Igor Melika

ЯГІДНЕ ЖИТТЯ

Звідси дивляться на гори, близькі й далекі верхи, що голубіють на небі, на смерекові чорні ліси з їх синім диханням, на ясну зелень царинок, що, мов дзеркала, блищать в рамах дерев. Під ними,
в долині, киплять холодні гірські потоки. По далеких горбах дрімають на сонці самотні оселі. Тут так тихо і сумно, що чорні смереки безперестанку спускають сум свій у води, а ті
несуть його долом й оповідають.

Михайло Коцюбинський
ТІНІ ЗАБУТИХ ПРЕДКІВ

Чорничний екстрім або похід за „чорним золотом” Карпат

Афини… Коли купляєте літрову банку чорно-синіх ягід на ринку, не торгуйтеся, віддайте без слів ті десять -дванадцять гривень, що просять за цей цілющий соковитий бісер, і уважно придивіться до продавця. Якщо вам пощастило, і перед вами саме той, хто й збирав афини по гірських полонинах, знайте – ви бачите незвичайну людину – справжнього, “природного” екстремала, мужнього і відважного. Про таких кажуть, “наповнений зсередини світлом землі”. Їх рідко можна зустріти у великих містах, а якщо затримуються, то розгублюються і бідніють, й прагнуть швидше повернутись у своє село, до своїх гір. Тут стверджуються їх думки, почуття стають чистіше. Вони – це люди праці, “Христове плем’я”. У них інші помисли, надії і цінності у житті…

“Ти сподіваєшся засмагнути на полонині?! І купальник взяла?! Оце жарт! Поки не пізно зміни цей пляжний гардероб на осінній, або, краще зимно-осінній,”- іронічно повчали мене досвідчені рахівчани, під час зборів на полонину. З великою неохотою я натягла три (!) светри, дві (!) пари брюк і розіпнула рюкзак величезним і важким, захисного окрасу, військовим плащем. Пораду про рукавички і вовняну спортивну шапочку я сприйняла як цілковите знущання, натомість обперезалася легенькою хустинкою. Про що й пожаліла вже в перші 10 хвилин цієї, як вже тепер можу впевнено сказати, фантастичної подорожі.

ЗІЛ повинен був під’їхати у село Луг, Рахівського району, (першу точку посадки пасажирів) о третій годині ночі за місцевим часом, що означає п’ять по-київськи. Час, навіть у серпні, доволі ранній, і ще нічний, Напередодні зрадливо закрапав дощик. Ми, з десяток людей різного віку і зросту, у військових плащах і темних куртках, мабуть, являли собою доволі небезпечну картину. Адже всі проїжджаючі центр села (а воно лежить обабіч центральної дороги) автомобілі, різко збільшували швидкість, порівнявшись з нами.

Нарешті наша вантажівка прибула. По дорозі в неї вже набилося кілька десятків чоловік, тож наше бажання зайняти місце у передній частині кузова, ближче до кабіни, не збулося. Добре, що хоч взагалі вдалось викроїти крайчик дерев’яної дошки-лавиці і втиснутися між двома, загорненими у зимові куртки з капюшонами, спини. (Не хочу відволікатись, але, повірте, не думала, що залізти у кузов величезної вантажівки з метровими бортами так просто! Це все – дух колективізму! Коли на тебе дещо невдоволено дивляться 30 пар очей – тобі не до вагань). Дорога вилася вздовж гір та сріблястих хвиль Тиси. Чоловік, що зайняв місце поруч, розповів історію про ведмедя, який на цій ділянці виходить з лісу порибалити. Хтось навіть бачив, як “косолапий” розлючено розплескував воду, коли чергова рибина втекла від нього.

Світанок тільки починався. Вологе туманне повітря змушувало очі плакати. Руки обвітрювалися і мріяли зігрітись у кишенях. У наступному за Лугом селі, Діловому, машина зупинилася. Наша група суттєво поповнилася місцевими “золотозбирачами”. Подібних зупинок до Рахова було ще кілька, а перед самим містом водій ЗІЛу-рукавички Петро Васильович Полянчук попередив, що ми починаємо сходження у гори, і що наша мета – благополучно доїхати до однієї з найвищих полонин – Кечії, що поряд з Близницями та полониною Білин. Будинки дорогою траплялись дедалі рідше. Навколо було стільки незвичного, що хотілося запам’ятати все, до дрібниць. Ну, по-перше, ранок за ці дві години вже відбувся, і пасажири почали приглядатися одне до одного. Як кажуть, у кожному куті був свій ватажок. Жарти “не у брів, а у саме око” влучали мітко й безперестанку: чи то на рахунок загубленого відра, чи віднесеної вітром кепки, або про місцеві й, навіть, всесвітні новини.

І весь цей фольклорно-аналітичний галас на фоні божественних пізньо-літніх Карпат! Кущі калини горіли між смарагдами ялинок, яких ставало все більше. Дерева поважно скидали з себе пухово-білий туман, і без попередження простягали до нас руки (внаслідок таких хвойних пестощів на швидкості 20-30 км/год., наш непосидючий фотокор отримав численні подряпини). В якусь мить очам відкрилась Казка волі і краси – табун коней сміливо наблизився до дороги. Палеві, білі, чорні, мідні скакуни, зблискуючи випещеними свободою і полонинськими вітрами боками, гордо дивились на своїх колишніх господ – людей. Табун на волі – це незрівнянне видовище, неописуєме, яке не порівняти з ігрищами жодних, найбільш породистих в’язнів конюшень. Коні дивились на нас, закутаних, заспаних, набитих у кузов, як оселедці… Дивились розумно, гордо, звисока. Ми були в рівних умовах – у горах. Тільки тут, на рівні хмар і зірок, перемагають найсильніші. І тільки тут стає зрозумілим, які ми слабкі – люди…

З кожним кілометром угору атмосфера розважливості і веселощів поступалась хвилюванням. Їхати ставало все небезпечніше. Розмови згасли. Всі напружено й сконцентровано дивились на дорогу. Машина на майже 90-градусному підйомі по мокрій, ковзкій полонинській траві, “псянці”, раптом забуксувала усіма чотирма колесами, і дала мимовільний задній рух. Чийсь голосний зойк, шепіт котроїсь з жінок зблідлими губами “Господи, захисти!”, урчання безпомічного ЗІЛа… У голові билася єдина думка: “Треба йти пішки! Продовжувати цей рух нереально…” Вже потім, пізніше, мені розповіли про причину такого ризикованого маршруту. Виявляється, ми проїжджали по полонині Старий, де випасалось стадо корів, а хазяїном території був дуже небезпечний, неконтрольований старий бик. Тварина слухалась лише одного пастуха, але зазвичай, зранку корови розходились по пасовищу, а бик гасав навколо, охороняючи спокій своїх подруг. Очевидці розповідали, що він побив не одного невдаху –“тореадора”.

Ми піднімались вище і вище. Вершини, які ще годину тому здавалися дивними небесними істотами, тепер підкладали нам свої руки – плавні, м’які і розлогі в рукавах з жовтого велюру. У цей дивний, золотисто-сірий колір плюшевої матерії, полонини розфарбували трави. Ніби вичесана і укладена феном вовна, трави лежали чудернацькими узорами. А де-не-де зеленіли афинові ягідники. Рослина невисока, всіяна дрібним листям, під яким скромно зріє цей полонинський дар – афина, чорниця. Вона відквітла у травні-червні, а дозріла лише у серпні. Не дивно: тут дуже холодно. Причому вітер щохвилини жене нові хмари. Дощ ніби грається: скотиться дрібними росинками, й вже сміється неймовірно близькою й кольоровою веселкою, а потім грім, й знову сонячно. Після оголошення стоянки найперше, що за полонинськими законами роблять збирачі афин – це … готують сніданок. І це дуже мудро: голодний, багато не збере.

Розповідають, що найдосвідченіші збирачі у день приносять по 20 л ягід. В це важко повірити, особливо після того, як ми удвох, зібрали аж … три літра. Збирання відбувається з допомогою спеціального гребеня. Окремі верховинські майстри до сьогодні зберігають традиції його виготовлення. Залежно від віку збирача, й гребінь може бути невеликим, або навпаки – чорничним комбайном, як тут жартують. Таким можна “вичесати” афини з цілої полонини.
Поки ми насолоджувались повітрям, пейзажем і сніданком, решта пасажирів, для яких ця поїздка була не культпоходом, а звичайною працею, порозходились. Люди, причепивши до пояса відерко, або кошик, ніби котилися горою маленькими синьо-чорно-червоними горошинками, неначе якісь дивні звірі. Вони безстрашно забирались на самі вершини, в найдальші закутки. Збирати безперестанку ягоди, не розгинаючись, а може й у дощі – це дуже важко. Два літри потрібно віддати власнику машини за те, що привіз. А решта – твоя. За кожен літр неперебраної афини (тобто з листочками, які затягує гребінь) дають 6 грн. Якщо ягода чиста, без рослинного сміття – отримаєш 8 грн. Дехто заробляє в такий спосіб до 60-100 грн. у день. Багато людей, не маючи інших джерел заробітку, залишаються у полонинах на кілька днів, а то й тижнів. Змерзлі, з синіми, навіть, чорними, задубілими від ягоди руками, вони механічно наповнюють спочатку гребінь, потім відерко, ящик, і думають про своє… Я була вражена випадково почутим від однієї жінки, яка звертаючись до молодої дівчинки, що підсіла у машину на одній з закинутих ферм, де ночують збирачі, тихо сказала:

– Мама тобі наказала передати, щоб додому сьогодні ще не йшла. Як можеш, вже перебудь, в хаті потрібні гроші. Дівчина на те нічого не відповіла. Вона всю дорогу мовчала, зрідка лише поправляючи від вітру шерстяну по-молодецьки зав’язану хустку. Мовчки зійшла з машини й на зворотному шляху. Щоб натрапити на місцевість, де ягідники найрясніші, треба було пройти від машини більше двох кілометрів. Вітер, який піднявся дорогою, хочеться назвати смерчем. Ноги просто відривались від землі, трави перекочувались з боку в бік, дерева болісно кричали. Починаєш вірити історіям, які ще ранком здавались вимислом, про те, що іноді вітер підносить людей і вони пролітають по 5-10 метрів.

День минав швидко. Ми здивовано дивились на повні чорним золотом ящики, які виблискували фіолетом. Невже це зробили люди, які ось тут, поруч, ніби й такі ж, як ми? “Мені вісімдесят років, і я ще жодного разу не була у ягідниках на полонині, – весело розповідала мені бабся, до якої я звернулась з запитанням, як до наймудрішої, коли ми всі сховались у кузові під брезентом від зливи. – Отже, я як і ти, тут вперше. І так мені цікаво було приїхати, хоч раз подивитись, що думаю – їду. Але лише одне відро встигла зібрати.” (Потім, я спеціально записала її прізвище, бо вважаю цю людину, жительку села Луг, унікальною – Василина Мойсюк.)

Дорогою додому ми перетнулись з пішими туристами – чехами, що немов гігантські черепашки понуро несли на плечах рюкзаки, змоклі й брудні. Гуцули жартують, що коли туристичному терпінню приходить кінець, чехи збирають свої палатки й просяться на ночівлю у пастушу колибу. У ній посередині кострище, тож навколо, на настилі, може ночувати купа люду. Тут закордонні гості й відігріваються. Всю другу половину дня дощ заливався безперестану, тож шлях униз, був значно небезпечнішим. Але усім нам, захованим під брезентом і неймовірно втомленим, вже не було страшно – боятися не було сил. Темрява ховала прірви, урвища й інші придорожні пастки. Ніч зрадливо заколисувала й позбавляла будь-яких емоцій. Тіло прокинулось лише зранку. Протестувала кожна клітина. Відстань, вітер і воля, – надто рідкісні й суворі супутники для тих, хто зазвичай щодня мандрує поміж фруктово-овочевих полиць супермаркетів…

P.S. Один мій знайомий якось назвав смак чорниць трав’яним. Може так вважаєте і ви, може і я так вважала б, якби не нагода потрапити у полонину, знайти ягідник й дозволити свіжо зірваній, дзвінкій й блискучій росою ягідці розтанути у роті. Тільки тут, на далеких, непідкорених вершинах мудрих гір, афина дарує себе справжню. І заради цього дарунку варто долати нездоланне. І для кожного чорниця відкриється по-новому. Мені цей смак здався різдвяно-мандариновим, зі святковими ароматами розмарину і чабрецю. Але не вірте мені. Бо смак ваших ягід ще там, на Карпатських полонинах…

Назва “АФИНИ” вважається гуцульською, а походить вона від румунської назви чорниці – afin. У цих ягодах дуже багато всього – і дубильних речовин, і глікозидів, і вітамінів С і В, спиртів, органічних кислот, ефірних олій, солей марганцю, заліза, хрому, міді, провітамін А. Чорниця посилює гостроту зору, знижує втому очей, прискорює оновлення сітківки. В’ячеслав, який уперше піднявся в ягідник: “Смачнючі бабчині вареники з чорницею, политі маслом й сметанкою! Та несолодко цей бісер збирається!”

____________________________________________________________________________________________

Автор: Оксана Лугова (фото автора)