О гори! Гори! Час недарма вивірив,
Возніс вас у надхмарну височінь,
Аби дрібному нагадать про виміри,
Мізерне – заховать у вашу тінь.
Вони дивують своєю красою та маштабами, живописною палітрою та формами. Багато із нас саме до них приходять немов на сповідь, щоб зцілити свою душу і вдихнути розрідженого повітря якоїсь особливої, пiдчас невловимої свободи. Саме тут, можна отримати енергію і силу, яку випромінюють ці дивовижні і величні Гори. Лише в горах ти знайдеш справжнього себе! Тут дихається вільно, на повні груди, бо скрізь панує атмосфера простоти й щирості, тут справжнє все, як сама природа. 
Гори як завжди незрiвняннi у своїй красі та непідкореності. Вони є стражами невловимого вітру… Вони розмовляють з хмарами, окутуються в них і непорушно стоять, зверхньо споглядаючи на всіх тих, хто намагається позбавити їх волі і дичини природи. Їм байдуже на твоє прагнення досягти екстріму, на твоє бажання злетіти і вкрасти шматочок обрію. Гори… Вони прекрасні, але водночас можуть бути жорстокими і приймають далеко не кожного.
Пiдкорити їх – вдача одиниць. Але, якщо ти все-таки зробив це, дістався вершини, то стаєш сильнішим. І тоді, вони відкривають твою душу, пробуджуючи чутливість та чуйність до світу. Ці велетнi гартують, додають твердості крокам і впевненості твоєму чолу. І чим довший твій шлях, тим ще з більшою жагою продовжуєш прагнути туди, до їх вершин, долаючи неймовірні труднощі, не рiдко ризикуючи життям. Що ж ми шукаємо там, де начебто немає нічого окрім холоду, каменя, льоду й ураганного вітру?
А можливо те, що ми шукаємо, ті випробування, які ми влаштовуємо, самі по собі потрібні для того, щоб побачити або відчути свою власну душу, божественне в собі самому? Прикладаючи iнколи позамежні зусилля, лише таким чином дізнаємося, хто ж ми є насправді. І чим більше нам доводиться проходити крiзь це випробовування, тим чистіше і прозоріше ми стаємо.
А змішані відчуття: радість і сльози, коли стоїш на самій вершині, дають нам змогу відчути дивовижну єдність людини й океану гір. Бо саме тут, торкаючись неба, ти почуваєш себе вільним від усього на світі! Здається, що відчуття такої свободи не властиве людській природі, його неможливо зберегти, забрати з собою до низу. Можливо, це i є однiєю з причин, що спонукає людей знову й знову підніматися до височенних гірських вершин, ризикуючи життям заради декількох коротких, але незабутніх i таких жаданих миттєвостей…
Кажуть, якщо людина почула клич гір, вона буде повертатися до них знову й знову, і цього кличу їй уже не позбутися, як би вона цього не прагнула. Бо немає в світі нічого більш досконалого ніж гори! Вони були до появлення людини і будуть після неї, незмінні у своїй холодній величі, непідступні стражі вічності…
____________________________________________________________________________________________
© Ігор Меліка
Привабливість гір ще в тому що вони міняються залежно від пори року і завжди вони красиві і неповторні що і заманює всіх у гори !
Все це так, все чистої води правда. Істина для кожного своя. І навіть для однією людини, протягом її життя, ця істина може/буде змінюватись.
Для мене особисто, як сказано в цій статті, мабуть в першу чергу істинною метою сходження в гори було: “А можливо те, що ми шукаємо, ті випробування, які ми влаштовуємо, самі по собі потрібні для того, щоб побачити або відчути свою власну душу, божественне в собі самому? Прикладаючи iнколи позамежні зусилля, лише таким чином дізнаємося, хто ж ми є насправді. І чим більше нам доводиться проходити крiзь це випробовування, тим чистіше і прозоріше ми стаємо.”
Хоч зрозумів я це лише зовсім нещодавно. Раніше міркував, що ходжу туди, тому що там не торкнулася рука людини, не знищила нічого, не зіпсувала, не змарнувала природу. Там, любувався красою, спілкувався із природою. Там почувався вільною часткою природи, всесвіту, там забував про все. Там жив лише однією миттю, в ту мить, коли робив крок, вдихав, споглядав. Там, немає думок про майбуття, там є зараз, тепер, почуття, та зовсім трішки думок.