Igor Melika

Коляда – це старовинний дохристиянський зимовий ритуал, який став частиною Різдвяних свят і триває донині на Гуцульщині. Люди вірили, що весна не прийде і доброго врожаю не буде, якщо колядники не заколядують в кожній хаті. “Береза” – провідник колядників, вибирає коляду, що підходить та вставляє ім’я особи кому співає. Решта колядників співають лише приспів після кожної строфи, що підтверджує слова “берези”. Слова пісні набирають магічної сили: що висловлено, так і станеться.
____________________________________________________________________________________________

В нас у горах, єк лиш настанет Божя Пилипівка, то люде видразу говорєт про Риздвєні свєтки тай про колєдників. Хто маєт ґрунт на боці, то так виважєєт гудувати там сіно, аби на Риздвєні свєтки була маржинка на сіні дома. Біднішші люде, тоти шо ходєт в бутини, та в цуги, на рєхту, та на миґлу, то так вивилєют туда, аби на Риздвєні свєтки доконче бути в хаті. Усі сходєт з роботий до хати. Стєгаютси из зимарьок, аби на Свєтий вечєр ціла родина засіла до вечері за стів разом.

Ни лиш богачі, але й найбіднішші лагодєтси на Риздвєні свєтки так, єк Бог приказав. Кожний стараєт иззавгоді дров ид хаті, аби си ними у свєтки ни журити. Хто ни маєт гроший, то йдет у роботу, аби на Свєта постарати ид хаті то все, шо потрібно до Свєтої вечері тай шо треба мати у свєта на колєдники, аби їх приймити тай угостити так, єк тому йдет річь. Навіть и найбіднійший стєгаєтси єк может, тай робит позадь свого затєку Свєтки так, єк и тот, шо маєт свої ліси, воли тай корови.

«Єк би ни було Риздва, ни воскресла би Весна» (народна приповідка)

Риздво – це велике, головне рокове свєто. На Риздво праведне Сонце вбераєтси в силу. Шо день, то бірше зачінаєт вид Риздва сонце огрівати своїм теплом закостенілу из студени свою доньку, нашу матір – Земню. На Риздво родитси Божя днина. Перемога світла над темнотов. Вид Риздва день зачінаєт біршєти, а нічь менчєти. На Риздво колєдники витают колєдами й плесами Боже Риздво. Риздву радуєтси всий народ, бо «на Риздво родитси тепло».

На Риздво рано варєт гуцули бануж из кукурудзіної муки на сметані, такий масний, шо аж си скрутит на маслі, тай їдєт йиго из кваснов гуслінков. Ґазда из ґаздинев радєтси, ци мут того року приймати колєдників. Є й такі люде, шо через скуписть ни приймают колєдників. Але таких людий мало. Вірєт, шо доків колєдників, дотів и нас на світі. А єк знівечєтси колєдники, то й нас тогди знівечіт біда на світі.

Колєдники

Єк ближєтси колєдники ид хаті, то в кождій хаті робитси тогди рух и гармідер. Хіба лиш пізно вночі, єк усі в тот раз сп’ют твердим сном, тай ни чюют, шо до них идут колєдники. Чюти тримбіту. Шораз то виразнійше розумно співанки. Щораз то голоснійше чюти колєдницкі дзвінки. Дітва шинделитси в хаті. Ґаздиня випрєтуєт, аби було чісто. Застелюєт скатертьов стів. Лагодит колачь на колєду. Дітва зазераєт у вікна. Ґазда видреховуєт иззавгоді гроші на колєду тай на плес. Сходєтси сусіде на колєдники. Кого нима из сусід, а він подєчьний ґазді, то ґазда когос по него посилаєт, аби доконче прийшов на колєдники. Єк галасливі вітри, буйно входєт колєдники плесом на задвірє опередь хати. Три рази приходєт и назад видходєт вид викна хати колєдники, плєшучі.

Из первовітку аж до половини XIX столітя в нас у горах ніхто ни переслідував наших колєдників за їх колєди. Колєдували вни їх так, єк уміли. Учілиси колєд берези вид березів. Передавали старовіцкі колєди предіди своїм превнукам. Первовічьні колєди переходили з поколіня в поколінє. Тоти старовіцкі колєди люде найліпше любили, тай до сегодне їх люб’єт. Старовіцкі колєди – це були первовічьні Божі слова. Ними ж зпоконвіку наші предки, тай ми славили Бога-Сонце тай величєли ними Боже Риздво. На колєдників йдут звичєйно молоді, охічьні до колєди, плесу, співанок й данцу люде. Є колєдники такі, шо ходєт у колєдники кождого року. А є й такі, шо лиш раз пишов у колєдники, тай бірше вже ніколи у ні ни хочєт йти, бо в колєдниках ходити й бути добрим колєдником, то великий труд. Уставичьним колєдником лиш может бути тот, шо направду маєт до колєди охіть, тай любит побути мижи людьми, тай пофрашкувати, та ни з одного посмієтиси.

Є такі охічьні люде до колєдників, шо нізашо у світі би си вид них ни лишив ніодного року. Мусит піти в колєдники. Навіть є такі, шо просєтси в колєдники, єкїх ни хотєт приймити, тай йдут набивом без вибираня, коби лиш їх вибірця, або береза з колєдників ни прогонив. Навіть є й такі, шо шош помагают в Пилипівку в роботі вибірци або березі, лиш аби їх узєли в колєдники. Але є й такі люде, шо хоть їх просит пид милий Біг вибірця, або береза, аби вни йшли в колєдники, а вни ни хотєт. Уставичьний колєдник, вибраний вибірцев, мусит ходити в колєдниках вид почєтку до кінця. Ни смієт лишити. А єк лишит, то колєдники з него сміютси, тай устидкуют йиго в кождій хаті: «Був у нас колєдник, але шош нам си усох». «Відив жінка ни позволила йиму, сараку, доходити з нами в колєдниках».

Береза – найголовніший (провідник колєдників), мусит знати всі колєди й плєси напамнєть. Мусит уміти колєдувати тай вести колєду. Він є у колєді передовожя, тай за ню відповідаєт. Береза мусит знати, йку колєду в котрій хаті треба колєдувати, аби си то вдавало усім людем. Тай мусит знати наперед уже, єк у котрій хаті мож за довго потєгнути колєду, єк си зайти из ґаздами, тай єк си треба забавити из гостями, аби тоти ґазди тай гості були кунтентні из колєдників. Береза мусит знати, єк прийти до хати из колєдниками. Єк кому заколєдувати пид вікнами, тай єк заплєсати опередь хати. Береза завжде йдет наопередь колєдників ци то в хату, ци з хати. Він перший сідаєт за стів и до колєди, и до їди. Доків ни встанет береза из-за стола, дотів ни можна уставати й колєдникам. Тай доків він ни сєдет в хаті, то дотів ніоден колєдник ни смієт в ній сісти. Він позволєєт поданцувати колодникам в хаті на колопні, тай він просит ґазду: «Ци можна плєсакам на-плєсати в хаті из дзвинками в руках за грішми коло гостий, тай коло домашних». Він разом из колєдниками вінчюєт ґазд колєдов тай свєтками, дєкуєт ґаздам за колєду. Він позволєєт за столом при їді, тай пійці за скрипков колодникам поспівати.

Вид берези залежит скрипичьник, тай тримбіташ у колєдниках, а так само и всі колєдники. Хоть їх вибераєт вибірця, то однако єк би си спротивив береза, то вибірця ни смівби взєти ані того колодника, ані того скрипичьника, котрого ни хочєт береза. Береза носит церковний хрест тай дзвінок у руках.

Колядування на Гуцульщині

Дзвоник і повесмо (перші нитки цегорічної пряжі)

Вибірця. У кождій колєдницкій таборі є вибірця. На вибірцу оббераєтси церковний брат, або йкийс упливовий и поважний ґазда из присілка колєдницкої округи. Вибірці виберают березів, колєдників, тай скрипичьників и тримбіташів у своїх таборах. Уни годєт березу й музикантів. Уни відповідают за тото, єк за порєдно ходєт колєдники тай єк за чесно справуютси. Уни уважєют, аби ни було розпусти в колєдниках. Він ходит з колєдниками цілий чєс. Вибірця разом из березов обраховує скарбонку, тай надзирает над колєдниками. Єк вибірця є чесний, розумний, тай добре си справуєт, то может бути вибірцев доків си сам из него ни звержет.

Скрипичьник. Кождий вибірця тай береза дбаєт, аби у їх таборі був добрий скрипичьник. Скрипичьник є дуже важное особое у колєдниках, бо він играет березі й колєдникам до колєди, играет до співанок, тай до данцу. Єк добрий скрипичьник, то в колєдників є охіть до усего: до колєди, співанок, тай до данцу. Скрипка їх до усего змусит, хоть би икі були вмучіні. А єк трафитси пустий скрипичьник, то й колєдники з ним борзо ув’євают тай так хрипнут, шо лиш шепчют у колєді. Из пустим скрипичьником аби йкий був добрий береза, то ни годен колєдувати. Кождий скрипичьник мусит си свойов игров зладити з голосом берези и так мусит за високо в колєді йграти, єк за високо колєдуєт голосом береза.

Тримбіташ. У кождій таборі мусит бути тримбіта. Голос тримбіти даєт людем знати, де си обертают колєдники. Уночі голос тримбіти корнєєт ґазд, аби вставали, тай пускали в хату колєдників. Тримбіташ играет в тримбіту, єк колєдники приходєт тай єк видходєт вид хати. Голос тримбіти даєт знати, єк за довго в котрій хаті сидєт колєдники, аби сусіде знали, єк за борзо надієтиси колєдників у себе. Кождий вибірця стараєтси, аби в йиго таборі був добрий тримбіташ, бо всі люб’єт, єк хтос файно играет в тримбіту.

«Кінь». Давно бували в колєдницких таборах коні, тай шє й до тепер уни є там, де люде дают колєдникам на колєду: хліб, зерно, солонину й буженицу та повісма. Конем у колєдниках звут того чьоловіка, шо тоту зібрану колєду носит на плечьох у бисагах, тай зношуєт її на ділевшіну у водно місце. З коня колєдники завше си посміваюттай нираз йиго й назбитки мают, бо то прото кінь. На коня ни кождий лакомитси йти, бо то тєжко двигати бисаги з колєдов на плечьох за колєдниками. На коний в колєдники йдут звичєйно тоти, шо люб’єт добре попоїсти тай набутиси в колєдниках, але їх за колєдників би вибірця ані береза не приймив, бо уни ни здатні на колєдників. Тимунь уни йдут на коний, аби лиш пити в колєдники.

Колєдники (тримбіташ і скрипичьник)

Плясуни з бартками (бартка – символ духовної зброї)

Тимунь шо береза, скрипичьник, тримбіташ и кінь ни сміют нікуда з колєдників умаркірувати тай цілий чєс уни найбірше мусєт труждатиси, бо вни є платні в колєдниках. З ними на Різдво годитси вибірця, кілько котрому з них маєтси платити за добу. Решта колєдників ходит покликанєм і за гонір. Кождий вибірця, поцоркочюючі дзвінком, скликает свою табору колєдників до себе. Разом з березов, скрипичьником и тримбіташем стают разом в таборі. В кождого колєдника блискаєт до сон-ця бартка в руці, з прив’єзаним до неї ремінцем дзвіночком. Найкрашші тоти табори колєдників, шо складаютси вид п’єть до тринайціть колєдників, уже разом из березов и вибірцев. А найпрехтичьнішші табори – вид сім до дєв’єть людий, бо їх ані замало, ані ни забогато в одній таборі.

Кождий береза, поцоркочюючі дзвіночьком, прив’єзаним чесаним повісмом до дерев’єного писаного старовіцкого колєдницкого хреста, виходитиз свойов таборов плесом з попівского дідинця. Рушєєт у свій кут колєдувати. Колєдницкі табори играют в скрипки й тримбіти. Одна напротів другої табори випераютси из плесом. Перед усим збірним народом кожда табора показуєт, шо вна значіт тай вартуєт. А нарід дивитси на колєдників тай їх судит, котрі табори найкрашше плєшут, найбуйнішше йдут. Котрі найкрашші, а котрі найпушші колєдники

Розплєси. Колєдники на закінчене колєди, шо називаєтси розплєсами, вибирают собі одну хату. Там цілий чєс єк колєдники набуваютси на колєдах, їх коні зношуют колєдницкі колачі, аби по розплесах ними ділитиси. Колєдники у тій хаті, шо роб’єт у ній розплєси, то й по добі чєсом набуваютси. Там уже сами колєдники складаютси на горівку для себе тай гостий. Колєдуют ґаздам тай гостям, плєшут и забірше єк треба навіть. А витак береза дєкуєт усім колєднакам за колєдництво тай просит, аби одни одним вибачєли, тай ни гнівували. Тай аби си надієли, єк діждут на другий рік, знов пити в колєдники. Дзвонит в дзвінок, закінчюєт колєдники.

Витак всі колєдники разом обреховуют скарбонку, кілько їх табора заколєдувала гроший. Повісма берет береза, музикант тай тримбіташ у рахунок плати за свій труд. Решту доплачюєт їм вибірця грішми. Конем платєт зерном тай хлібом. Решту зерна, хліб, колачі, солонину й буженицу продают, хто хочєт купити післідь того прєцу, шо встанов’єют йиго сами мижи собов колєдники. Тоти гроші з колєдницких колачів передают вибірці до скарбонки. На видході колєдуют замість отчінашу по їді застівну колоду. Колодники стают наокола стола, тай стоїчі колєдуют: «Дєкуємо Господу Богу, Дай Боже!

Скрізь по горах чюти то тут, то там трембіти, шебетанє скрипок. Розсипаютси голосні сміхє кичірами. Чюти веселі жерти. Майже ни вгавают крики колєдницких таборий. Ни стихают голосні плєси. Лунают по горах круглєки. Розмиваютси кучєреві співанки. Прокомірзуютси из сну притаєні в тишині по верьхах гуцулскі дрімаючі хати. Оживают. В хоромах вид данців аж помости ломнєтси. Вид побожних колєдий та жертивливих ве, за колєду и вінчьованє. Дай Боже и вам усім посполу шєстя, здоров’я тай многа літ. Позволь Боже нам усім у мирности тай радости ці свєтки обійти, тай других діждати вид сегодне за рік».

Джерело інформації: Петро-Шекерик Доників «Рік у віруваннях гуцулів» Фото: © Ігор Меліка