Igor Melika

Народні промисли Карпат

Важко повірити, що практично в самому центрі Карпат зберігся такий собі етно-острівець, де живуть залюблені у свою справу народні майстри. Із покоління в покоління вони не просто передають секрети давніх народних умільців, але й продовжують вдосконалювати та розвивати вже призабуті ремесла – писанкарство, килимарство, різьбярство тощо. І зветься цей край Прикарпаттям. І наша подорож до підніжжя Карпат починається в одному з найстаріших міст Галичини – у колоритній Коломиї.

Відома ще з часів середньовіччі (ХІІІ ст.) як центр видобутку солі, Коломия затишно розкинулась на річці Прут, за 65 км від Івано-Франківська. До речі, дехто з дослідників припускає, що своєю назвою місто завдячує саме річці, оскільки колись Прут називався «Мий», відповідно місто – «Коло Мия», тобто коло Прута, тобто що колеса миє. За іншою версією, Коломию було закладено у 1214 р. на честь галицького короля і угорського королевича Коломана (Кальмана). Дехто, захоплений схожістю вислову, вбачає нагадування про існування тут римської колонії (т. б. поселення).

Тим часом, місцеві перекази і легенди пов’язують назву із сербохорватським словом «коломий’я» або чоловічим ім’ям Коломий. Отже, зрозуміло, містечко це хоч і невелике, та гонорове, недарма Квітка Цісик у відомих «Коломийках» співала: «Коломия – не помия, Коломия – місто. В Коломиї дівчаточка як пшеничне тісто». Та поки стародавнє містечко прокидається, ми покидаємо його, прямуючи дорожнім серпанком у сторони гір, чиї обриси манливо вимальовується на обрії.

День перший: «Космацькі майстри»

Це село просто створено для кіно. Величною зіркою розкинуло воно свої 32 присілки на навколишні гори, та ще й у місцині, де три річки збіглися в одну. Недарма старожили з задоволенням переповідають легенду, що назва села означає «келія сонця». Справді, у будь-яку пору тут завжди сонячно: навіть якщо зранку обрій затягнули тяжкі дощові чи снігові хмари, теплі промені сонця хоча б на мить зазирнуть у віконця Космачан. А ще тут й донині витає незламний дух Олекси Довбуша, бо саме у Космачі жила його любка й коханка Ксенія Дзвінка, і саме тут легендарного опришка наздогнала срібна куля. Основний вид транспорту у горах – коні.

Отож далі у селі ми будемо їздитиме кіньми! Скакуни весело б’ють копитами й трусять гривами, прикрашеними дзвіночками та яскравими кутасами (стрічками), нетерпляче чекаючи, поки гості розмістяться у розписних возах. Вбраний у розшитий візерунками, сап’яном й кольоровими стрічками кожух гуцул вкриває пасажирів гуцульським ліжником (покривала з овечої вовни), і от ми рушаємо. Враження неймовірне! Над нами – величне небо в оточенні сторічних дерев, які ще пам’ятають схованки опришків та останній бій «упівців». Дзвенять кінські підкови, віз злегка підстрибує на камінцях гірського струмка і легко летить з гори на гору. Весело і з вітерцем ми дістались до садиби майстрині-писанкарки Ганни (в селі – Олексина). Варто зазначити, що кожний гуцульський дім – це витвір мистецтва. Будують хати зі смерек, а прикрашають кожен на свій смак: різьбленням по дереву або заквітчують стелини пахучими травами.

Незбагненність орнаментів гуцульської писанки

У майстрині Ганни тепло, ясно, затишно від сотні яскравих писанок: гігантських страусиних до дрібних – перепелиних. Насамперед жінка частує гостей настоянкою із співанкою, смачними гуцульськи стравами та ароматним чаєм із гірських трав. А тепер вже й час взятися за писачки. Ганна змалку малює писанки, володіє давньою технікою розпису воском. Своїм писачком вона створює не просто нові світи, а цілі галактики на ймення Карпати. Тут є і зоряне небо, і дерево життя з оленями й птахами, і засіяне поле, і церкви – все намальовано у певному порядку, аби підтримати лад та рівновагу в нашому світі. Темні кольорі символізують святу землю; червоні – життя та силу, здоров’я і любов; білі – це чистота та праведне життя; жовтий – колір достатку й сонця, що захищає від темних сил; а зелені тони – весна і пробудження природи від зимового сну.

Майстриня малює як геометричні фігури, так і рослинні й тваринні мотиви: дубове листя, колосся, оленів, пташок, коників. Писачок легко наносить тонкі лінії розпеченим воском, відтак малюнки виходять ніжні та мініатюрні. Кожен символ має своє значення: безконечник означає вічність; хрест символізує Бога; трикутник – уособлення родини, чоловіка і жінки; драбинка передає прагнення людини до вищого; а дерево на писанці – ясна річ, є деревом життя. Звичайно, за один майстер-клас не збагнеш весь світ в мініатюрі, та спробувати варто! Тим більше, що свою першу писанку ви забираєте на згадку. І знову назустріч весело біжить дорога. Місцеві дітлахи з цікавістю дивляться на гостей. Хоча до туристів тут звикли, хоча ті не завжди поспішають зрозуміти побут «дітей гір».

Князь і Княгиня Карпат

Одне з рукотворних див Карпат – вбрання космацьких Князя і Княгині, та й саме весілля – унікальне видовище. Уявіть: молодята в оточенні бояр і дружок усі в старовинному вбранні виїжджають кіньми! Обряд починають брати молодої – хлопці розчісують сестру. Після того, розповідає відома майстриня…, на голову молодої вдягають головну прикрасу весільної зачіски – яскраву корону, обшиту різнокольоровими пайетками, бісером і дощиком. Корони вдягають і дружкам зі сторони молодої, але по висоті вони дещо нижчі. Також дружкам ззаду півколом вплітають яскраво-червоні шерстяні нитки, що дивними локонами густо лягають на вишиванки.

Обряд супроводжує спів жінок автентичних гуцульських співанок. І от вже молода з дружками обходить довкола столу з весільним деревцем. Після цього батьки благословляють молоду калачами. Перед виходом із хати брати тричі роблять хрест на одвірку топірцями. І лише тепер молода у супроводі дружок і гостей сідають на коней і вирушають до шлюбу. До речі, унікальні костюми можна не тільки приміряти, але і сфотографуватись у них. Адже чи навряд ви ще колись зможете відчути себе Князем чи Княгинею?

Із сиру вилітають коні

Для гуцулів сир – другий хліб, а, можливо, і перший. На полонині пшениця не росте, а ось сир із молока пастухи роблять постійно. Ще в давнину на полонині красень-леґінь заради розваги чи як оберіг зліпив із сиру коника чи, скажімо, овечку. З того часу сирна пластика для «дітей гір» стала одним із видів творчості, а вчені вважають її унікальним явищем у народному мистецтві України.

Тож тільки-но ми під’їжджаємо до садиби майстрині Олени (на прізвисько Зусиха), гуцулка радо зустрічає на подвір’ї й щиро запрошує до хати. «Ходімо, сир стигне», – пояснює вона. У вітальні справді все готове до майстер-класу з сирної пластики: у широкому баняку булькає біла маса, що нагадує сметану, а напроти біля стіни виставлено унікальну колекцію виліплених із сиру та розмальованих спеціальними фарбами весільних калачів, гуцулів верхи на конях, тваринок – корівок, оленів, пташкои Та основне місце займають коні з маленькими жеребчиками, з прив’язаними до тулуба бербенчиками (діжечками). Великих коней майстриня прикрасила візерунком із сирної нитки та «розписала» яскравими крапочками і гуцульським орнаментом. В основному, це солярні знаки зеленого, синього та червоного кольорів, що надають виробам святковий вигляд.

Поки гості дивуються незвичним іграшкам, пані Олена черпає сир, що тягнеться ниткою, і просто на очах в її умілих руках він перетворюється на овечку. Дивлячись на неї, ми й собі починаємо ліпити. Азарту додає й те, що групу розділили на дві команди і кожна має зробити більше й краще усіляких виробів із сиру. Тож уже за лічені хвилини стіл перетворюється на таку собі полонину з отарою овечок і корівок, пташками. Майстриня задоволено слідкує за процесом. Побачивши, що хлопчина намарно намагається зробити з сиру вуздечку та сідельце для коника, пані Олена терпляче починає демонструвати процес. Незгледілась, а її вмілі руки щось підправили у пташки, якого ліпила моя сусідка – й у нього з’явилась весела чупринка на головці. Сир швидко застигає, тож вона кидає ті шматки у киплячу на плиті молочну масу.

До речі, вівчарі на полонині наліплюють собі коників, а як зголодніли – ласують досхочу. От і ми і коників наліпили, і сиром поласували! Тим часом донині у Прикарпатті жодне весілля чи хрестини не обходяться без сирних коників і калачиків. У старовину напередодні Великодня дітям, замість писанок, дарували сирних коників. У Космачі молодятам зв’язують руки сирним калачем, символом безконечності кохання, а ще сирні калачики кладуть на весільний коровай, вітаючи гостей.

Хата-стая й літування вівчарів

На подвір’ї майстрині Олени туристів чекає чергове рукотворне гуцульське диво – справжня хата-стая! Виявляється, її чоловік, Зус, ще парубком проводив літо на полонинах. З травня по вересень у Карпатах починається літування – випас маржини (худоби) на полонині, бо на рівнині пасовищ не вистачає. Про полонинський хід – вихід із села на полонину – заздалегідь повідомляють трембіти й пастуші роги. Це велике свято часом триває декілька днів. І ґазди до цього готуються впродовж року, дотримуючи в певні дні суворого посту.

Усе життя гуцула, мов вервечка старовинних обрядів

У горах вижити важко, покладатись на чиюсь допомогу людям не доводилось. Тільки і лишалось, що старанно молитись, вірити у численні забобони й всілякі прикмети. Скажімо, щоб вуж худобу не вкусив чоловіки не їли скоромного на Воздвиження Чесного Хреста (27 вересня), а щоб хижаки худобу з полонини не покрали, – на св. Спиридона (25 грудня). Аби літування вдалось, на полонину не можна було йти у п’ятницю чи на свято. У день початку мандрівки на літовище ґазда вставав зранку, при свічці молився за маржину, а потім йшов до стаї і запитував худобу, чи добре їй спалося і сам собі ствердно відповідав. Потому давав вівцям трохи бджолиного воску, щоб в отарі трималися разом, давали багато молока й приносили прибуток, як бджоли. А щоб овець ніхто не врік, господар ставав оголонеми ногами у дверях і, рахуючи маржину, пропускав кожну поміж ногами, б’ючи гілочкою з молодої яблуні кожну вівцю. Коли ж остання переступила поріг, промовляв заклинання-побажання, аби ніхто їх не врік, як у цю хвилину ніхто не може вректи його ґаці (штани).

Особливе місце у житті горян відіграє ватра, зазначає Зус, адже вогонь відганяє хижаків, у холодні ночі зігріває вівчарів, відігріває молоко на сир. Відтак, прийшовши на полонину, ватаг (головний після депутата – власника чи орендаря пасовища) знімав капелюха і вітався з полониною: «Дай, Боже, щастя», потім переступав поріг хати-стаї, промовляв коротку молитву і просив у Господа вдалого сезону. Потому вбивав сокиру в стіну й кидав підкову у попіл минулорічної ватри та закликав добре горіти. Характерно, що вівчарі миють руки після кожного доїння, проте їм категорично заборонено наближатися до ватри та гріти долоні біля вогню. «Щоб не висихало вим’я і худоба не втрачала молоко», – пояснює Зус. Сезон випасу худоби закінчується на Першу Пречисту (Успіння Богородиці) – 28 серпня, а овець – на Другу Пречисту (21 вересня). Цього дня ватаг чекав, поки у колибі погасне ватра. Гуцули вважають: хто загасить вогонь, той незабаром помре, а хата-стая згорить. Колиби зачиняли і не повертатися до весни, бо вірили, що до залишених жител навідується мара (напівлюдина – напівчорт) чи дух вбитої людини.

До речі, споруджуючи полонинські будівлі, горяни навіть курінь не встановлювали на місці, де колись сталось вбивство, – «сукровище». Натомість тут встановлювали дерев’яний або кам’яний хрест, і цю ділянку оминають, аби маржина не втратила молоко («манну»). Пастухи стверджують, ніби вівці на сукровищі поводяться неспокійно, збираються докупи і жалісно мекають. Місце для будівництва стаї визначали кількома способами: де худоба спокійно пасеться; або посіяний льон добре зійшов; а ще за допомогою годинника («дзигарка») – якщо після молитви перед очима чоловіка пливуть хрести, це є недобрий знак, якщо ж кола – навпаки. Так от, у полонинному господарстві панувала сувора дисципліна та чіткій розподіл праці. Насамперед усі слухались ватага, продовжує розповідь газда: ватаг визначав місця для пасовищ і житла, першим прокидався і останнім вкладався, слідкував за надоями, готував їжу для вівчарів і варив сири, лікував худобу, а при потребі й людей. Тут ніхто ніколи не байдикував: навіть якщо пастух не йшов на пасовище, він носив воду (якщо річка протікала на відстані), прибирав у колибі, рубав дрова. Адже полонина годувала все село: вівчарі не тільки отримали платню (сиром та/чи грошима), але задурно випасали свою худобу, їли і щомісяця громада забезпечувала їх взуттям.

Тим часом із надоєного молока роблять полонинські сири: будз (молоко, заквашене глєгом натуральним ферментом), вурду (до молока додають сироватку від будза), бринзу (роблять із добре підсохлого підсоленого будзу та щільно трамбують у посудини, через що вона зберігається пару років), жентицю та гуслянку (кисломолочні продукти), били масло. Під час своєї розповіді ґазда Зус справно налив молоко у дерев’яну путину (ємкість від 35 до 100 л) та постійно повертав її навколо ватри, щоб молоко не вистигало, а потім за лише йому відомими ознаками кинув у білу пінисту рідину 3 ложки глєгу (фермент зі шлунка вигодованого молоком теля), добре перемішав і накрив кришкою. Та знову уважно слідкував за температурою. І, о диво, невдовзі зверху утворилась напівсвітла рідина – молоко заквасилось!

«Чєс бити сир!», – поважно каже гуцул і починає спеціальною колотилкою – бетелєвом розбивати сир, аби він взявся у грудки. П’янкий аромат трав змішався з випарами молока. Не в силі відірвати погляд, ми слідкуємо за магічними рухами майстра. Нарешті Зух поважно опускає руки та запрошує скуштувати свіжовиготовлений сир, що просто пане в роті! Як тут не втриматись і не купити гуцульської смакоти!

Скрипка грає – серце крає

Не встигла гостинна майстриня завершити свій майстер-клас, як ніжно зазвучала скрипка. Її мелодію підхопили цимбали і бубон. Гості здивовано й захоплено роздивлялись дивне тріо. «Гуцули не уявляють свого життя без музики, насамперед без скрипки, – змовницькі підморгуючи, каже музикант, пан Богдан Костюк. – Вже змалку ми тягнемось до музичних інструментів, от і моя дочка обрала суто чоловічій інструмент – бубон, а менший син – цимбали».

На підтвердження його слів у кімнаті зазвучала запальна народна мелодія, потім – весела коломийка. Причому скрипаль встигав не тільки грати, а ще й співати жартівливі куплети. Зробивши паузу, пан Богдан почав розповідати, та ще й демонструвати голоси улюблених гуцульських інструментів: сопілки – денцівки, дудки, флоярки (різновид флейти). Музикант зізнався, що він сам і виготовляє музичні інструменти. Для цього йде до лісу і довго ходить у пошуках потрібного дерева. Особливо цінним вважається те, в яке потрапила блискавка – громовиця. «Якщо це смерека, то скрипка з неї матиме чудовий, надзвичайно тонкий, чутливий голос», – ділиться секретами пан Богдан.

Бубон виготовляють із баранячої шкіри, яку довго висушують та вичиняють. До речі, лише космацькі майстри прикрашають дерев’яний обруч бубна металевими вставками, вже у Верховині так не роблять. А ще, виявляється, трембіти є і в Японії, але тамтешні завдовжки 2 м, а гуцульські – три. «У нас донині зберігся давній інструмент – роги, – таємничо зазначив музикант. – Своїм звучанням вони нагадують клич оленя. Проте в них грають лише коли колядують». Після цього майстер-музикант дозволив туристам самим зіграти на будь-якому інструменті. О, що тут почалось! Дівчата і дули у сопілки й дудки, а чоловіки щосили роздували щоки, намагаючись почути голос трембіти! Усім було весело і гарно.

І знову дзвенять дзвіночки у шовкових кінських гривах, відбиваючи підковами веселу дріб. Ніч темною шапкою опускається на Космач, запалюючи далекі зірки. А на завтра нас чекає колоритний Косів. Містечко, яке у ХV ст. славилось соляними банями, а п’ять сторіч потому перетворилось на центр гуцульської культури. Лише тут є унікальний шанс на майстер-класах самому зіткати килим чи ліжник, відкрити світ гуцульської кераміки та різьбярства, а на останок зустріти сонце на хребті Косарище – Степанського (1148 м над рівнем моря) і оглянути пейзажі з легендарної Чорногори. Відкрийте «Окрайну» Ваших мрій!

День другий: «Косівське декоративне і художнє мистецтво»

І знову дзвенять дзвіночки у шовкових кінських гривах, відбиваючи підковами веселу дріб. Ніч темною шапкою опускається на Космач, запалюючи далекі зірки. Але казка не скінчились – нас чекає ночівля у садибі «Космацька писанка». Ранок зустрічає сонячною усмішкою, і от вже автобус мчить нас на зустріч мандрам, відкриваючи все нові пейзажі. Тільки у Прикарпатті одночасно можна побачити, як на вузькій гірській дорозі розминаються кінська упряж і квадроцикл – минуле і сучасне. Та нас манить старовинний Косів. Містечко затишно розкинулось у підніжжі українських Карпат, у долині р. Рибниця (притока р. Прут). У ХV ст. воно прославилось своїми соляними банями та керамічними виробами, сіль тут давно вже не видобувають, а от вироби місцевих майстрів відомі і всій Європі. Косовські карді сьогодні прикрашають музеї Бухаресту та Відня.

Отож ми в свята святих – на Косовському мистецькому комбінаті. Тарілки, глечики, підсвічники, горщики, горнятка – очі розбігаються від краси: дивно переплетені рослинні орнаменти, зображення птахів і звірів. Ну і, звісно, чимало сюжетних композицій, які відображають життя гуцулів. До речі, косівську кераміку визнано унікальною і єдиною у світі. Насамперед через особливість розпису – «ритування» або «гравіювання», коли виріб вкривається білою глиною та підсушується, а після першого випалювання у гончарній пічці на виріб наноситься орнамент зеленою, коричневою, жовтою, рідше синьою фарбами. На останок виріб покривається прозорою глазур’ю і випалюється вдруге. Зрештою, пригадавши, що не боги горшки ліплять й ми сміливо під час майстер-класу беремось ліпити власні вироби. Варто визнати, глина слухалась не всіх, виявляється, досить важко надати правильної форми горнятку чи мисочці. Тим не менш, мій кривобокий кухлик здається мені найкращим.

Наступна наша зупинка – інститут прикладного мистецтва – вразив різнобарв’ям гуцульсоко-буковинських домотканих килимів, ліжників, гобеленів, крайок (гуцульські пояси до спідниць), запасок (спідниця) і навіть пальт, шарфів, дизайнерській етнічній орнаментиці. Майстриня вправно натягує нитки і старовинний, ще бабусин станок просто на очах починає творити диво – тче полотно. Звісно, і тут ми змогли утриматись, аби не спробувати зробити пару ударів станком. Словами не передати враження, коли у тебе з-під рук виплітається – народжується рядок, а ось іще і вже клаптик тканини.

Та на виставці різьбярства «Тіні забутих орнаментів» ми зрозуміли: дива тільки починаються! Хто б міг подумати, що дерево таїть у собі такі чудово-таємничі орнаменти! Ось тарілка з півниками з улюбленої казки про Кота Котофеіча і півника-співуна. А поруч виріб притягує візерунками Трипілля. Цю тарілку прикрашає візерунок, схожий на лабіринт Мінотавра, а тут баскі коні мчать за обрій життя. Ваблять око стародавні взори із трикутників – символу статків і добра, що комусь здадуться чарівним драконом. Тим паче, що поруч – Король-олень охороняє дерево життя. А от панно із восьмикутником, що з’єднав у складний орнамент-оберіг старослов’янські хрести і дерево життя. Вироби прикрашено бісером, інкрустовано металом і різними породами дерев.

Окрему експозицію займають дерев’яні хрести та хрестики: автентичні хрести-свароги, магічний безкінечник хрестів-оберегів, що уособлюють хрещаті символи Всесвіту. Адже хрест для гуцула має особливе значення: це і символ віри, і язичницький оберіг, і уособлення хрещатих доріг життя. Минаємо Косів і різьбленими скульптурами, веселковими барвами ліжників на плотах зустрічає нас Яворів. Дорогою до хати майстрині нас зустрічають овечки. Саме з їх шерсті: білої, сірої, чорної тчуть екологічні ліжники з солярними знаками. Гуцули дуже шанують все робити за давніми традиціями. Та бажання творити рухають традиційні вироби в дизайнерську подачу: гобелени, килими (з маками, кольорові, об’ємні), стильні безрукавки чи півпальта, етно шапки. Всі радісно фотографуються у виробах на фоні ліжника чи килима. Рухаємося далі в глибину Карпат у Верховинський район, де ми переночуємо і підемо в гори.

День третій: «Місця сили Карпат»

Та як бути у Карпатах і не підкорити жодної вершини? Відтак третій і останній день подорожі присвячується горам, а точкою відліку стане колоритна Дзембоня. Складається враження, що село надійно окутано невидимою хмаркою, що надійно зберігає давню культуру, самобутні національні традиції, унікальні звичаї та обряди. Не дарма свого часу тут бували і творили відомі письменники Леся Українка, Іван Франко, Михайло Коцюбинський, Василь Стефаник. І саме урочище Дземброня надихнуло художника і режисера зі світовим ім’ям Сергія Параджанова зняти найвідомішу українську кінострічку «Тіні забутих предків».

Отож беремо в наплічники найнеобхідніше з речей, воду і гайда на хребет Косарище-Степанський (макс. висота – 1148 м), звідки відкриваються прекрасні краєвиди на найвищі вершини Карпат, а в ясну днину Чорногору видно, ніби на долоні. Ми мовчки піднімались на гірські полонини, де часом зустрічаються навіть високі й кремезні кедри. До речі, у цій місцевості навіть збереглись такі рідкісні в Україні кедрові ліси. Гори люблять тишу, тож кожен йшов, вбираючи у себе цю красу і часом здавалось, що ми з кожним кроком наближаємось чи-то до Бога, чи до нірвани, чи до вічного життя?!

Легкий вітерець приносить пахощі різнотрав’я ще тисячолітньої давнини. А кожний камінчик під ногами видавався свідком чогось незвичайного, неземного, таємничого, тож як було стриматись і не покласти його собі в кишеню на згадку?! І, звісно, не забудь те кинути монетку, щоб уже наступного року знову повернутися сюди, де за деревами, здається, причаїлись тіні забутих предків. А тепер вже час вертатись до дому з новими світлинами, в теплу хату і з рідними та друзями поділитися емоційними спогадами вашої мандрівки автентичними, неповторними Карпатами.
________________________________________________________________________________________________

Фото: © Ігор Меліка, 2018 (Таїна народних промислів Карпат)