана Робертом Леслі в книзі «Ведмеді і я», про те, як у лісах північної Канади стара ведмедиця привела і залишила біля розташованого на березі озера дерев’яного будинку, орендованого письменником-натуралістом, трьох малих ведмежат. Робертові самому довелося годувати і виховувати підкидьків.

— Карпатські ведмедиці відповідальніше ставляться до своїх материнських обов’язків і до людей малюків не приводять. Хоча трапляються випадки, коли потривожена в барлозі ведмедиця тікає світ за очі, залишаючи напризволяще своє потомство. Так сталося в Осмолодському лісництві — без догляду залишилося двоє ведмежат, яких лісник привіз до мене, бо я мав вольєр. Коли трохи підросли, їх забрали в зоопарк, бо до життя в природному середовищі вони вже не були придатні.

Ведмедя боятися — в гори не ходити.

— Горяни розповідають про цікавий обряд залицяння у ведмедів. Нібито біля самки збирається кілька самців, і вона влаштовує їм випробування: якнайвище на стовбурі смереки робить пазурами помітку і дивиться, хто з претендентів досягне того місця своєю лапою. Перевагу віддає найдужчому і найспритнішому.

— Про таку «шлюбну» церемонію я не чув, але у звіриному царстві змагання за самку — поширена практика, достатньо згадати хоча б турніри, які влаштовують олені. Лише переможець здобував право скласти пару олениці.

— Ведмідь — найбільший представник сучасної української фауни, і в нього, окрім людини, в природі, мабуть, ворогів немає.

— Якщо ведмідь молодий, то на нього може напасти зграя вовків, а з дорослим ніхто не береться тягатися, хіба що станеться сутичка з кабаном-сікачем, і то з ініціативи ведмедя.

— У наші Карпати приїжджає багато відпочиваючих, серед яких чимало любителів залазити в найглухіші куточки гір, де вища ймовірність випадково зіткнутися з ведмедем. Як поводитися в такій ситуації?

— Ми вже зазначали, що ведмідь боїться людини і при зустрічі тікає від неї. Однак бувають випадки, коли людині самій треба виявляти максимум обережності. Ведмідь небезпечний за кількох обставин: якщо за ним ганяються мисливці, якщо він поранений і коли перебуває біля впольованої здобичі. Треба остерігатися також ведмедиці з малятами. Найрозсудливіше за будь-яких ситуацій жодним чином не виявляти ознак агресивності, а розвернутися і піти в протилежному від ведмедя напрямку.

Завдяки багаторічним зусиллям Івано-Франківської громадської природоохоронної асоціації «Наш дім» бурого ведмедя нарешті занесено до Червоної книги України. Отже, варто очікувати, що вiн найближчим часом не значитиметься в переліку диких тварин, на які дозволяється ліцензоване полювання. Сподіватимемося також, що рекомендації кандидата біологічних наук Олексія Слободяна, висловлені на сторінках «УМ», і новий «червоний» статус бурого ведмедя допоможуть зупинити загрозливу тенденцію скорочення його чисельності. Тоді і в нас, сучасних українців, і в наших нащадків буде шанс подивитися на царя карпатських звірів не тільки через решітку заповідника.

____________________________________________________________________________________________

Автор: Іван Крайній