Igor Melika

ПРОДОВЖЕННЯ (Першу частину дивіться та читайте тут)

8 червня, вівторок

Містика – наче тонка межа між сном та реальністю…Таким містичним та загадковим місцем можна по праву назвати Долину привидів в якій нам довелося заночувати. Існує декілька теорій походження її назви: одна з них полягає в тому, що в певний час від скель падають тіні незвичайних химерних форм. Ці форми та їх швидке переміщення, за свідченням очевидців, справляють надзвичайно моторошне враження. За іншою версією, членів туристичних груп, що зупинялися в цих місцях на нічліг, вранці сильно турбували галюцинації. Як з’ясувалося потім, причиною цього були рослини-ендеміки, що виділяють в ранні години речовини, здатні викликати у людей тимчасовий розлад психіки.

Прокинувшись вдосвіта, без жодних галюциногенних ознак в організмі, хутчіш збираємо намети і починаємо підйом на південну Демерджи – 1239 м над р.м. Вранішній туман та розсіяне світло – справжній рай для фотографа! По чітко второваній стежці, місцями крізь зарослі та масивне коріння буково-грабового лісу, обминаючи нагромадження велетенських каменів, наближаємось до наміченої цілі.

Долина привидів – це фантастичне царство каменів, які своїми обрисами, особливо у сутінках та тумані, нагадують загадкових істот. Всі ці химерні форми долини – результат дії на конгломерати природних стихій: опадів, сонця, вітру. Іноді – смертоносних обвалів. Останній із них жителі с.Лучистое відчулии у 1989 р. Взагалі, минуле століття нараховує декілька великих обвалів які відбулися у 1927, 1934, 1966, 1982 і 1989 роках. Розміри падаючих брил досягали 8x10x15 м і важили понад 3000 тонн. У 1966 році падаючі брили викликали навіть землетрус силою 2-3 бали, який зареєструвала Алуштинська сейсмічна станція. Важко оцінити розміри уламків здалеку, тому відчуваєш різні почуття, коли проходиш повз ці величезні кам’яні химери.

На підступах до вершини туман дедалі густішав. Холодний вітер невгамовно бешкетував туди-сюди. Тільки квіти, які зустрічалися нам впродовж всього підйому, зігрівали своїми кольорами та радували око.

Ось і сама вершина – південна Демерджи – 1239 м над р.м. Привал, фотосесія. В густому тумані, майже навпомацки, спускаємось донизу, туди, де панує справжнє літо. Своєрідний живописний світ Демерджи зі своїми скелями та гігантськими вигадливими скульптурами, залишив у нашій пам’яті змішані відчуття прекрасного, містичного, загадкового.

Близько опівдня, місцеве таксі телепортує нас на Ангарський перевал. Звідси намічено наш новий маршрут на платоподібний гірський масив Чатир-Даг. На початку маршруту нас зупиняє старший лісник. Показує посвідчення та просить заплатити за прохід по 4 грн. з людини. Крім цього, показує ще купу документів завірених місцевими високопосадовцями, які свідчать, що Чатир-Даг являється заповідною зоною і т.д. і т.п. Крім того, страж лісу, чітко роз’яснює куди можна нам ходити, а куди категорично заборонено ступати навіть однією ногою. -Мда, це вам не Карпати, подумав я про себе, де дозволено робити майже все, що забажаєш! Погоджуючись на умови лісника, з обіцянками бути чемними та дотримуватись всіх вказівок і правил, піднімаємось угору до Букової поляни. Серед густого букового лісу, на невеличкій галявині з джерелом, розбиваємо табір для ночівлі.

9 червня, середа

Прокинувшись вранці від голосного щебетання птахів, готуємо трав’яний чай, снідаємо та починаємо підйом на Чатир-Даг. Широкою дорогою, через густий ліс, виходимо до кам’янистих схилів масиву щедро залитого літнім сонцем. Тут зустрічаємо цікавого мандрівника – дідуся, який серед каміння! намагався відшукати… білі гриби! Неймовірно, але факт. -Гриби і справді тут водяться, запевняє нас дід, єдине, що цей місяць довго не було дощу, тому і «білих» обмаль. Продовжуємо підйом і вже за декілька хвилин виходимо на величезну рівну поверхню – плато Чатир-Дагу. Ще прадавні мандрівники звернули увагу на форму цієї гори. Їм вона нагадувала стіл, і на старовинних картах Чатир-Даг так і називається – Трапезус. Це справжня райська поляна вкрита соковитою зеленню та різнобарвними альпійськими квітами.

Значна кількість рослин являються ендеміками і занесена у Червону книгу України. Складений з вапняків з типовим карстовим рельєфом, верхнє плато Чатир-Дагу вражало своєю монументальністю та непідступністю розпечених від денного сонця скель. Відчувалася і висота яка сягала відмітки більше ніж 1400 м над р.м. До вершини Ангар-Бурун (1453 м) – рукою подати. Десь далеко внизу, тонкою змійкою звивалася шосейна дорога Алушта-Сімферополь.

Ночувати вирішуємо на верхньому плато Чатир-Дагу біля самої маківки г.Ангар-Бурун. Між кам’яними розсипами, ховаючись від вітру, знаходимо більш-менш затишну поляну для таборування. За мить з-поміж каміння вискакує наляканий заєць і накиваючи п’ятами зникає у зарослях ялівцю. Здається, ми вдерлись на чужу територію… До заходу сонця ще декілька годин, тому у спокійному режимі піднімаємось на вершину г.Ангар-Бурун (1453 м), а невдовзі підкорюємо і наступну вершину Чатир-Дагу – г.Еклізі-Бурун (1527 м). По дорозі до останньої, із-за кам’янистих виступів вискакує налякана тварина. Але на цей раз набагато більша від розмірів зайця – молода косуля. Налякавши одне одного, мирно розбігаємось кожен своєю стежкою.

Еклізі-Бурун (1527 м над р.м.) – найвища точка масиву Чатир-Даг і лише на 21 м. нижча за Роман-Кош – найвищу гору Кримського півострову. Назва гори має змішане тюрксько-грецьке походження і перекладається як «Церковний мис». На ній знаходяться практично знищені розвалини грецької церкви – Панагія (Пресвята), куди греки раз на рік сходили велелюдним ходом для молитов.

Ближче до сутінок температура повітря почала різко понижуватись. А після заходу сонця взагалі сягнула відмітки +7t. Після денної 30-ти градусної спеки, для організму це було щось незрозуміле. З вершин стрімких скель робимо останні фотокадри заходу сонця і повертаємось в табір. Вечеря. Відпочинок.

10 червня, четвер

Ранок видався вітряним та прохолодним. Температура за ніч піднялася буквально на один градус. Сонце швидко піднімалося, тому треба було поспішати до визначених ще звечора місць фотозйомки. Десь далеко над морем, із-за хребта масиву Демерджи, прокидалося сонце.

Дивовижна природа Чатир-Дагу та споглядання живописних пейзажів з його вершин, закарбували в нашій пам’яті незабутні враження цього незвіданого для нас краю. Близько дев’ятої години ранку покидаємо заповідну яйлу і через казковий ліс та Букову поляну рухаємось донизу у напрямку Ангарського перевалу.

На перевалі сідаємо в перший тролейбус, що їде в сторону моря. Алушта. З центрального автовокзалу, маршрутним таксі, мчимо вздовж узбережжя до бази «Алые паруса». Попереду останні півтора дні нашої мандрівки, які було заплановано провести в «Долине любви» на мисі Сотера (між Алуштою та Сонячногірське). Прибережна частина мису має тому таку назву, що на пляжі можна знайти гальку у формі сердечка, пояснюють місцеві. Крім того, це узбережжя облюбували наТУРИСТИ, які з початком літнього сезону тут влаштовують таборування аж до пізньої осені.

На самому березі моря, серед фісташкових дерев, розкладаємо свої намети і – стрімголов на пляж – у воду. Після непростого високогірного переходу та спекотного кримського сонця, це було чи не найбільше задоволення за останні два дні наших мандрів. Море, солоний вітер, запах квітучих трав… Неймовірна насолода!

До пізнього вечора з води просто не хотілося вилазити. У темних сутінках, серед фісташкового раю, розпалюємо вогнище для приготування вечері. Тихий спокійний вечір добігав кінця.  Десь далеко за горизонтом, барвистим мереживом мерехкотіли вогні нічного узбережжя Алушти. Повечерявши досита, під впливом позитивних емоцій, солодко засинаємо. Вдивляючись в зоряне небо, через верхнє віконце палатки, здавалося, наче летиш у далекий Всесвіт, десь у безмежжі до далеких зірок… Серед ночі наш «політ» порушує чиєсь голосне тупання, пихтіння та чавкання-плямкання. До нас явно завітали непрошені гості. Їжаки – які ведуть нічний спосіб життя і кожен вечір виходять зі своїх укриттів, намагалися поласувати туристичним провіантом. Щоб не залишитись зовсім голодними, наступного дня довелося прикрашати дерева пакетами продуктів, з єдиною надією, що колючі бешкетники ще не навчилися лазити по стовбурах дерев.

11 червня, п’ятниця

День останній. Перебування на чорноморському узбережжі остаточно розслабило організм. Завершальний день ми вирішили присвятити виключно релаксу: купанню, засмаганню на пляжі, прогулянкам вздовж узбережжя та пиву з чебуреками. Близько обіду море почало хвилюватись. Солоні хвилі розбивалися об велетенське каміння, що було хаотично розкидане вздовж всієї берегової лінії мису Сотера.

Прогулюючись рифовим масивом, в кілометрі від нашого табору, я знайшов дельфіна, що викинувся на берег. Існує гіпотеза,  що пояснює причину такої дивної поведінки цих тварин: виявляється, що при певній формі берега, складеного певними типами осадів, серед какофонії звуків, які створює прибій, іноді виникає звук, який з точністю відповідає крику дельфіна про допомогу. Тварини, почувши ці звуки, інстинктивно кидаються на допомогу – і потрапляють на берег.

Ближче до вечора море розхвилювалося не на жарт. Хвилі виштовхували на берег малечу крабів яка одразу ховалася між пляжною галькою. Ми всі сиділи на березі, вдивляючись у безмежний простір смарагдово-синьої води. Зливаючись з небесною блакиттю, вона стирала межу між небом та морем. У променях згасаючого сонця, морські хвилі розбивали вечірню тишу на дрібні шматочки кришталю. Надії, мрії, сподівання… 8 днів і 7 ночей на Кримському півострові, залишали за собою сліди небаченого дива. Ми покидали цей екзотичний край, залишаючи собі тільки яскраві спогади, слід яких танув між скелястими вершинами гір, золотом піщаного пляжу, десь у бездонних глибинах безмежного синього моря.

____________________________________________________________________________________________

Фото: Ігор МЕЛІКА, Олександр КОТЕНКО, Леонід ТІТ ©